Алла, знеможена, заплакана, тихо відчинила двері. Ховаючи погляд, непомітно шугнула повз кухню, де вечеряв чоловік, і впала на ліжко. Втупившись у стіну, лежала непорушно, по її обличчю стікали струмочками сльози.
– В мене ніколи не буде дітей, – відчеканила сталевим голосом.
Алла плакала ночами у подушку, а в голові постійно вирували сумні думки і докори: «Ну чому я найнещасніша серед сестер?» Усі п’ять тішаться здоровими дітками, возять їх у село. А з Аллиної машини вискакує лише песик. Не порадували і слова ворожки: «Не спіши, в тебе все попереду». Що попереду? Літа йдуть, а дитинки як не було, так і нема.
Після того страшного дня, коли дізналася про своє безпліддя, минуло півроку. Алла не знаходила собі місця. Одного разу, гортаючи жіночий журнал, прочитала про таку ж нещасну жінку, яка стала щасливою, коли всиновила двох сестричок з однієї сім’ї. «Не бійтеся це зробити», – радила зі сторінок видання.
Ця думка зробилася нав’язливою. Про усиновлення Алла думала і вдень, і вночі. Не витримала й одного вечора поділилася з чоловіком. Коли він вечеряв, вона стояла біля плити і, не озираючись, тремтячим голосом промовила:
– Знаєш, Коль, хочу з дитбудинку взяти дитину.
На мить запанувала мовчанка. Коли оглянулася, поглядом наштовхнулася на його щиру усмішку:
– Я теж, але боявся тобі сказати.
Відтоді вони бігали по установах, збирали довідки. Нарешті поїхали у дитбудинок. Відразу ж зупинили свій погляд на блідому хлопчику, який самотньо бавився у кутку іграшками. Костику було два рочки. Більше нікого не шукали, бо його сумні оченята не давали спокійно спати.
А щоб чужі люди не розповіли дитині, що вони не рідні батьки, продали свою квартиру і виїхали геть в інший кінець України – у невелике селище.
Щастя для Алли та Миколи було безмежним, хоча не раз довелося вставати безсонними ночами, переживати, коли хворів малий. Та винагородою ставало те, як синок обнімав, цілував батьків, як називав їх найкращими й усім розказував, наскільки сильно любить своїх тата і маму. Від цих слів у Алли наверталися на очі сльози.
Роки замиготіли, коли син пішов до школи. Як одна мить пролетіли перший, другий, третій класи. Хто знав, що невдовзі сім’ю чекає страшна біда?
– Алло, біжи в школу, там вашому Костику погано! – кричала у трубку медичка.
Мерщій кинула роботу і щодуху помчала. Поки прибігла – сина вже забрала «швидка». Виявляється, у дитини різко піднялася висока температура і тіло вкрилося дрібними червоними цятками. Не розуміла, що діється, не знала, що робити. А коли з Миколою приїхали у лікарню, очі ховали і медсестри, і лікарі, бо… Костик помер. Алла билася в істериці, вила, кричала на всю лікарню. Микола намагався її втихомирити, та вона все плакала і плакала.
Костика поховали. Йому йшов усього десятий рік.
Алла тяжко відходила від пережитого потрясіння. Проте жіноча душа прагнула материнства. Їй хотілося про когось турбуватися, когось леліяти, чути дитяче щебетання. І знову наважилися на всиновлення. Тепер у дитбудинку, тільки вони переступили поріг, до них підбігла гарненька мила дівчинка:
– Ви мої батьки?
Алла не змогла їй відповісти «ні» і ствердно кивнула головою.
– А чому ви мене покинули? – не вгавала мала.
– Ти згубилась, і ми тебе довго шукали, – посміхнулася крізь сльози.
Так п’ятирічна Марійка стала їхньою дочкою.
Алла з Миколою знову поринули в сімейні клопоти. Марійка росла здоровою та розумною дівчинкою. Відразу стала кликати їх татом і мамою й усе щебетала, як вона їх любить. І в магазині, і в садочку всім розповідала, що мамуся й татусь її загубили і тільки тепер знайшли. Слухаючи цю історію і знаючи їхнє горе, люди тихцем витирали сльози.
Минули роки. Марійці от-от мали святкувати 10 років. Вона крутилася перед дзеркалом у новому платтячку, з мамою обговорювали, кого запросять на свято. Але сталося страшне горе. Марійка з букетом у руках поспішала в школу на останній дзвоник. І раптом з-за рогу на шаленій швидкості вилетіла машина. Алла у хаті почула гучний скрип гальм. Збліднувши, кинулася на дорогу. Пробираючись крізь натовп людей, які мовчки розступалися перед збожеволілою від передчуття лиха матір’ю, побачила у калюжі крові її дорогу донечку. Там і впала нерухомо біля неї.
Марійці, як і Костику, був усього десятий рік…
Здавалося, життя закінчене. Алла не раз задумувалася: чому, чому її всиновлені дітки пішли на той світ в однаковому віці?! Це якесь прокляття чи така доля? І відповіді не знаходила. Не мала сил уже на ворожок та знахарів. Ходила як мара. Та час ішов, заліковуючи болючу рану.
Аллині ровесниці вже гляділи онуків, а вона була бездітною. Добре, що Микола не покинув її, не знайшов іншу жінку, яка б народила йому таке довгождане маля. Він з любов’ю підтримував Аллу в горі. А жінці щеміло серце, коли бачила чужих дітей.
І сталося диво. Все село облетіла неймовірна новина – бездітна Алла вагітна! Щастя нарешті всміхнулося цій нещасній матері.
Як вона леліяла, як оберігала свого хлопчика. Переживала, щоб з дитиною не сталося біди. Але синочок ріс здоровим, розумним, слухняним. Проте коли наближалося його десятиріччя, Алла не знаходила собі місця, нервувала, щоб з дитиною не сталося ніякої біди, як із Костиком та Марійкою. Її серце заспокоїлося, лише коли Андрійкові минув одинадцятий рік. Вона полегшено зітхнула. І тільки тоді пригадала слова ворожки: «Не спіши, в тебе все попереду».
