Якось я поїхала до своєї матері у село. Треба було їхати на Рахівщину далеко у гори. Якогось вечора я не встигла увімкнути світло в кімнаті, а в мене випав із рук мобільний телефон. Самі знаєте, як воно буває в таких випадках – телефон навпіл, а картка з телефона кудись закотилася. Я увімкнула світло, але знайшла тільки одну частинку від телефона. Уже з мамою всю хату здерли, а сім-карти знайти так і не могли.
- джерело.
– Нічого, ранок від вечора мудріший, – заспокоїлися ми і лягли спати. Пише zakarpatpost.net
Хата в моєї мами дуже скромна, зайвих речей тут немає. Дубовий стіл, ліжко і завжди чиста підлога. Навіть килимів у неї немає. І уявіть собі, що в такій хаті картки ми так і не могли знайти. Звичайно, її відновити – не проблема. Але це якщо ти живеш у місті або у великому селі. А тут у нас хата від хати далеко, не те що місто.
Я дуже хвилювалася, що подумає чоловік, якщо я не буду довго на зв’язку. Але найбільше переживала за сина. Він якраз тоді був на сході – в АТО. Тож ми з мамою мусили у велику заметіль рушати до родичів, від яких можна було подзвонити до чоловіка. На щастя, мобільні телефони були і в наших найближчих сусідів.
Чоловік і справді вже дуже хвилювався. Але все зрозумів. Казав, що я не маю про це турбуватися. От приїду через тиждень, тоді відновимо мою картку.
Я з полегшенням зітхнула і залишилася на тиждень у мами. Але щохвилини ми думали про Ваню – як він там, у таку люту зиму, під шквалом вогню. Наші серця рвалися із болю. Але гори та природа взяла своє. Я потроху заспокоїлася. Останнім часом депресія зовсім звалювала мене з ніг у місті. А тут, у горах, моє життя стало набагато яснішим і спокійнішим.
Це було напередодні Різдва. Тож я допомогла мамі впоратися із господарством, приготуватися до свята. Приїхала тому, що мама після лікарні відчувала себе слабкою. Але поруч зі мною вона одразу ожила. Тож я навіть почала несміливо усміхатися завтрашньому дню.
Але збіг тиждень. Я мусила повертатися додому на роботу. Дуже важко було прощатися з мамою. У місто вона з нами їхати не хотіла нізащо. Останнім часом я стала думати про те, чи не приїхати нам жити до неї назавжди. Хіба що треба до пенсії дотягнути, а потім – сюди.
Але мій святковий настрій розвіявся, коли я переступила поріг. Виявляється, що в цей час у чоловіка ледь не стався iнсyльт. Він був блідий і дуже змарнів.
– Що сталося? – налякалася я.
– Та нічого, все вже позаду, – зітхнув чоловік.
І розповів мені про те, що йому зателефонували із частини, де служив Ваня. З неабиякими нотками співчуття повідомили, що Ваня мepтвий – через кілька днів його привезуть додому. Можна собі уявити, що ці слова ледь не вбuли мого чоловіка.
Наступна його ніч була безсонною і важкою. А він не зателефонував мені, бо не було куди. Наступний день видався для нього страшною пусткою. Не міг він заснути і в наступну ніч. Так тривало чотири дні поспіль. Горе розривало його зсередини і не давало дихати.
Він чекав, щось з дня на день додому привезуть домовину. Але замість цього раптом пролунав дзвінок. У телефоні він почув голос Вані. Той був живий і навіть не порaнений. Але не міг дати про себе знати, бо вони потрапили під обстріл. Його тiло не могли знайти, але вирішили що в такому пеклі він вижити не міг.
А Ваня вижив, зміг вибратися зі свого сховку через кілька днів, пив воду з калюжі. А коли все ж таки він зміг дістатися до товаришів, то був геть знеможений. Але перше, що він попросив, це телефон. Дзвонив він мені, але мій телефон не відповідав. А він дуже розхвилювався, бо вже знав, що про нього домашнім повідомили як про мepтвого. Тож подумав, що через цю звістку вдома сталося щось лихе. Але тоді подзвонив ще й чоловікові. Той підняв слухавку і, коли почув рідний голос сина, розплакався, як дитина. Товариші почали лікувати Ваню чаєм, накидали на нього купу куфайок і він заснув міцним сном.
Наступного ранку він знову подзвонив. Чоловік впевнився, що у Вані і справді все гаразд. А через годину приїхала я.
Не знаю, чому сталося саме так. Може, це Бог милосердний і він мене від цих страшних переживань оберіг. Моя серце, напевно, розірвалася б із того великого болю. А про те, що Бог справді намагався мене уберегти, у мене не було жодного сумніву. Адже моя мобілка впала у темряві усього за якихось кілька хвилин перед тим, як мені могли повідомити страшну новину! Та й усі ці дні я не могла знайти картку. Якась невидима сила наче тримала її в руках, щоб не вручити її мені у цю страшну мить.
На Великдень мама приїхала до нас. Вона привезла нам нехитрі сільські подарунки – бринзу, вурду. Але, мабуть, найдорожчим подарунком був і найкрихітніший. Вона простягнула на долонях мою сім-карту. Картка якимось дивом попала у проміжок між ліжком і матрасом і пролежала там щасливо аж три місяці. От які дива бувають! І трапляються вони з нами у звичайні будні. Тільки ми такі заклопотані, що цих великих див часом і не помічаємо.
