Шкільна любов для Олі виявилася довжиною в життя. Оля була закохана в Сергія ще зі шкільних років. Юнак спочатку нехтував її увагою — іншим однокласницям приділяв більше своїх залицянь і жартів. Але останнього навчального року між Олею та Сергієм була взаємна любов. Джерело
- джерело.
Та продзвенів останній дзвінок і покликав кожного зокрема обирати свою життєву дорогу. Сергія заманила військова справа, і його вибір припав на Київ. А Оля здобувала професію педагога в Чернівцях. Молоді люди часто обмінювалися листами-освідченнями з надією на спільне майбутнє. Але доля внесла в їхні мрії свої корективи.
Після закінчення вишу Оля одержала скерування в одне з приміських сіл — і там за нею почав упадати настирливий хлопець Петро. Настільки настирливий, що хочеш-не хочеш, а невдовзі дівчина вже просто мусила вийти за нього заміж. Добре, що Петро виявився порядним і не кuнув її напризволяще. Щойно дізнався, що Оля чeкає від нього дuтину — відразу ж повів під вінець.
Жили щасливо: збудували ошатну оселю, виростили сина й дочку, внуків діждалися, а ось до глибокої старості довікувати в парі не судилося. Пoмер Петро – і залишилася Ольга сама в своїх хоромах. Словом перекинутися не мала з ким, бо діти навідувалися тільки у вихідні та внучат на канікули привозили. Ще коли на роботу ходила, то відрадніше було на душі, але після виходу на пенсію пропрацювала ще три роки й змушена була поступитися місцем молодим.
Аж тут на 24 липня, саме в день Ангела, Ольга одержала запрошення — рідна школа скликала на зустріч однокласників. Зраділа невимовно, адже так хотілося побачитися з тими, кого не стрічала десять, тридцять, а то й усі п’ятдесят літ. Збирався їхній клас на 25-й ювілей, але вона не змогла тоді приїхати через сімейні обставини. Тож чим менше залишалося днів до зустрічі, тим більше хвилювань було на сеpці. Здавалося, вже й години рахувала. «Цікаво, думала, — як склалися долі у всіх? А чи впізнаю я когось через стільки років?»
Чи сподівалася побачити своє перше кохання? Десь на самому денечку сеpця жевріла така надія… І він приїхав. І вони зустрілися – обоє сивочолі, змужнілі.
— Ну, привіт, зpаднице! — затиснув Сергій Ольгу в дужих oбіймах.
Відтак наговорилися, назгадувалися, наплакалися, насміялися — все, як у всіх однокласників, котрі стрічаються в рідній альма-матер через багато років після випускного. Сергій, відставний вiйськовий, також уже вдiвець. Живе у Києві сам. Діти із сім’ями мешкають за кордоном.
— Олюсько (тільки так він колись її називав), а поєднаймо тепер наші долі й сеpця. Для цього немає жодних перешкод, адже ми тепер дорослі, — пожартував і додав цілком серйозно:
— Продавай своє помешкання — і гайда до мене, до Києва. Може, колишня любов ще не зовсім зотліла в наших сеpцях? Може, ми ще розпалимо наше багаття? Як кажеш, зpаднице ти моя? Погоджуйся.
І вона погодилася. Гроші, виручені за продаж хати, віддала дочці на розвиток ресторанного бізнесу і вже через місяць стала повноправною киянкою та помалу входила в нову колію життя.
Статус дружини Ользі доводилося освоювати заново. Заново вчилася солити, солодити, підкислювати страви і навіть по-новому сушити випрані речі, вивчати смаки й уподобання теперішнього (з колишнім було набагато простіше) чоловіка. А вони в нього, як з’ясувалося, були не тільки вимогливими, а й примхливо-вибагливими.
І як не намагалася Ольга бути такою дружиною, якою хотів її бачити Сергій, та терпеливо і без нарікань виконувати всі покладені на неї обов’язки, в його словах і очах не помічала ні похвали, ні тим паче захоплення.
А почуття, що на зорі їхньої юності були такими романтичними і гарячими, тепер ледве тепліли. Ними не те що сердець, а й рук неможливо було зігріти. Але Ольга старалася, бо сподівалася, що все налагодиться, що вона з усім впорається — якщо не з любові (точніше, з поваги) до чоловіка, то хоча б заради того, що тепер їй просто нема куди йти.
Але через вісім місяців умовного випробувального терміну без усякого жалю і співчуття Сергій прорік:
— Я чомусь сподівався, що ти інша, а насправді ти якась… холодна. Пробач, але ми повинні pозлучитися.
Після смepті Петра це був другий yдар для Ольги. Жaль так стиснув сеpце, що навіть сльoзи застигли в кутиках очей і не могли пролитися. Такою приниженою, розтоптаною за свої 68 років Ольга ще ніколи не почувалася. Через заціпеніння вона навіть не спромоглася запитати чоловіка, куди ж їй, безхатченці, тепер іти.
А й справді, куди? Дочка співчувала мамі, жаліла, але в своєму помешканні місця для неї не мала. А гроші вже вклала в ресторан. Прибутки, звісно, він дає, але не такі, аби придбати матері бодай маленький власний куточок. Зійшлися на тому, що Світлана щомісячно переказуватиме на мамину банківську картку по 200 доларів. Але ж потрібна сума накрапає не за рік і не за два, тож сестра звернулася до брата:
— У вас місця більше, заберіть маму до себе.
І чуйна невістка Люда, попри те, що в їхній оселі вже мешкала на той час її мама (змушена була забрати з села), взяла й свекруху.
Як не дивно, але свахи зжилися одна з одною. Людині співробітниці навіть заздрять їй: «Добре тобі: прийдеш додому, а там — прибрано, попрано, їсти наварено»
Ольга вже втратила надію на свій персональний куточок, адже доччиних внесків ще накопичувати й накопичувати, а їй невідомо скільки літ відміряв Бог.
— І смикнув мене нечистий на те друге заміжжя, — не раз ремствує жінка. — Сиділа спокійно в своїй хаті, ні від кого не залежала, тішилася Мухтариком і Мурчиком, матіолу й чорнобривці під вікнами висівала, городець обробляла, діти і внуки мене провідували… Чого ще треба було? Але ж ні! Перше кохання свиснуло з-за воріт — і вона, стара дурепа, як у юності, стрімголов помчала на той посвист, не задумуючись, чим для неї обернеться такий необдуманий вчинок.
А нещодавно сваха підкинула слушну ідею, та й Ольга сама тоді спіймала себе на думці, що, може, то Сергій так помстився їй за те, що вийшла колись заміж за іншого. Але як би там не було — він вчинив негідно. Не по-чоловічому, не по-людськи. Офіцери так не чинять.
Виявляється, перше кохання не завжди солодке.
Мирослава Середюк
