«Я відмовляюся від своєї дочки. Претензій щодо її удочеріння не матиму». Далі стояв підпис. Ось таку заяву написала кілька років тому проста сільська дівчина. Про її вaгiтність знали лише в університеті та гуртожитку. Вдома нічого нікому не казала. Знала, що така новина приголомшить найперше батька і боляче вдарить по серцю матері. Як так? Їхня одиначка, яка була й залишається найкращою у світі дівчиною, з кимось вже пеpecпала й чекає дитину?
- джерело.
Коли Ліна стала студенткою одного з вузів Луцька, радості її батьків не було меж. Накупували вони їй дорогих одяганок, що аж Ліна, приміряючи їх біля дзеркала, зауважила: «Там, напевне, викладачі в такому одязі не ходять».
Вчитися було цікаво, а відпочивати – ще краще. Однокурсники навперебій запрошували Ліну в кафе, кіно, на морозиво. А їй в око впав молодий аспірант. На заняттях вона добре відповідала й задавала йому багато запитань. Навіть на перерві намагалася зупинити його хоч на хвилинку. В день, коли аспірант мав приймати іспит, вона невпізнанно причепурилася.
Довго стояла перед дзеркалом, приміряла свої дорогі одяганки й зупинилася на сукні небесного кольору. Вона знала, що до її голубих очей вона пасуватиме якнайкраще. Крутнулася на високих підборах перед дзеркалом і залишилася задоволеною: гарна.
Вона тихенько зайшла в аудиторію й поклала на стіл свою залікову книжку. Простягнула руку за білетом, однак викладач її перехопив і затримав у своїй. Ліна встигла побачити, як «голодними» очима він заглянув у глибокий виріз плаття. В дyші була задоволена: її план вдався.
– Не треба білета. Я просто подивлюся у ваші чарівні очі і поставлю вам оцінку, – тихо сказав аспірант і уважно став Ліну розглядати. – Яка ви прекрасна. А можна вам запропонувати чашечку кави?
– Відколи викладачі стали студентів кавою пригощати? – засміялася Ліна. – Хоча я не проти.
У призначений час Ігор Васильович чекав Ліну біля кінотеатру. Вона зручно вмостилася в його «Волгу» й, здавалося, знепритомніла від щастя. Поїхали в кафе на окраїну міста, подалі від людських очей. Пили вино, каву й про щось тихенько перешіптувалися. Ліна просто мліла від його погляду.
Того вечора вони й стали близькими. Зустрічалися часто, хоч Ліна знала, що Ігор Васильович одружений і має сина. Він дарував їй квіти, різні дрібнички і після кожного побачення казав: «Нікому не говори про наші стосунки, бо можеш зіпсувати мені кар’єру». А вона про своє кохання ніколи й не розповідала. Вигадувала всякі любовні походеньки, в які дівчата вірили. За коханням не забувала й про навчання. В село до батьків навідувалася рідко, бо, як правило, найчастіше з Ігорем Васильовичем вони зустрічалися у вихідні.
Незчулася дівчина, як зaвaгiтніла. Думала, чи казати Ігорю Васильовичу про цю новину, чи ні, бо ж він міг її по-різному сприйняти. А раптом більше не прийде? Без його палких поцілунків та ніжних обіймів вона б збожеволіла. Дні бігли за днями, перетворюючись у місяці. Ліна щораз гарячково думала про візит до лікаря, але ввечері забувалася в любощах.
– Це правда? Сьогодні в деканаті про тебе говорили, – при наступній зустрічі запитав Ігор Васильович. – А я думаю, чого це раптом на зміну приталеним платтячкам ти раптом почала одягати різні балахончики.
– Правда. Вже п’ять місяців, і я не знаю, що робити. На абopт йти вже пізно, вдома батько вмpe від такої «новини», – сльози горохом покотилися по обличчю дівчини.
– Нікому не кажи, що то моя дитина. Дам тобі грошей, а ти пошукай лікаря, який погодиться викликати штучні пoлoги.
Вона заглядала в багато кабінетів. Червоніла від поставлених питань і чула одну й ту саму відповідь: «Я не маю права вбuвати життя і вас калічити. Ви молода, і у вас все життя попереду. Не ви перша»
Ліна була у безвиході. Ігор Васильович уникав зустрічей з дівчиною. Він на останньому побаченні сказав, що між ними все закінчено.
Пеpeйми почалися десь серед ночі. Дівчата, почувши Лінин стогін, посхоплювалися з ліжок і не знали, що робити. Нарешті котрась додумалася викликати «швидку».
– У вас дівчинка. Гляньте, яка вона гарнюсінька, – акушерка піднесла до її очей маленьке мокре тiльце, яке голосно кричало. А з очей Ліни полилися сльози.
– Мамочки, готуємося до годівлі діточок, – молода няня роздавала поpoділлям їхніх крихіток.
– Я не буду годувати, я від неї відмовляюся, – тихо сказала Ліна й повернулася до стіни. До Ліни приходили медсестри, акушерки, лікарі, вмовляли добре подумати, перш ніж прийняти рішення, але вона стояла на своєму: відмовляюсь.
Через три дні з пoлoгoвого будинку її виписали. Подругам сказала, що її дитина наpoдилася мepтвою.
Донька їй снилася щоночі. Ніби стоїть вона над якоюсь прірвою і простягає до Ліни рученята. Через кілька днів, ледве не збожеволівши від тих снів, у Ліни визріло рішення забрати маленьку. Молила Бога, щоб ніхто її ще не вдочерив.
Ні світ ні зоря бігла ранковим містом до пoлoгoвoго. Чергова лікарка її впізнала й одразу все зрозуміла. Вона провела жінку в дитяче відділення й прочинила двері в палату. Там на малюсінькому ліжечкові спала її крихітка. Ліна впала на коліна й гірко заплакала.
Пошуки квартири, вирішення з академвідпусткою, купівля всього необхідного для Світланки (саме так вона вирішила назвати свою донечку) зайняли кілька днів. Владнавши все, поїхала на таксі в лікарню забирати свій найцінніший скарб.
Почалися нелегкі будні, але в усьому їй допомагала господиня квартири. Саме вона й написала Ліниним батькам листа, не забувши в кінці зауважити: «Якщо боїтеся сорому – не приїжджайте, не тpaвмуйте своєї дитини. Сором вбuвати, грабувати, а дітей наpoджувати – щастя. Мені, на жаль, їх Бог не дав»
Приїхали батьки, порозумілися і внучку забрали додому. Ліна ж продовжила навчання в університеті. Ігор Васильович, як стало відомо, перейшов працювати в інший вуз, очевидно, боявся поголосу. А вона й не переживала, бо незабаром зустріла того, хто покохав її по-справжньому. І для маленької донечки він став татом.
Тепер у них дружна сім’я, в якій підростає два сонечка – Світланка та Андрійко.
Автор – Тамара ПОЖАРЧУК
