У деокупованому Лимані Донецької області на місці масового поховання правоохоронці ексгумували тіла 35 військових та 152 цивільних. Наразі триває процес впізнання, за результатами якого родичам загиблих передадуть останки для поховання.
- джерело.
Серед могил, фотографії яких поширюють у мережі, 27-річна Христина Скобельська побачила й поховання своїх рідних. На двох хрестах були написи Кісіль Олена та Кісіль Людмила, а на їхніх похованнях стояли ляльки. Це дворічна та однорічна племінниці Христини.
Батько дівчаток, її двоюрідний брат Євген Кісіль, встиг розповісти сестрі історію про жахливу смерть всієї своєї родини. У вересні чоловік теж загинув – підірвався на міні в місцевому лісі.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
Текст підготований платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Української правди. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
***
27-річна Христина Скобельська втратила у Лимані майже всіх родичів по лінії матері:
53-річну тітку Олену Кісіль,
55-річного дядька Анатолія Кісіля,
32-річного брата Євгена Кісіля,
2-річну племінницю Олену Кісіль,
1-річну племінницю Людмилу Кісіль,
34-річну невістку Вікторію Поліванову та її дітей від попередніх стосунків:
14-річну Катерину Поліванову,
9-річного Олександра Поліванова.
Розповідаємо історію життя та загибелі родини Кисіль.
“Я маю лише найтепліші і найвеселіші спогади про них”
Мама Христини Скобельської Інна та її сестра Олена народилися у Смирнівці, що на Харківщині. Дівчата рано осироліти. Їхня матір померла, коли Олені було 16-ть. Сестри зростали з батьком і бабусею, з дитинства багато працювали на землі.
Після школи Олена вступила в Красноградське медичне училище й отримала фах медсестри. У Краснограді жінка познайомилася зі своїм чоловіком Анатолієм Кісілем – він працював на одному з місцевих підприємств токарем. Анатолій родом з села Верхня Самара Харківської області. Після розпаду СРСР чоловік їздив на заробітки у Київ та інші міста. Був різноробочим та багато працював, щоби забезпечити свою сім’ю.
Одружившись, пара переїхала у село Добровілля на Харківщині. Олена влаштувалася медсестрою в місцеву амбулаторію. Завжди охоче допомагала всім, хто потребував медичної допомоги, приходила до хворих додому робити уколи. Анатолій працював у фермерському господарстві.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
Кісілі мали й своє господарство: тримали худобу, садили великий город. Олена готувала з вирощеного консервації.
У Добровіллі в подружжя народився син Євген.
“З дитинства Кісілі привчили сина до праці. Маленький, кирпатий, з веснянками – він весь час крутився біля Лєни, хотів допомагати, – пригадує сусідка родини Олена Хімейчук. – Лєна, пам’ятаю, мріяла про літню кухню, і у свої 10 років Женя змайстрував для мами таку собі прибудову з дощок. Кісілі були добрими людьми”.
Коли Христина Скобельська була дитиною, мама Інна часто відправляла її на літні канікули до тітки Олени в Добровілля. Разом з Женею вони будували землянки, гралися, рибалили, купалися в місцевому озері.
“Я маю лище найтепліші і найвеселіші спогади про цю родину”, – ледь усміхаючись, каже Христина.
У 2005-му Кісілі переїхали до Лимана. У Добровіллі закрили амбулаторію, де працювала Олена, і їй довелося шукати нову роботу. Жінка влаштувалася медсестрою на санпропускник у Лиманську центральну районну лікарню.
За словами колег, Олена була безвідмовною, завжди приходила на допомогу, і на роботі її дуже поважали. Переїхавши в Лиман, жінка мріяла про свій клаптик землі. Коли вони з Анатолієм придбали приватний будинок із ділянкою, радості Олени не було меж. Вона займалась садівництвом, вирощувала квіти. А своїй сестрі Інні, яка тоді теж жила в Лимані, дарувала на дні народження саджанці. Кісілі також тримали худобу: кролів, свиней, кіз.
У Лимані син Олени й Анатолія Євген вступив у місцеве залізничне училище. Жив у тітки Інни, поки батьки облаштовувалися на новому місці.
“Я не пам’ятаю його сумним. З будь-якої ситуації завжди знаходив вихід й умів бачити позитив. Залізничником Женя так і не став. Коли ще вчився, лікарі виявили у нього проблеми із зором. Мав 2-гу групу інвалідності. Тому йому довелось шукати інше заняття. Зрештою Женя пішов працювати на Лиманський комбікормовий завод”, – розповіла сестра Христина.
Євген Кісіль був одружений двічі. Від першого шлюбу народилася донька Діана. У соціальних мережах Євгена чимало фото та відео з дівчинкою. Він її любив і пишався нею. А коли Діана народилася, зробив собі татуювання: “Усмішка доньки – дорожча, ніж кожен із вас”.
Після розлучення з дружиною Євген тісно спілкувався з Діаною. Чоловік регулярно сплачував аліменти, у вихідні їздив провідати доньку в село Званівка на Донеччині. Батько присвячував дівчинці багато часу, купував необхідні речі, іграшки, солодощі.
Онуку Діану також дуже любили й Олена з Анатолієм.
“Коли народилася Діана, тітка Лєна говорила своїй сестрі, що хоче посадити великий сад, аби її онуки мали домашні фрукти, – пригадує Христина. – “Внуки будуть рости, а я вчитиму їх доглядати за деревами”, говорила вона”.
Анатолій з Євгеном, пригадує Христина, захоплювалися риболовлею. З часом вони орендували пай, де вирощували кукурудзу для себе і на продаж. У літній сезон чоловіки будували на замовлення літні будиночки, душі, прибудови.
Женя хотів багатодітну родину
Одного разу після розлучення з першою дружиною Євген поїхав зі своїм співробітником на дискотеку в селище Зарічне (Донеччина). Там познайомився з Вікторією Полівановою. У жінки від попередніх стосунків було двоє дітей: донька Катерина та син Олександр.
Вікторія та Євген припали один одному до душі. І хоча деякі знайомі кепкували з Жені, називаючи його диваком, він забрав Вікторію із дітьми до Лимана. Катю і Сашка Євген виховував як рідних. Казав: “Я завжди хотів багатодітну родину, а чужих дітей не буває”.
“Пам’ятаю, Женя подзвонив до нас і запитав, чи можна прийти в гості з дівчиною. Віта (Вікторія – ред.) відразу йому сказала, що у неї двоє дітей. Вона нічого не приховувала від Жені. Дуже швидко Сашко і Катя почали називати його батьком”, – пригадує кума Євгена і Вікторії Анна Постоєва.
Вікторія Поліванова – родом із Зарічного. Коли їй був один рік, батька вбило струмом. Тож Віку та її старшу сестру Ірину виховувала лише мама Ольга. Сім’я не розкошувала. Змалечку Вікторія працювала: допомагала односельцям копати картоплю, білити хати; доглядала за старенькими.
“Ми зі сестрою були дружні, разом вчилися у Лиманському ПТУ №119 на спеціальності “муляр-штукатур”. Ще під час навчання Віка зустріла своє перше кохання – Сашка, і завагітніла Катею. Коли народилася дівчинка, я сиділа з малою, а Віка здавала іспити… У них із Сашком щось не вийшло, мабуть були занадто молоді. Згодом зустріла іншого хлопця – Олега. Від нього народила сина, але чоловік покинув її з дітьми. Батьки Каті і Саші невдовзі померли”, – розповіла сестра Вікторії.
Ірина допомагала ростити Сашу і Катю, нянчила їх, поки Вікторія не познайомилася з Євгеном Кісілем.
За словами сестри, Женя добре ставився до дітей Вікторії від попереднього шлюбу.
“Син Вікторії Сашко особливо тягнувся до мого брата, адже він ріс без тата і потребував батьківської уваги. Разом з Женею вони їздили на риболовлю, Євген вчив Сашка майструвати. Хлопчик був лагідний, добрий, усміхнений”, – пригадує Христина Скобельська.
З донькою Вікторії Катериною у Євгена спочатку були напружені стосунки. Дівчинка сприймала його насторожено, але любов, піклування і терплячість чоловіка змінили її ставлення. Катя відкрилася, й стосунки з названим батьком потеплішали.
Катерина допомагала мамі по господарству, доглядала за молодшими сестричками Оленою та Людмилою – дітьми, які народилися у Вікторії та Євгена вже в Лимані.
Дворічна Оленка була дуже активною та допитливою дівчинкою. Любила танцювати, співати. Часто ставала перед дзеркалом і приміряла на себе мамині сукні й взуття.
Однорічна Людмила від народження мала проблеми з ніжками, тому носила корсет. Перед повномасштабною війною його якраз зняли, і дівчинка змогла зробити свої перші кроки. Без упину лепетала перші слова: “мама”, “тато”, “дай”. Люда любили яскраві іграшки, гарно розвивалась.
Дідусь та бабуся не могли натішитись маленькими онучками. Особливо Анатолій. Останні роки свого життя він присвятив Олені й Людмилі. Гуляв з візочком у парку, проводив багато часу в Жені та Вікторії вдома, грався з малятами, читав їм.
“Якось в розмові дядько Толя обмовився, що читав книжку Оленці, й вона дуже зацікавилася словом “ріпка”. “Я їй довго не міг пояснити, що ж це таке “ріпка”, казав він, – пригадує Христина. – Дядько дуже любив онуків. Навіть інтернет підключив у себе вдома, щоби дітлахи могли дивитися там мультики. Він за характером був чоловіком суворим, але коли бачив онучок, його серце тануло”.
Діти загалом були центром світу родини Кісілів. Вікторія з Євгеном заради них взяли під виплату дім з ділянкою (подружжя мешкало у районі Зелений клин – ред.).
“Дітки чисті, доглянуті, город прополений, ремонт зроблений. Як мурашки тягнули техніку в хату. Намагалися заробити грошей, кожну копійку вкладали для налагодження побуту в своєму будинку. Віта завжди казала: “Я не хочу, щоб мої діти жили так, як я в дитинстві” , – пригадує подруга Вікторії Анна Постоєва.
Сашко і Катя Поліванові спершу ходили до школи №5, але потім, за словами сестри Ірини, Вікторія перевела їх у місцевий дитячий інтернат. Вони там навчалися, проводили час, але ночували вдома.
Сашко захоплювався співом, був лауреатом регіональних конкурсів. Мріяв стати артистом, їздити на міжнародні змагання. Катя любила плести браслети з бісеру. Дівчинка хотіла закінчити школу та як казала сама: “Поставити себе на ноги”.
Влітку Кісілі відпочивали на Блакитних озерах – там багато дитячих майданчиків, водні гірки. Також Євген зробив для дітей гойдалки на подвір’ї, облаштував пісочницю. Діти, а особливо донечки, були сенсом його життя.
Мамин ланцюжок знайшов на дереві, батько був без голови
До повномасштабного вторгнення Росії Христина Скобельська з родиною, як і Кісілі, мешкали в Лимані. Після 24 лютого близько місяця у місті було відносно спокійно. Люди ходили на роботу, жили більш-менш звичним життям. Однак вже у квітні ситуація в Лимані різко змінилася. Зачинились магазини, аптеки. Зникли газ, світло та водопостачання. Місто перебувало під постійними обстрілами. 8 квітня Христина, її чоловік та двоє синів вирішили евакуюватись – переїхали у Житомирську область. Через три дні до родини приєдналась мама Христини Інна.
“А тітка Олена з родиною залишилися в Лимані. Ми їх вмовляли виїхати… Але мій двоюрідний брат Женя лише нещодавно придбав будинок, почали в ньому робити ремонт. Вони дуже хвилювалися за важко нажите майно, тому й відмовлялися їхати. А коли зрештою погодилися на евакуацію, було надто пізно: виїхати могли лише ті, хто мав власні автівки”, – із болем пригадує Христина.
Зі зв’язком теж були проблеми. Коли вдавалось додзвонитись, тітка Олена розповідала, що її знову почали боліти ноги (у грудні 2021-го Олена Кісіль перенесла операцію через тромбофлебіт та проходила реабілітацію, – ред.). Ліків у Лимані купити було ніде, тож хвороба повернулася.
Родина Кісіль трималась разом: Анатолій та Олена переїхали до дітей та онуків у район Зелений клин. Готували їжу на багатті, а також використовували заправлений завчасно газовий балон. Опалювали дровами баню, завдяки чому мали можливість помитися теплою водою. Також вони розповідали родичам, що перевізники відмовляються заїжджати в Лиман, тож залишатимуться в місті й чекатимуть приходу ЗСУ.
“Не було такої ночі, щоби вони спали в хаті. Через обстріли ночували з дітьми у погребі на подвір’ї. Женя обладнав там кімнату, перетягнули тапчани, ліжка. Маленька племінниця Оленка почала кашляти, й родичі переживали, що не матимуть чим її лікувати. По воду ходили до церкви. Одного разу, коли наповнювали ємності, в сусідський будинок влучила ракета. Усі дуже перелякалися, ослобливі маленькі Оленка та Людмила. Відтоді Кісілі спустилися в погріб і майже з нього не виходили”, – розповіла родичка загиблих.
У другій декаді травня ситуація в Лимані ставала щораз важчою, обстріли не припинялися.
24 травня вранці росіяни вкотре обстрілювали Зелений клин. Коли обстріл затих, Євген вирішив зарядити телефон у знайомого, в якого був генератор. Хотів мати можливість залишатись на зв’язку. Опісля в погріб, де ховались його родичі, прилетіли дві російські ракети…
Повернувшись, чоловік побачив палаючі руїни і дві хвостові частини ракет. Підбігли сусіди. Пробували відрами з водою загасити вогонь. Над головами все вибухало, кружляли ворожі літаки. Палали сусідські будинки.
“Добрі люди відтягнули тоді Женю від погребу й забрали до себе. А вранці 25 травня він зі знайомим повернувся. Власними руками розбирали завали. Першою на сходинках погребу Євген знайшов свою маму… Точніше те, що від неї залишилося. Частини тіла тітки Олени Женя зібрав у відро”, – Христина плаче та замовкає.
За кілька хвилин продовжуємо розмову. Жінка розповідає: удар був такої сили, що ланцюжок мами Євгена із частинами тіла опинився аж на дереві.
Другою чоловік знайшов Вікторію. У неї не було ноги, живіт розірвало. Далі розкопав понівечених Сашка і Катю, голови маленької Олени і Люди посікло уламками. Батька Євген знайшов останнім. На Анатолія впала балка з погребу, його тіло було без голови.
Євген разом зі знайомим обережно витягнули загиблих із погребу. До пізнього вечора копали яму на подвір’ї, щоби поховати їх.
26 травня Євген Кісіль знову подзвонив Христині.
“Мені здалося, що з нього зникло все життя. Я попросила його спробувати виїхати. Він відповів, що залишиться в Лимані. Казав: “Життя більше немає сенсу, краще повіситись”. Це мене налякало. Я говорила Жені, що Бог дарував йому шанс жити, і потрібно триматися. Хоча би заради старшої доньки Діани. На цьому він завершив розмову”, – переповідає Христина.
5 тисяч гривень – ціна окупантів за перепоховання на стихійному цвинтарі
Наприкінці травня росіяни окупували Лиман. Після загибелі рідних Євген жив у знайомих, потім поїхав до свекрухи в Зарічне. Згодом вирішив перепоховати рідних на цвинтарі, на це потрібен був дозвіл окупантів.
“Вони з нього здерли 5 тисяч гривень та сказали, що хай ховає рідних на стихійному кладовищі. Женя зробив хрести чотирьом дітям, найменшим – Лєночці і Люді – поклав на могилу дві ляльки. Усіх інших поховав без хрестів, бо не вистачило грошей. Були лише палки та таблички”, – каже Христина.
Після втрати найрідніших Євген Кісіль прожив менше чотирьох місяців. Щоби якось виживати та зібрати грошей на зиму, він разом із кумом Миколою Мамченком рубав на продаж дрова. Ходили, зокрема, і в замінований лиманський ліс. Орієнтовно 8 вересня Женя, Микола і його 11-річний пасинок Владислав Альпаков вчергове поїхали до лісу. Там вони підірвалися на міні. Євген і Владислав загинули на місці, Микола отримав 90% опіків, йому відірвало руку. Подальша доля Миколи Мамченка невідома.
Ірина Поліванова довго не говорила мамі Ользі, що її дочки Вікторії та онуків вже немає серед живих. А коли Ольга зрештою про це дізналася, хотіла повіситися. Іра ледве впросила маму цього не робити.
“Хочемо поховати їх по-людськи”
Двоюрідна сестра Євгена Христина та її мама Інна кажуть, що досі не знають, чи взагалі похований Женя.
“Ми зателефонували у місцевий відділ поліції. Сказали, коли буде безпечно – повернетесь, здасте ДНК і спробуємо його знайти. Треба дочекатися ексгумації, впізнання і тоді – по-людськи похоронити”, – каже родичка загиблих.
Близьким родини Кісіль дуже болить те, що їх не поховали як належить. “Вони ж навіть не відспівані, їх кілька разів викопували і ховали, а зараз – знову ексгумація”, – кажуть.
Родички замовили за загиблими літургію в храмі, але кажуть – від цього не стає легше. “Цей біль не відпускає, він з нами на все життя”, – говорить Христина.
З часу трагедії, пригадує, Женя лише одного разу снився їй: “Я проходила повз вулицю, а він сидів на лавці біля свого будинку й усміхався”.
Інна, сестра Олени Кісіль, після загибелі рідних закрилася в собі. Приймала заспокійливі, лікувала нервовий зрив. Хоч вона каже, що вже виплакала всі сльози, та Христина іноді помічає, що мама досі тихо плаче вночі.
Зараз вони обоє тримаються заради дітей – старший син Христини навчається в школі. І вона, і бабуся приділяють йому багато уваги. Родичі намагаються жити далі і дуже чекають, коли зможуть повернутися в Лиман та перепоховати Кісілів по-людськи.
