Мені було 17 років, він був трохи старший від мене. Чи це було кохання? Ні – це були перші в моєму житті почуття відданості мужчині. Я не бачила в ньому особливих недоліків, хоча і достоїнств особливих також не бачила, скоріше всього я ці неіснуючі достоїнства придумувала і уособлювала в цій людині. На той час я, звісно ж, вважала, що я його люблю. Наслідок цього кохання не забарився. Це була вагітність.
Невпевненість в своєму майбутньому, нескінчений токсикоз, і слабість. Всі ці почуття та емоції не давали мені можливості подумати про саму дитину. Пізніше я призналась мамі – це була найжахливіша ніч в моєму житті. Сльози, докори, гіркота, повна безвихідь. Мені здавалось, що моя мама в ці хвилини постаріла на десять років. На той час я закреслила всі її сподівання і надії, пов’язані з моєю майбутньою сім’єю, з її майбутніми внуками.
Повстало питання: “Що робити?!” Мама однозначно вирішила, що аборт необхідний. Аргументувала це тим, що це сором на всю родину, до того ж мені потрібно вчитися, засобів для існування і так не вистачає, удвох ледве тягнемо. Подруги теж в один голос умовляли – тільки аборт. Навіщо, мовляв, всі ці проблеми, це маленька, дріб’язкова операція, яку багато-хто робив, і нічого – потім все рівно всі народжували.
“ Що робити?” – це питання весь час крутилось в голові. З самого початку я хотіла народжувати, не дивлячись ні на що, хоча в мене не було любові до цієї дитини, але внутрішній голос підказував – треба народжувати…Десь далеко в душі совість шепотіла: “…це гріх, не роби цього, це вбивство, зупинись…”
Але світ, моє оточення, сусідка продовжували переконувати: “Це маленька операція. Всередині тебе немає ніякого іншого життя, це ще ембріон, це не людина. Він не має розуму, не відчуває болі, в нього нема почуттів. Він не має душі. Зроби це. Не руйнуй свого молодого життя” І я наважилась на це! Я зробила вибір – аборт для того, щоб заспокоїти всіх довкола і, звичайно, саму себе.
І ось настав цей день. Жахливий страх охопив все тіло. Розум заціпенів і не може більше приймати рішень.
Я на гінекологічному кріслі. Мої руки і ноги прив’язані. Все, що відчуваю – страх…Всередині маленьке життя кричить безмовним криком: “Мама, мамочка! Зупинись, не роби цього, захисти мене…” Але я не чую цих слів, я надто люблю себе, я глуха…
Темінь, величезне провалля, куди я падаю. Скоріше, навіть, не провалля, а тунель, по якому несусь вниз. З усіх сторін мене хапають липкі лапи якихось страховиськ. Бруд, сморід, жах смерті. Час зупинився, він перетворився на вічність, немає кінця цьому страхіттю…
Це був всього лиш наркоз. Мене плескають по щоках, намагаються привести до тями. Чую сварку, образливі слова, нарешті остаточно прокинулась.
В палаті ліжко, лежу щокою в калюжі з рвотною масою. Не можу порухати ні рукою, ні ногою. Розум до мене повернувся, а тіло – ні. Відкривши очі, бачу бліді обличчя жінок в старих лікарняних халатах. Вони метушаться біля мене, намагаються якось допомогти.
Все! Звершилось! Всередині пустота…І я вирішила більше про це не думати, нічого не було і крапка!…
Пройшов час. Я давно вийшла заміж за коханого чоловіка. Тепер я знаю, що таке кохання. Мій чоловік, моя найдорожча людина поряд зі мною. Мама, друзі, дім, робота, все добре, все благополучно, але нема найголовнішого – дітей…
Діагноз лікарів звучить, як вирок – “безпліддя”. Потім операція, пізніше ще одна…
Сльози, розчарування і пустка. Але поряд надійне плече чоловіка, його підтримка. Час невпинно біжить вперед. В подруг діти вже пішли до школи. В декого вже по двоє і троє дітей. А ми з чоловіком – одні…
