Рим – це місто, де Гоголь написав “Шинель” і “Мертві душі”, де співала Соломія Крушельницька і звідки слала листи Тарасу Шевченку одна “фатальна жінка”.
- джерело.
Перша “українська” адреса: via Torino, 163
Тут між червнем 1919 року та лютим 1920-го працювала редакція тижневої газети “La voce dell’Ucraina” (“Український голос”), заснованої Центральним комітетом українців.
Фінансувала видання місія УНР в Італії. Невелика редакція розповідала своїм передплатникам про історію, культуру та сучасні події в Українській республіці.
Газета виходила італійською мовою, адже мала на меті інформувати саме місцеву публіку. Відтак, українські автори писали французькою, яку знали блискуче, а тоді вже співробітник-італієць перекладав тексти своєю рідною мовою.
Був у редакції ще один італієць, зовсім юний: хлопчик Луїджі 10 років, який працював посильним, як було заведено в ті роки – тобто розносив газету передплатникам.
На жаль, у лютому 1920 року редакція була змушена закрити газету через брак коштів та поступове згортання місії УНР в Італії.
Будівля, де розташовувалось посольство УНР, також зберіглася. Вона розташована на Corso d’Italia, 6.
Співробітники посольства УНР зустрічалися з депутатами та міністрами уряду Італії. Але, попри всі зусилля дипломатів, італійська влада місію так і не визнала. Відтак по короткому часі, у червні 1920 року, її згорнули.
Гоголівська “батьківщина душі”
Відомо, що Гоголь був шалено закоханий у Рим, вважав його своєю духовною батьківщиною, хоча в пізні роки змінив погляди і більше полюбив Неаполь.
Першу римську адресу письменника можна знайти поблизу розкішної via Veneto: via degli Artisti, 17.
На via Sistina існує музей Гоголя: у цьому будинку він написав “Мертві душі”, про що свідчить пам’ятна дошка на фасаді.
Цікаво, що напис дореволюційною російською нічого не каже про національність письменника – у той час як у перекладі на італійську він названий росіянином.
Музей, однак, закритий: там подекуди проводять літературні вечори, але відвідати його можна лише за запрошенням.
Крім того, у парку Вілла Боргезе стоїть пам’ятник письменнику, а італійські університети часто організують конференції щодо творчості Гоголя.
Українські музи Тосканіні та Ліста
У римському оперному театрі виступала Соломія Крушельницька. Саме перед тим, як переїхати з чоловіком, італійським адвокатом Чезаре Річчоні, до Віареджо – містечка, яке стало їй рідним майже на три десятки років.
Найбільшим сценічним успіхом Соломії вважається “Валькірія” під диригентством знаменитого Артуро Тосканіні. Уже на схилі років він розповів другові, що українська співачка була “єдиною у його житті жінкою, в яку він був шалено закоханий і яка йому відмовила”.
Це історія кохання не дуже щасливого: попри багаторічні зусилля подружжя, одружитися вони так і не змогли.
Кароліна, видана заміж проти власної волі у 17-річному віці, навіть отримала згоду Ватикану на шлюб із Лістом, однак російський імператор та перший чоловік аристократки зробили все, щоби весілля не відбулося.
Отже, Ференц Ліст прибув до Рима напередодні вінчання, призначеного в церкві Сан-Карло на день свого народження, 21 жовтня 1861 року, тільки для того, щоби дізнатися: шлюбу не буде.
Після цього Ліст та Кароліна зберегли стосунки, але вже платонічні. Останні роки життя вони тільки листувалися.
Кароліна залишилася в Римі, де мешкала на вулиці Babuino 89. Після смерті у 1887 році її відспівали в церкві Santa Maria del Popolo, що на piazza del Popolo.
“Фатальна жінка” чи “донечка”?
Неподалік від Piazza del Popolo мешкала Марія Вілінська, відома під псевдонімом Марко Вовчок – у свої приїзди до Рима мешкала у готелі De Russie.
Її називали “femme fatale”, бо чоловіки, зокрема й значно молодші, втрачали через неї кар’єру чи навіть накладали на себе руки.
Але для декого вона була радше “донечка”: саме так називав Марко Вовчок у листуванні Тарас Шевченко. Бездітний Шевченко і на той час осиротіла Вілінська звертаються одне до одного з родинним теплом у словах.
Ось уривок із першого її листа до поета з італійської столиці: “Я тепер пишу до Вас із Рима: коли б же Вас сюди заніс який човничок, щоб Ви не од людей почули, а на свої очі побачили, які тут руїни, дерева, квіти, а яке тепло, яке сонце. Я була в Колізеї на самому вишку, на вікні сиділа, а як звідти вийшла, то й сама не знаю…”.
Другий лист сповнений уже щему: Вілінська хвилювалася за стан здоров’я названого батька: “Мій друже дорогий, Тарас Григорович! Чую, що Ви усе нездужаєте та болієте, а сама вже своїм розумом доходжу, як-то Ви не бережете себе і які сердиті тепер. Оце добрі люди скажуть:
“Тарас Григорович! Може, Ви шапку одінете. Вітер!” – а Ви зараз і кирею з себе кидаєте.
“Тарас Григорович, треба вікно зачинити – холодно…” – а Ви хутенько до дверей – нехай на стежі стоять. А самі Ви тільки одне слово вимовляєте: “Одчепіться”, та дивитесь тільки у лівий куток. Я все те добре знаю, та не вбоюся, а говорю Вам і прошу Вас дуже: бережіте себе. Чи таких, як Ви, в мене поле засіяне? …
Коли-то побачимось? – буду дожидатися. Ви напишіть мені словечко, коли час буде. Ви забули чи ні, що Ви названий батько? Коли взяли ім’я, то взяли й біду батьківську: тепер думайте і не забувайте. Прощавайте. Бережіть себе, прошу Вас дуже…”
Цього листа від названої дочки Шевченко вже не прочитав: написаний за два дні до смерті Кобзаря, він прийшов до адресата запізно.
