У довгому та темному лікарняному коридорі метушилися і медсестри, і лікарі. То рятували молоду жінку, яку розбив інcyльт. Вона вже кілька днів не приходила до тями, її чоловік постійно сидів коло неї, пише Вісник
- джерело.
– Бач, як побивається, аж почорнів з горя… – жаліла його по-материнськи старенька санітарка.
– Ще б! Їхня дівчинка тільки в школу пішла, мій Петька трохи старший. Уявляєте? – виписуючи направлення, кинула медсестра Ірина.
Уколи ставила «суперниці»
Ірину неабияк дивувало, що цей Вадим сидів біля хворої дружини Марини і вдень, і вночі. «Мені б такого», – подумки зітхала. Вона заздрила усім жінкам, які мали надійне плече. Пересмикувало, коли колеги на роботі вихваляла, як її Стьопка своїми руками ремонт зробив у квартирі. Було страшенно образливо за себе (не могла навіть сльози стримати від жалю), коли у супермаркеті чоловік тягнув поперед себе візочка, а дружина за списком кидала туди продукти.
Ірині ж геть не пощастило. За тиждень до весілля її наречений Віктор розбився на мотоциклі. Що тоді пережила! Адже вже носила під серцем його дитя. Так захворіла від горя, що батьки мусили везти її по бабках. А коли не допомогли, звернулися до лікарів у психлікарню. Мало-помалу Ірина приходила до тями, а попереду – пологи! На диво усій родині, народила без ускладнень, признала дитя. А за кілька днів знову «пішла у себе». Цілий рік батьки мордувалися, доглядаючи у лікарні доньку, а вдома онучка. На щастя, Ірина видужала, і вже скоро ніщо не нагадувало про ту страшну біду.
… – Не переживайте, все буде добре, – заспокоювала Вадима, коли ставила крапельниці його дружині. – Бачте, йде на поправку. Видужує.
– Я вам дуже дякую за турботу, – винувато посміхався чоловік і кожного разу намагався покласти їй у кишеню десятку.
– Заберіть! – сердито шепотіла.
– Як же вам віддячити? Хіба на каву підемо утрьох, коли Марині стане легше. Але не здумайте відмовитися!
Та на каву вони так і не пішли. Вранці, коли Ірина тільки-но забігла у відділення, її приголомшили несподіваною звісткою.
– Знаєш, що та молода жінка помeрла?
– Як?! – від подиву стояла, мов вкопана.
– Повторний інcyльт.
Наскільки та Марина була дорога Вадиму, зрозуміла без слів. Її смeрть підкосила його – за ніч сивина вкрила його чорняве волосся. Очікуючи формальностей, він мовчазно сидів у коридорі, схиливши на руки голову. Ірина не знала, підходити до нього чи ні, що казати, бо за цей місяць стали ніби родина. Багато їй розповідав про свою малу донечку, про сімейні плани, про свою фірму, якою пишався. Він першим зачепив її.
– Іро, знаєте?
Мовчки кивнула.
– Що мені робити?.. Як бути?.. Що дитині казати?.. – закидав запитаннями і свердлив своїм важким поглядом стіну.
– Тримайтеся. Ви ще молодий, дасте раду, – відповіла тремтячим голосом.
Коханці стали сватами
Минув рік. Ірина у неділю побігла у супермаркет. Коли бачила щасливе подружжя, миттю переходила в інший відділ. Аж раптом наштовхнулася на одинокого чоловіка, який сунув поперед собою візка.
– Іра?! – радісно вигукнув.
– Вадим? – теж здивувалася.
– Ось купую продукти на роковини по Марині. Мама список склала. А як ваше життя?
– Та як… – зніяковіла. – Робота, дім, син.
Про що мала розповідати? Що життя так і пливе за звичним сценарієм, йде повз неї. Лягаючи спати, тихо, щоб не почув малий Петька, плаче у подушку. Кавалери, які могли б стати чоловіком, не траплялися. На ніч, звичайно, знайдеться. А їй так хочеться мати щасливу міцну сім’ю.
– Я підвезу вас додому, – голос Вадима вивів її з неприємних думок.
Сіли у машину, говорили про те-се. Але Ірина вловила у його голосі якусь інакшу нотку, ніж «просто підвезти знайому». У його очах горів вогонь, голос від хвилювання тремтів. А коли випадково торкнувся її руки, ніби струмом вдарило. Ніжно притягнув до себе. Іра не опиралася, не вивільнялася з його обіймів. Лише у скронях стукало: «У його жінки роковини». Але та думка від блаженства віддалялася десь далеко.
Відтоді минуло багато років. Вадим та Ірина святкували 10-річчя свого офіційного шлюбу, бо задовго до нього зустрічалися і не жили разом, аби не зашкодити дитячій психіці.
Петька закінчив у Києві юридичний, знайшов перспективну роботу у закордонній компанії. Таня вчилася на четвертому курсі і марила роботою перекладача. Проте діти легко сприйняли нових батьків. Іра часто приходила до Вадима як помічниця по дому, приглядалася до дівчинки, що тягнулася до неї, бо потребувала материнського тепла. Петрові теж подобався Вадим – разом вони рибалили, хазяйнували на дачі. І настав такий момент, коли самі діти запропонували їм одружитися.
– Чого тягнете з цим? – по-дорослому запитав Петька. – Давно видно, що ви любите один одного.
…Тепер, коли святкували 10-річчя шлюбу, діти вразили несподіваною новиною. Якраз присіли на диванчик, відпочиваючи від танців. Петька ніжно обіймав за талію Таню, вона соромилася, червоніла. Батьки давно помітили, що їхні діти небайдужі один до одного, а тут такі відверті знаки уваги.
– Ми з Танею подали заяву в загс, – по-чоловічому твердим голосом сказав Петя (Вадим завжди вчив його, що він чоловік, а тому мусить приймати важливі рішення і ніколи не ховатися за спідницею). І діловито пояснив: – У мене дуже хороша зарплата. Через рік-два, думаю, візьмемо кредит на квартиру.
Ірина не тямила себе від щастя: завжди мріяла про цей шлюб! Це ж настільки і приємно, і практично, що вони з Вадимом усе життя будуть зайняті тільки своїми, а не чужими дітьми, підказувати, допомагати тільки їм. Недарма кажуть, у сорок років життя тільки починається. Вадим теж був задоволений – сам виховав для любої дочки такого зятя. Допоміг з інститутом, потім з роботою, яку Петі підкинули його колишні однокурсники. Дивись, скоро прикупить молодятам і квартиру. Який там кредит… У нього бізнес процвітає. Кому ж, як не рідній дочці, допомагати? Словом, усі були щасливі.
Відгуляли пишне весілля за містом. Молодята поїхали на Київ. І одного ранку Вадим став складати у чемодан свої речі.
– Їдеш у відрядження? – здивувалася Іра. – Нічого мені не казав.
– Я йду від тебе, – промовив сталевим голосом.
Іра якраз готувала каву. Озирнулася, заціпеніло поглянула на нього і перепитала:
– Що?
– Я йду від тебе. Усі ці роки ти була хорошою жінкою і мамою. Але я весь час любив тільки свою Марину.
Діти одружилися, стали на ноги – і нас нічого не пов’язує.
– А майбутні внуки?.. – на очах в Ірини забриніли сльози.
– Я їх не покину, буду завжди допомагати. Усі ці роки Марина мені у снах казала, що робити. Вибач…
Враз пригадала слова ворожки, коли збиралася жити з Вадимом. Та стара баба, яка бачила не одну долю, вбила Ірину своїм пророцтвом: «Тебе з ним розлучить покійниця».
Юлія ШЕВЧУК
