Оксанка з Мирославом були найкрасивішою парою. Ще з десятого класу ходили за ручки по шкільних коридорах, ловлячи на собі здивовані погляди вчителів. Цілувалися, не криючись. І в дощ, і в сніг, і в мороз хлопець чимчикував з іншого кінця села, щоб хоч хвильку побути зі своєю Ксанкою.
Майбутнім сватам Оксана теж не дуже була до душі, але Мирослав заявив:
– У нас любов, мамо! І не мішайте, якщо хочете, щоб я вчився, а не в армію пішов!
Вони обоє вступили в інститут без проблем. Навіть в одну групу потрапили. А на другому курсі зняли квартиру, стали жити як чоловік з жінкою, хоч і на віру. Ганна не сміла зі сватами заводити мову про весілля, бо Оксанка заборонила:
– Мам, ми самі скажемо, що й коли. Не до того нам тепер. Може, на курсі четвертому поженимося.
Що з тою молоддю вдієш? Вони тепер найрозумніші, ще батьків навчать, як жити. Але рушники потихеньку готувала.
Якось приїхала донька додому посеред навчального року, як з хреста знята: худюща, змордована, в очах такий біль, що серце матері стиснулося від передчуття найгіршого. Коли заціпеніння пройшло, спробувала розговорити, але дівчина мовчала, віднікувалася, що втомилася з дороги:
– Потім поговоримо, мамо. Дай передихнути…
Лише ввечері Оксанку прорвало. Голосили в хаті, як за покійником, у два голоси. Ще й бабця Уляна своїх п’ять копійок вставляла:
– Той бусурмен собі на умі! Нащо йому тепер наша Ксанка, коли крутяться коло нього столичні кралі?! Ой не сам, чую, що не сам Миросько тебе кинув!.. Його мати давно носом крутила. Хіба ні? Якби толкові були, заставили б синочка женитись. А так дівчину опозорив – і познаки на ньому ніякої. Він тепер столічний! А ми що? Босота…
Якби хто сказав Оксані, що Миросик проміняє її на Катьку з паралельної групи, – в очі плюнула б. Він, який стільки літ ходив за нею хвостиком, якому віддала найкращі роки своєї юності, не помічаючи довкола інших хлопців, бо світ увесь поміщався в тернових очах коханого, – кинув її заради цієї столичної фіфи?! Вони ж пересікалися хіба що на лекціях, Мирослав навіть у її бік не дивився. Коли і як вона його окрутила, якщо ні на мить, здавалось, Оксана не розлучалася зі своїм Мирком? Хіба після другого курсу вперше роз’їхалися на місяць, бо потрапили на практику в різні міста. У деканаті заявили, що разом направити їх в одне місце не можуть. Уже пізніше дівчина дізналася, що батько Каті був великою шишкою у міністерстві й саме він постарався для своєї дочечки, щоб Мирослав попав на практику з нею. Напевно, тоді в них усе й сталося… - джерело.
Чутки про те, що Козяри не хотіли в невістки Оксану, по селу гуляли давно. Люди всяке плескали. І що баба Уляна колись свого чоловіка покинула заради молодого коханця, а прабаба взагалі втекла з-під вінця вагітною. Поріднися з такою непутящою сімейкою – стида не оберешся. Та не могли батьки піти проти сина. А той сам собі прикинув, що й до чого. Київські свати квартиру на весілля пообіцяли, роботу в столиці. От і клюнув хлопець.
– Ніхто з жінок у нашому роду щастя не мав, щоб з першого разу і на всю жизнь. Чи прокляв хто, чи в Бога не заслужили… – журилася бабця Уля.
– Бабо, то правда, що говорять про вас? – допитувалася зневажена онука.
– Був, дитино, у мене перший чоловік Василь. Мати сказала: «Іди за нього. Роботящий і надьожний». Хоча хлопців коло мене крутилося багато, чого гріха таїти, хороша в молодості я була, – зашарілася від спогадів бабця Уля. – Двох діток прижили з ним, сина і дочечку. Та задумав до Канади їхати, щоб на нову хату заробити. Так плакав, так плакав, ніби знав, що прощаємося навіки. Рік його ждала, два, три. Не дождалася, згрішила, дитино. Почав до мене хлопець молодий ходити. Спершу ніби як помогти одинокій жінці, а потім життя взяло своє. Полюбилися ми. Ох і крепко полюбилися! Три роки без мужа, скучила баба за ласкою. А Івась геть голову собі замакітрив. Сказав батькам, що брати мене буде. Вони просили-молили, мене перестрівали. Івасеві казала, що не дадуть нам жити, а він уперся – буде, як він хоче. Коли їхали кіньми до вінчання, його батько ліг посеред дороги. Кинув гаманця із золотом, щоб я одказалася од його сина. Не послухалися. Ще четверо діток Івасеві народила. Батьки його потім змирилися, прийняли мене за невістку. Їм у ноги поклонилася, прощення попросила, що без благословення до шлюбу пішла.
– А Василь як?
– Коли узнав, перестав писати й помагати навіть своїм дітям. Син женився, то прислав посилку. Потім ще трохи грошей їм перепало. Обіжений був на мене дуже, не простив. Там, у Канаді, ніби женився, а що і як – толком не знаю. Така вона – доля наша бабська. Терпи, дитино. Щастя своє треба вміти висидіти. Якщо жити – наживешся, а як мучитись – то ще намучишся.
Оксана заявила, що в інститут більше не повернеться. Щоб не бачитися з Мирославом, перевелася на заочне відділення і поїхала на роботу в сусідню область. А через кілька літ привезла додому зятя. Трохи старшого за себе, хоч і розлученого, але путящого чоловіка. Ганні й бабі Улі він сподобався. Хай не думають ті Козяри, що на їхньому Миркові світ клином зійшовся. От тільки діточок Бог не посилає їхній дівчинці. Не знали, що тоді вона дитину Мирославову під серцем носила. Не послухала бабцю, поспішила…
