Велика кількість співвітчизників сьогодні працюють за кордоном. Молодь дедалі частіше їде на заробітки до Польщі. А ті, хто ще не поїхав, будують плани на майбутнє все ж покинути свою землю. Як живуть українські заробітчани згодилась поділитися Надія Зюбр – цікава та талановита жінка з Івано-Франківщини, яка зараз працює в Італії.
– Як давно ви приїхали до Італії? - джерело.
– 1-го вересня 2000-го року. Нас було 22, їхали ми автобусом де-кілька днів, через Болгарію під виглядом туристів. Приїхали в Неаполь. Біля готелю на нас чекали чоловік та дві жінки, пропонували роботу та квартиру, якщо одразу до них підемо. Я відмовила, бо вранці мене повинна була забрати сваха сестри.
– Що Вас змусило поїхати на заробітки?
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
– Я не мала коштів, щоб хоча б хліба купити. Дочка ходила на роботу в позичених штанах та кофті. А я сльозами вмивалася, бо чим я не вдалася, що не маю змоги хліба купити?
– З якими труднощами ви зіткнулися, коли тільки приїхали?
– Важко було, бо я не знала мови. А робила я у діда, доглядала його, а що він говорив – майже не розуміла. У січні я змінила роботу, пішла туди, де більше платили. Вже було легше, адже мови я розуміла і трохи говорила. Змінила ще кілька робіт, мені навіть повинні були робити документи. Але моя дочка народила і я вирішила повернутися. Труднощі спіткали, скоріше, коли я їхала вдруге. Велика кількість пересадок, пішки долала річку. ЄС ще не було, тому через Польщу, на пряму не доїхати було. Скільки ж натерпіла… Все ж дісталася. Та це ще й непогано було. Де-які з наших діставалися на автобусах, що перевозили вантаж, наприклад, деревину. Платили за це по тисячі євро і не завжди доїжджали. А на мене була інша пригода. Сіла на потяг, до свахи і мене обікрали. Вкрали всі гроші, добре хоч документи залишились.
– Ким працюєте?
– Доглядаю за бабусею, компанія. Де працюю – там і живу.
– Які зазвичай роботи виконують наші співвітчизники?
– Догляд за людьми похилого віку у них вдома та у лікарнях, прибирання, компані’я( спілкування та проведення часу з людьми похилого віку та людьми з інвалідністю), рідше догляд за тваринами.
– Маєте час на себе?
– Кожного дня 2 години та ніч після 22:30 – це і є мій вільний час. Також, половина четверу та ціла субота або неділя. Взагалі, на цей рахунок є закон: “Робочий день боданта( той, хто доглядає людей похилого віку) становить 8 годин, 2 годин на обід та відпочинок щоденно. 36 годин – вихідний.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
– Чим займаєтесь за межами роботи?
– Дуже люблю вишивати, особливо бісером, пишу вірші, якщо говорити про хобі. Також, в обід вирішую кросворди та складаю великі пазли. Раніше займалася орігамі.
– Ви маєте такий талант, пробували заробляти на власному хобі?
– Я і багато заробляла. В Україні стільки вишивала і заробляла, поки у Неаполі була також, особливо на картинах з бісеру. А тут( в Озімо) ніхто не купує майже, не актуально таке для цього регіону. Лежали мої рушники в місцевому магазині 3 місяці і так ніхто і не купив. Я й припинила спроби продати.
– Як до Вас ставляться місцеві?
– Останнім часом дуже добре. Наприклад, 8 років тому померла бабуся за якою я довгий час доглядала, а її діти досі вітають мене зі святами та, якщо мені щось потрібно, то привезуть, в гості постійно кличуть. І це не тільки вони до мене так. Але не всі такі хороші. Є й такі, що не поважають іноземців, які тут працюють. Наприклад, моя подруга прибирала у двох сеньйор. Обидві її звільнили одночасно, коли дізналися, що вона зустрічається з італійцем, якого вони знають. Бо, цитую: “Не може корінний італієць зустрічатися з емігранткою-поломийкою”.
– Ви збираєтесь повертатися на Батьківщину?
– Я дуже хочу до дому, і назавжди. Але, як подумаю, якщо Бог дасть здоров’я – ще попрацюю, допоможу дітям. Адже потрібно їх забезпечити, щоб і їм було що дати своїм дітям.
Ми висловлюємо вдячність Надії за те, що розповіла щиро і без прикрас про життя та роботу за кордоном, а також власні почуття.
Валерія Капля
