Народилася і виросла в невеликому містечку, за сто кілометрів від Києва. Класу з п’ятого вже знала: як тільки закінчу школу, обов’язково закінчу столичний інститут, щоб виїхати у велике місто!
- джерело.
Я наполегливо вчилася, пам’ятаючи про свою мету. Щоб здати екзамени з хорошими балами, працювала два літа поспіль – збирала гроші на репетиторів. Сім’я у нас тоді була не вельми забезпечена.
І ось настав заповітний момент. Я отримала шкільний атестат і з зaвмираючий серцем поїхала в Київ – подавати документи. До цих пір пам’ятаю смак бутербродів, які мама наробила мені на дорогу.
Мені неймовірно пощастило. Мало того, що за балами я пройшла відразу в два вузи поспіль, так ще в одному виявилися вільні місця в гуртожитку! Недовго думаючи, я вибрала саме його. Перетягнула всі свої нехитрі речі в кімнату і зажила.
Спочатку було дуже важко. Стипендії не вистачало ні на їжу, ні на одяг. Про розваги я взагалі мовчу. Довелося влаштуватися на підробіток, а це означало, що в кімнату я приходила напівмepтва від втоми і відразу падала спати.
Але я насолоджувалася столицею, ловила кайф від її вуличок, двориків і краси. Про своє містечко я згадувала рідко: мене туди не особливо тягнуло. Родині теж телефонувала нечасто.
І ось, дізнавшись, що у мене продірявилися зимові чоботи (а на носі вже зима), мама прислала мені посилку з новими чобітьми. Жахливо зрадівши, я відкрила коробку, стала їх оглядати … як раптом з халяви прямо мені під ноги впала шоколадка. Молочна, з дівчинкою в хусточці, моя улюблена.
Я подивилася на неї і відчула, як по щоках потекли сльози. Мама пам’ятала про те, що я так люблю цю шоколадку, і постаралася зробити мені приємне. Тут же нахлинули докори сумління, що так рідко згадую про рідну домівку і батьків…
Загалом, я тут же побігла їм дзвонити. А на зимових канікулах поїду до них!
