Молода жінка з маленькою донечкою на руках зайшла до сільського магазину. Придбала необхідні продукти, розрахувалась і вийшла. Дві старенькі жінки, що сиділи на довгій лавці попід стіною, мовчки подивились їй услід. Кожна думала про щось своє. Першою порушила мовчанку Ольга:
- джерело.
— ТАКЕ малесеньке дитяточко! Ще рости й рости, аж доки мама дочекається собі підмоги…
— Аби лиш не дочекалась того, що я, — відказала Марія, спираючись на кривувату палицю. — От маю двох дітей, а хто мені хоч слово добре мовить? Син п’є. Як грошей немає, тоді й до моєї пенсії руку тягне. А коли не даю, то такою лайкою обкладе, що й голови підвести не можу, бо сеpце тисне від пекучого бoлю… Свою сім’ю не вберіг — гоpiлка стала на заваді. Тож зараз, окрім чарки, ніхто йому не потрібен. Вже й онуків має від старшого сина, а розуму не додалося. Сивий волос густіє, а ум коротіє. Що за життя таке? Чоловік покiйний пив-гуляв. Терпіла. Тепер син, і знову терплю. Недаремно хтось мудрий сказав, що як не мав щастя замолоду, то й на старості літ його не чекай…
— А дочка не навідується? — поцікавилась Ольга.
— Я вже скоро забуду, яка вона на вигляд! А зростала такою уважною й лагідною. Серце тішилось, що буде до кого на схилі віку голову прихилити… Я ж її пестила, бавила, сама гoла-боса була, а доню одягала якнайкраще. Накуплю тканини — і до кравчині Яніни. А вона уже нашиє для моєї Зіночки вборів усіляких. Радіє дочка. Хто ще ходив так гарно зодягнутий, як вона? Ніхто! А як виросла, вийшла заміж, то переінакшилась. Куди й поділась моя лагідна донечка. Гир та гир до мене. Згодом виїхала у Pосію, на батьківщину свого чоловіка. Там і досі. До мене приїздила більш як п’ять років тому. Навіть листа не хоче написати. Даремно тільки щотижня на пошту ходжу…
Запала довга мовчанка. Марія тихцем утерла хустинкою сльози, що рясно зросили глибокі зморшки на щоках. Ольга скрушно похитувала головою у такт своїм думкам, а потім знову запитала:
— Внуки хоч зрідка навідуються? Недалеко ж живуть.
— Та де там! Їм баба була треба, коли на навчання грошей не вистачало. Копійку до копійки складала — усе для них. Невістка ж ніколи й не подякувала. Хіба я винна, що син у мене непутящий? Я ж їй дітей вигляділа, коли вона вчилась заочно в інституті. І вночі до них вставала, і пелюшки прала, щоб не відволікати від навчання. Наpoдилися ж обидва хлопці один за одним, важко їй було. Я тоді всі клопоти на себе взяла. А зараз навіть не гляне у мій бік. Викохала онуків, а вони, як приїжджають до матері, навіть у мій двір не ступлять. Що їм зараз стара баба! Он на яких машинах їздять! Що було — те загуло. А мені в їхньому житті місця немає…
Знову змовкли. Марія незмигним поглядом занурилась у вид за вікном, де коло клумби безтурботно гралися діти. Мимоволі усміхнулась, а в очах застигли глибокі озера суму…
Автор – Ірина Ясінська.
