Любаша була єдиною, до того ж пізньою, дитиною в сім’ї. Росла маленькою, худенькою і красою особливо не відрізнялася. Сірі очі, таке ж сіре пряме волосся.
- джерело.
Всі її брати і сестри ще в дитинстві пoмepли, хто від кoру, хто від скapлатини, тоді діти часто від цього пoмиpали.
Та й батько останнім часом став здавати, вік брав своє. Все частіше сидів на призьбі і грів старі кiстки.
Мати Люби, була молодша за чоловіка на 20 років, але часті пoлoги, а потім смepті дітей, забрали у неї сили і радість життя. Як могла, жінка намагалася вести господарство, від чоловіка вже мало пуття, та й у самої здоров’я немає, Любашка їй допомагала, дівчині в ту пору було майже чотирнадцять років. Але в селі всієї роботи не переробити, а без сильних чоловічих рук важко вижити.
Ось і вирішив батько віддати Любашу заміж. Буде їй підмога і опора, після їх з матір’ю смepті. Вирішено – зроблено. Восени, як їй чотирнадцять стало, відгуляли весілля.
Люба заміж не хотіла, але слово батька – закон, навіть мати не змогла переконати його почекати з дочкиним заміжжям.
Чоловіком її став Василь. Здоровий рудий мужик з сусіднього села. Він був набагато старший, Конопатий і не особливо гарний з лиця.
– Зате вже без дурі в голові і руки на місці, – сказав батько.
Жити стали в родині Василя.
А через рік, коли пoмeр батько Любаші, молоді переїхали в будинок її батьків. На той час Любина мама сильно боліла, через півроку після чоловіка і вона пoмepла. А ще через півроку народилася Наташка.
Дівчинка була непривабливою і дуже великою – копія батька, але саме за це Василь її і не любив. Коли тій років три-чотири було, вона ще намагалася, як всі діти, підлещуватися до батька, але він завжди грубо відштовхував дочку і кричав дружині:
– Забери малу!
Люба притискала дитину до себе і мовчки йшла в іншу кімнату. Там, ковтаючи сльози, просила доньку:
– Натусечка, не лізь до тата, він втомився, а я тобі потім півника на паличці привезу. Ось поїдемо в місто і, неодмінно, привезу.
Бувало, і бuв чоловік Любу, але коли хтось із односельців питав про сuнці і сaдна на її худеньких руках, а часом і на обличчі – вона жартувала:
– Б’є, значить любить.
А що їй залишалося, податися нікуди, кому вона з дитям потрібна, тому потім гірко плакала, в зграйці, коли доїла корову, щоб не побачив її сльози Василь. Корова у відповідь важко зітхала, і здавалося, що все розуміє. Від цього на душі у жінки ставало ще важче.
Іноді вони їздили з чоловіком в місто, там у нього жили родичі (хоча, частіше він їздив один). Наташу з собою не брали, залишали у сусідки, Марусі Козятинської. Там з дитиною няньчила Надюха, яка і сама – то була всього на пару років старше. Але Наташка дівчинку любила і залишалася з задоволенням. Слухалася її. Особливо їй подобалося, що Надя катала її на санчатах, а тітка Маруся завжди пригощала смачним суничним варенням.
Одного разу, вранці, Любаша побачила у Марусі на мотузці пару дуже красивих рушників. Сушити розвішували з вечора, а вранці катали дерев’яними валиками, які використовували і для прання і прасування речей. Коли прали на річці, то віджату вручну білизна намотували на валик і розгортали, да так, що навіть погано випране ставало білим. Звідти і пішла приказка: «Не києм, то палицею». А щоб потім погладити те ж саме робили, але вже з сухим білизною.
Вона запитала у сусідки:
– Звідки така краса, в місті таких ніколи не бачила, навіть на ярмарку?
– Так це на весілля нам з Микитою його родичі подарували. З далекої чужої країни, кажуть, привезли. Ми одне на придане Надійці відклали. А цими ось вирішили дітлахів витирати і самі іноді побарствовать, дуже вже вони м’які, одне задоволення, коли до них доторкаєшся, – відповіла сусідка.
А через місяць, якраз перед Новим роком, хтось вкрав з мотузки ті самі рушники. Маруся журилася про втрату, та й Любі було сильно шкода, що така неприємність у сусідів трапилося. Злодія не знайшли. А потім за справами і зовсім забули про те, що трапилося. Чи не вічно ж по ганчірках сумувати.
За тиждень до Масляної, Люба з чоловіком поїхали в місто продати м’ясо кабанчика, зaбuтого напередодні, і відвідати рідню Василя. Розпродавши все, зайшли в гості.
Поки жінки спілкувалися між собою, мужики випивали. А потім Василь тихенько пішов кудись, нічого Любі не сказавши. Вона запитала у його сестри, де він, але та, хіхікнула, сказала, що він скоро повернеться.
Люба вирішила сходити в магазин, поки немає чоловіка. Купити доньці обіцяних півників. Накинувши свою стареньку шубу і шаль, вийшла за хвіртку.
Сонечко світило яскраво, люті морози були вже позаду. Із задоволенням вдихнувши свіже повітря, після запаху перегару і соліннями хати, вона пішла до центру.
Не доходячи до магазину, будинків п’ять, різко зупинилася.
На мотузці біля невеликого, але міцного будинку з високим ганком, сохли Марусині рушники. Вона б ніколи не сплутала їх з іншими. Таких більше ні у кого тут бути не могло.
На ганок вийшла молода огрядна жінка. Люба не втрималася, підійшла до огорожі і запитала:
– Господиня, звідки у тебе такі гарні рушники?
– Ти, жіночко, йди, не зупиняйся, не твоє це діло, – гримнула жінка з ганку. – Купила недавно на ярмарку. Чого тобі взагалі треба?
– Я такі ж у сусідки своєї бачила, у неї їх вкрали, а інших таких тут бути не може, їй через моря – окияни цю красу привезли.
Жінка щось пробурчала тихо, Люба слів не розчула, а потім взяла з ганку жменю снігу і кинула в її сторону.
– Ти ба, бачила вона. Бачила, так більше нічого взагалі ніколи не побачиш. Пішла звідси, а то собаку спущу.
Люба вирішила не зв’язуватися, а сказати потім чоловікові. Уже відійшовши будинків два, вона озирнулася, і трохи не сіла прямо серед дороги на сніг. На ганку, обнявши за плечі господиню, стояв Василь в спідній білизні під накинутим на плечі кожухом. У цей момент, подув поривчастий вітер, захурделило і різко кинуло сніг прямо Любаші в очі, ніби ножем полоснуло.
Вона не пам’ятала, як купувала цукерки, як дійшла до родичів, намагаючись не зустріти випадково чоловіка. Василь повернувся пізніше, і вони поїхали додому. У Люби всю дорогу самі по собі текли сльози, і очі щипали, як від мила. Забравши дочку і впоравшись по господарству, жінка забулася в стpaшному сні.
Прокинувшись, виявила, що подушка мокра, значить, вона плакала навіть крізь сон.
Чоловікові нічого не сказала, та й Марусі, сусідці, розповісти не могла. Як їй пояснити щось, що це Василь вкрав рушники, щоб подарувати коханці, сором-то який!
Вдень сльози не припинилися, а продовжували текти, проти волі господині. Через пару тижнів Люба стала помічати, що бачить вона зовсім погано. Сльози текли день і ніч. Не висихаючи ні на хвилину.
Вона пішла до бабки Марфи. Але та їй сказала, зітхнувши:
– Пізно, дівонька. Я очі нові вставляти не вмію, тому, у кого їх уже немає. Прийди ти до мене в той же день, може і впоралася б я з цією справою, нехай би і гірше, але бачила б. А тепер, вважай справа часу, бачити ти не будеш. Витечуть твої оченята до весни зовсім.
Так і вийшло. До травня у Люби замість очей залишилися лише западини. Права виявилася Марфа.
Чоловік від неї пішов до тієї жінки. Кому ж сліпа дружина потрібна? Так і жила вона одна до самого кінця свого. Доньку сусіди підняти допомогли. Виросла, стала за матір’ю доглядати, тільки господиня з неї вийшла не дуже ладна. Вчити особливо не було кому. Та й заміж вона не вийшла. Кому ж потрібна негарна, непомірно росту руда дівка, та ще й зі сліпою матір’ю на руках.
Наташка біля матері була до самої її смepті (а прожила та років до 95-ти, а то і більше, хто там рахував), готова була піти з будь-яким, хто покличе, слово ласкаве скаже. Але хлопці над нею лише сміялися та жартували. А ось мужики іноді заходили, потайки, звичайно. Любові та ласки у неї на всіх вистачало, чи не розтрачені вони були.
Як мати Богу душу віддала, незабаром за нею і Наталя пішла. Вона теж не молоденької вже була, майже вісімдесят років.
Гірка доля спіткала обох.
