Такої долі, не дай Боже, нікому…
* * *
Для Андрія розповідь, або точніше сповідь про своє життя була б найжахливішим покаранням, годинною мукою. Адже це не легко дивитись у вікно і відчувати, що ти нікому не потрібний, а твоє життя суцільна помилка. - джерело.
Забруднене скло вікна на кухні, відбивало звуки осіннього дощу, якому не було кінця. Теплий подих на нього із гарячих вуст здавалося зігрів його хоча б на мить… Пройшла година, а він лише почав згадувати і перебирати подумки все добре, що було в його короткому житті. Крім вірних чотирьох друзів, привітної посмішки сусідки і її теплого борщу нічого в голову не приходило…
Причиною короткої пам’яті був не склероз, просто його сіре життя ніколи не було розфарбоване яскравими кольорами. Хтось запитає:
– А сім’я? Яка втіха була від неї?
Аякже сім’я, хто вони? Ви поцікавились? Я вам відповім. Непотріб. Жорстоко? Згідна, але це правда. Можна довго описувати жалюгідні 12 років, які Андрій прожив у сім’ї. А їх результат суцільне провалля – матері не має, проте хтось би інший не назвав би її так сьогодні. В серці сина вона назавжди буде матір’ю – найкращою істотою, не випадково підібрала це слово. Бо істота, яку Андрій вважав за матір була схожа на тіло без душі, від якого постійно несло перегаром.
А скільки разів, він червоний від сорому і осуду сусідів приносив матір, яка не могла встояти на ногах додому. Що він почути від неї? Про яку ласку йде мова. „Дитинко”, „синку” чи може вечірню колискову? Він не пам’ятає, коли б засинав у білосніжній постелі і милувався на зорі. Я навіть сумніваюсь, що крізь брудне скло зорі були помітні. Ні, зате замість „сину” він чув вдосталь брудної лайки матері і батька. Ввечері його колисковою було сопіння і хріп п’яних батьків. Які падали спати, де бачили і в чому були одягнені.
Інколи він хотів заснути і не просинатись, жити в рожевих мріях, далеких країнах. Любив спостерігати як його друзі з батьками йдуть на базар, їдуть на природу відпочивати. Найгірше було після зимових свят, коли усі діти в дворі вихвалялись, що їм подарував Миколай чи Дід Мороз. Андрій завжди говорив, що вони не існують, бо його дім вони обминали.
Кожен день він розпочинав дуже рано. Першим, що робив вибігав з квартири і біг до дверей своїх друзів, щоб чим по швидше поринути в їх світ. Жити їх життям, слухати про те, що в них вдома, які новини і забути про себе. Андрій найбільше не любив вечірню пору, бо потрібно було йти додому, тоді як його друзів із вікон гукали привітливі матусі, Андрій сам вирушав в пошуках своєї блудної мами. Він робив це автоматично, вважав, що така його доля. Він боявся задумуватися про суть свого життя, адже висновки, які б зробила для себе могли привести до трагедії, тому геть страшні думки.
– А ви моєї мами не бачили? – звертався до перехожих малий Андрійко з такими питаннями кожного вечора.
Зараз, будучи дорослим чоловіком Андрій згадує, що за день до смерті він побачив той єдиний материнський погляд. Здавалось, вона змінилась. ЇЇ спите обличчя було того разу навіть привабливим. На очі виступили сльози щастя, мати промовила.
Так промовила, бо до того вона лише верещала і лаялась:
– Не тримай на мене зла, я тебе дуже люблю.
Андрій, тоді не розумів, що коїться, дивні почуття рвали його душу, ось воно дитяче щастя, ось вона материнська любов.
– Мамо чого ж ви так довго тримали ці слова в собі. – промовив Андрій про себе. Потім розтанув в її обіймах. Тоді Андрій провів матір на потяг, яким вона їхала до бабусі в село.
Дзвінок в двері на другий день збудив у квартирі Андрія всіх. На годиннику була сьома година ранку. На вулиці був сильний дощ. Відкривши очі Андрій побачив за вікном сіре небо і обличчя матері, яке вмить зникло. Двері розчинилися і увійшов батько:
– Сину, кріпись, ти ж мужик, мама потравилась.
– І що? – запитав Андрій, ніби нічого не розуміючи зі слів батька.
– Померла мамка. – відповів батько.
З того часу пройшло дванадцять років, Андрій давно змирився з тим, що він сирота, адже за кілька років поховав батька. Сьогодні спілкуючись з ним з першого погляду і не зрозумієш, яка важка доля випала на долю Андрія, бо він весь час посміхається, намагаючись приховати смуток, який назавжди оселився в його сірих очах…
