У лікарняній палаті їх було тільки двоє: Марійка і її добрий та чуйний чоловік Арсен. Жінка лежала у комі, не приходила до тями.
Марійка завжди була слабкодуха, її нерви не витримували жодного потрясіння. А тут внаслідок раптового стресу — шок і втрата свідомості. Під крапельницями вона лежала вже дев’ятий день, і ніякого покращення здоров’я медики не прогнозували. Та в Арсена була якась всесильна віра, що його дружина подолає випробування і вийде з цієї коми. Він днював і ночував біля неї. А в думках просив Бога про одужання Марійки.
«Господи, допоможи їй повернутися до повноцінного життя…» — шепотів раз у раз і клубок жалю за минулим стискав чоловікові горло. Бо ж до чого повертатися? Щоби знову боліло серце за втраченим?
А згадувати було що, було за чим божеволіти від безсилля й розпуки. Арсен з усіх сил тримався, хоч у грудях клекотіла незагоєна рана, розпач за втраченою донькою. Їхня одиначка Софія загинула разом із нареченим в аварії за тиждень до весілля. Хлопець не впорався з керуванням на слизькій дорозі, й мотоцикл врізався у дерево. Удар був блискавичним, молоді загинули миттєво. Микола й Софія були заручені, тому їх похоронили разом, аби не розлучалися і на тому світі.
Батьки й гадки не мали, що їх спіткає така трагедія. Їхня єдина дитина, улюблениця Софія закінчувала п’ятий курс вишу. Майбутній філолог. Добре вчилася і пару зустріла достойну. Микола здобував юридичну освіту. Молоді планували жити в місті, готувалися до весілля. А батьки тішилися доньчиними успіхами, її особистим щастям.
— І треба було такому статися? — ридаючи, не могла змиритися зі страшним горем сваха Марина. Микола також був єдиною дитиною у сім’ї. Аварія стала величезним потрясінням для двох родин.
Марія посивіла за ніч, а потім впала у кому.
«Що ми варті тепер без щебетливої доньки, без її усмішки, ласкавих слів?» — міркував Арсен, піклуючись про дружину.
Ніби життя закінчилося для них, осиротілих батьків. Донька, як сонце, освічувала кожен їхній день. Софійка була їхнім єдиним щастям, багатством, майбутнім. А що тепер? Як повертатися до рідного дому, коли з кожного кутка визирає пустка, порожнеча і біль?
Арсен не спав від пекучих думок, які ятрили душу, не міг ні їсти, ні пити. Єдине, що тримало його на світі, — це Марія. Будь-якою ціною треба не дозволити їй підкоритися смерті. Бо тоді і йому не буде для кого жити у цьому жорстокому світі, повному зла і ненависті.
…Уночі, коли все затихало й у палаті було чутно тільки жіноче хрипле дихання, Арсен вловлював у ньому якісь непевні звуки. Він нахилявся до дружини і просив: «Марійко, прокинься, годі тобі спати». Однієї ночі жінка у відповідь легенько застогнала.
Марія розплющила очі аж на двадцять четверту добу.
«Довго спала», — усміхнувся лікар і заявив, що пацієнтка виходить із коми та потребує ретельного догляду і спокою. Жінка зронила сльозу, коли її погляд ковзнув по обличчю Арсена. І ледь чутно вимовила «Со-фій-ка». Арсен узяв Марійчину холодну долоню у свою руку і стиха сказав: «Не плач, Маріє… Я молюся за нашу Софійку. Її душа була чиста та світла. І Господь узяв її до свого Царства. Доня дивиться на нас із небес. Вона щиро просить Бога, щоби ти одужала. Ти мусиш звестися на ноги. Все буде добре».
Марія зі слізьми на очах дивилася на Арсена.
— Во-на там… А ми? — прошепотіла і заплющила очі.
— Не плач, Марійко, — вже лагідніше прошепотів чоловік. — Ми? Ми з тобою ще будемо щасливими. Головне, щоби до тебе повернулося здоров’я.
Арсен вже обдумав план їхнього майбутнього щастя, але ні з ким не ділився своїми намірами. «Втрачене не повернеш, а жити і підтримувати одне одного треба», — міркував чоловік.
Одужувала Марія важко. Якби не Арсенові підтримка, допомога, добрі слова, любляче серце, навряд чи зуміла б жінка вивільнитися із пут страшної хвороби. Та незважаючи на складнощі, кожен день наближав Марію до повноцінного життя. Вона повірила в Арсенові слова, що треба жити наперекір усім бідам і незгодам. Марія вхопилася за цю фразу, як за рятівну соломинку. Жінка намагалася виконувати настанови медичних світил, а поруч завжди був чоловік, який підтримував її настрій, стежив, аби Марія не падала духом, заряджав дружину позитивними емоціями й вірою у краще, бо без віри людина — ніхто.
Коли Марія піднялася з ліжка і зробила по хаті кілька кроків, обоє були найщасливішими. Арсен із радості підхопив дружину на руки, а Марія ніжно його обійняла, дякуючи долі, що та послала їй таку мудру, чуйну половинку. «Я б померла без його допомоги, щирої відданості й любові», — думала жінка.
Часто находив смуток, і коли Марія плакала за Софійкою, чула від чоловіка одне і те ж: «Не плач, Маріє… У нас ще буде донечка. Обов’язково буде. Удочеримо собі з інтернату сирітку. Я був там на свято Миколая, роздавав дітям подарунки. Мені пригляділася дівчинка, теж Софійка. Така ж білява, як наша доня. Вона й стане нашим щастям. Ти молися, і Бог нам допоможе. На все Його воля».
Минув час, Марія ще накульгувала на одну ногу, але помалу бралася за домашню роботу. Здоров’я поверталося, життя налагоджувалося. Тож одного дня подружжя переступило поріг дитячого будинку. Вихователі провели їх у групу. П’ятирічна Софійка разом з іншими дітьми гралася на килимі. Та коли дівчинка побачила Марію, то скрикнула: «Нарешті мама за мною приїхала!» Здавалося, дитяче серденько відчуло щасливі зміни, що чекали на дівчинку.
Софійка кинулася до Марії. А жінці на мить стало страшно. На неї дивилися карі оченята її рідної доні. «Ніби ангел з’явився переді мною», — подумала Марія. Хотіла пригорнути чуже дитя, але її випередив Арсен. Він підхопив дівчинку на руки, підняв її високо, а тоді поцілував.
— Так, дитино, ми твої батьки, — пояснив Софійці. — Збирайся додому.
— Де ж ви так довго були? — щебетала дівчинка. — Я так давно на вас чекаю.
У Марії від хвилювання побігли сльози.
— Тільки не хвилюйся, — обійняв дружину Арсен. — Змирися з тим, що є. Ця дитина стане нашим порятунком, побачиш.
І справді, Софійка швидко стала повноправним членом їхньої сім’ї — милою донею, батьківською втіхою, розрадою, помічницею. Рідні батько і матір дівчинки загинули в автокатастрофі, і вона їх не пам’ятала. Проте завдяки Марії та Арсенові знедолена дитина отримала люблячу сім’ю.
Марія полюбила Софійку усім серцем.
— Це мій ангел, — не раз зізнавалася чоловікові. — Заради неї Бог залишив мене на землі й дарує життя.
Спливали роки. Софійка росла як маківочка. З дитини перетворилася у вродливу дівчину. Намилуватися красунею не могли ні батьки, ні наречений Іван, який усім серцем покохав Софію. Коли молодята одружувалися, Марія світилася від радості, а на очах жінки бриніли сльози.
— Ти чого плачеш, Маріє? — поцікавився у неї Арсен.
— Від щастя, — усміхнулася йому дружина.
Серед весільного гамору до них підійшла донечка-наречена у весільній сукні. Пригорнулася до Марії, втерла їй сльози.
— Не плачте, мамо. Я така щаслива, що ви з татом у мене є.
І здалося, що світ потеплішав від щирих слів.
