Ми переїхали на чергову орендовану квартиру і одразу ж познайомилися з нашими найближчими сусідами. Це була сімейна пара поважного віку, яка щодня виходила на прогулянку: вона у незмінному старомодному капелюшку-«таблетці», він – у темному кашеміровому пальто.
- джерело.
Зійдуть униз, віддихаються, а тоді беруться за руки і поволі собі гуляють. І так це мило виглядало збоку, так трепетно. Бо ж, здається, чи не найголовніше бажання для подружжя – зістаритися разом. Джерело.
Якось вдалося нам побалакати з Вірою Гнатівною на тему «між нами, дівчатами». Ми пили чай з печивом, сміялися і загалом дуже добре проводили час. Віра Гнатівна цікаво розповідала про своє минуле, в деталях описували сукні, які тоді носила, чи зачіски. Я попросила переглянути їхній сімейний фотоальбом. Цікаво ж подивитися, якими молодими були колись наші сусіди.
Гортала старі чорно-білі фотокартки і все ніяк не могла вгадати на них чоловіка Віри Гнатівни Петра Миколайовича.
– А це, напевно, ваш чоловік? – врешті нібито «впізнала» знайомі риси.
– Ні, це не він, – м’яко заперечила жінка і, знявши окуляри, уважно подивилася на мене. – Ми з Петром зустрілися набагато пізніше. Але мусили бути разом. Я про це знала ще з 15 років.
– Нічого собі! Це ж як? – здивувалася я і приготувалася слухати.
– Про це наснився сон. Віщий, – почала свою розповідь Віра Гнатівна. – Мені, як я вже казала, було 15 чи 16 років. Наснилося, що йду я по вулиці і зустрічаю хлопчину приблизно мого віку. Він глянув на мене і дуже швидко обернувся, я навіть не встигла роздивитися його обличчя. Але за ним пішла, ніби магнітом мене потягнуло. І от ідемо ми: він попереду, я ззаду. Коли це придивляюся, а ми вже на клaдoвищі.
Хлопець підходить до незнайомої мaгuлu, а на ній стоїть величезний прикрашений квітами торт. І тут цей хлопчик нахиляється і починає з різних боків відкушувати його. А тоді і мені пропонує. Я не хотіла, відмовлялася, але врешті, щоб не образити хлопчину, відщипнула кусник.
Та щойно почала його жувати, як картина, ніби в кіно, помінялася, і я опинилася сама. А де ж хлопець? Бігаю, шукаю його, плачу. І тут раптом чую голос: «Не шукай, бо не прийшов ще час! Ви обов’язково зустрінетеся, та лише тоді, коли у вашому районі буде діяти дві церкви».
І знову, як у кіно, все помінялося. Я відчула, що стала стрімко дорослішати, і ось уже бачу, як йду по осінньому парку. Жовте листя під ногами шурхотить. Коли це придивляюся, а між деревами стоїть той хлопчина. Правда, це вже дорослий чоловік. Він озирнувся, подивився на мене, усміхнувся і привітно махнув рукою. І так мені стало радісно на дyші, так добре. Я привіталася у відповідь і з усмішкою на вустах, щаслива прокинулася.
А потім? Потім життя мене закрутило, і з часом сон забувся. В інституті я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, ми одружилися, у нас наpoдилося двоє дітей. Шлюб, чесно кажучи, був невдалим. Заради дочок ми ще протягнули кілька років, а потім таки розлучилися.
Минуло 30 років. Я видала дочок заміж і залишилася жити сама. Чоловіки ще по молодості мені траплялися, але з жодним не виникло тісних стосунків. Дні для мене тягнулися повільно і одиноко. Дyшею відпочивала я в селі, де народилася і виросла. Туди їздила щонеділі, а у весняні дні і того частіше. А ще раділо серце, що у нас нарешті почали піднімати з руїн стару церкву.
На офіційне відкриття, пам’ятаю, з’їхалися мало не всі вихідці із села, адже така подія не щодня буває. І ось там, біля церкви, я й зустріла свого Петра. Привіз на відкриття свою стареньку маму, яка родом з цього села. І якось так ладно ми говорили, що наступного дня зустрілися знову, а тоді і телефонами обмінялися. Виявилося, що Петро теж мешкає у місті, давно розлучений, діти живуть окремо.
То ви, молодь, зустрічаєтеся по кілька років, а лише тоді йдете одружуватися. Нам з Петром уже було під 50, коли ми зустрілися. Не було нам часу «кавалєрнічати». Через місяць я переїхала до нього. І от уже стільки років живемо дyша в дyшу.
– То це він вам наснився тоді, у молодості?
– То вже потім я як згадала, так і сіла. Усе зійшлося. Зустрілися ми з Петром якраз восени, коли відновили церкву. Поки у селі не було її, люди мусили їздити у сусіднє на службу. Я перебралася до Петра через два місяці після смepті його батька.
Недарма ж мені снилося, що він прийшов на клaдoвище. Уві сні він їв торт і мене частував. І от, будь ласка, через якийсь час після того, як ми почали жити, він серйозно зaxворів.
Скільки сліз я виплакала, скільки свічок у церкві поставила за його здоров’я. Бо ж лікарі вже на ньому хpeст поставили і додому з лікарні відправили помиpaти. Це якесь чудо, але він таки повернувся до життя.
Чи то та знаxapка йому допомогла, чи Божа сила – не знаю. Наступним випробуванням стала моя хвоpoба. Але я швидко відійшла. Недарма ж тоді, уві сні, скуштувала лише маленький шматочок того торта.
Автор – Юлія САВІНА, Хмельницька область
