Кожна жіноча рука, яка гладила Нінину голівку, нагадувала матір. Коли неньки не стало, їй виповнився шостий рік. Ніна не вірила, що вже ніколи не побачить доброї мами Віри.
- джерело. Старшій, сімнадцятирічній Галині, було не до молодшої сестри. Та й нeдолюблювала Галина Ніну. Ревнувала. Їй здавалося, що Ніні від батьків і від баби Зої дістається більше любові, ніж їй.– Будеш за малою дивитися, – сказав Галині після пoхopoну батько.
– Не буду!
– А хто ж?
– В інтернат віддай!
– У кого ти така вдалася?!
Після цієї розмови з донькою Роман вперше в житті напився. Хміль приніс полегшення. Наступного дня знову налив собі сто грамів, потім ще і ще.
– Тату, тату, – кликала Ніна. Роман бубонів щось незрозуміле й відмахувався. На тверезу голову просив вибачення, обіцяв «зав’язати». Не зміг. «Допомогли» й місцеві пиячки.
Якось перестріла Романа сільська головиха.
– Схаменися! Дівчатам батько потрібен. Молодша до школи скоро піде. Хто про неї піклуватиметься?
– А я її, Максимівно, в інтернат. Гальці вона не потрібна.
– А тобі?
Роман махнув рукою і подався геть.
– Бідна дитина. Ні матері, ні батька, – мовила про себе головиха.
На вихідні багатьох дітей з інтернату забирав хтось з батьків або родичів додому. Ніну ж навідували рідко. Сестра не приїжджала ніколи. Батько був кілька разів. Забирала на канікули й іноді на суботу-неділю баба Зоя – Романова матір.
Коли дівчинка була в третьому класі, завітали родичі з-за кордону. Уляні та її доньці Анні-Терезі припала до душі Ніна.
Анна-Тереза торкалася біленького кучерявого волосся дівчинки й пригадувала пoкiйнoгo сина. Девіда називали «sunny boy» – «сонячний хлопчик» – через світле волосся й усмішку. Жінка гладила Ніну по голівці, а дівчатко завмиpaло від цього миттєвого щастя.
– Ти хотіла б поїхати з нами й жити у місті, у великому будинку? – запитала дівчинку Анна-Тереза.
Ніна дивилася на закордонну тітоньку, наче на добру фею.
Уляна переконували Романа, аби дозволив Анні-Терезі удочерити Ніну.
– Ми її виховаємо, дамо освіту. Чому вона повинна бути в інтернаті? Будемо привозити на канікули. Анна-Тереза з чоловіком – люди заможні.
– Ромку, не впирайся, – напоумлювала сина Зоя. – Не чужі люди хочуть твою дитину в життя вивести.
Захмелілий Роман стукнув кулаком по столі:
– Ні! Я – батько! Щоб моя дитина кудись
– А що в селі скажуть? – кинула і своїх п’ять копійок Галина. – Пальцями на нас будуть показувати!
Насправді ж Галину жepла заздрість. Чому їй дістався в чоловіки непутящий Володька, а сестру хоче забрати багата закордонна родина?
– Галько, отямся! – гримнула на внучку баба Зоя.
– Я тут маю гибiти, а вона
– Хто тебе заміж гнав у вісімнадцять? Треба було йти вчитися. І не гибiєш. Володька на роботу влаштувався. А Ніна ще зовсім дитина. Вона чим перед тобою завинила?
Ромкова матір винувато дивилися на закордонних родичів. Уляна мовила:
– Ми будемо допомагати Ніні. А колись вона приїде до нас.
Перед поверненням додому Уляну й Анну-Терезу родина повезла до обласного центру на закупи українських виробів та іншої всячини. Взяли з собою й Ніну.
– Що б ти хотіла? – запитала Анна-Тереза дівчинку.
Ніна здвигнула плечима. Їй подобалося все.
В одному з магазинів Анні-Терезі приглянулися гарненькі білі сандалики з жовтими листочками. З натуральної шкіри. Нінина взувачка була добряче поношена. Дівчинка приміряла капчики.
– Перфект! – сказала Анна-Тереза.
Гості поїхали. А Ніна відчувала теплу руку Анни-Терези на своїй голові. І тихенько, щоб ніхто не бачив, плакала.
З усіх подарунків дівчинка найбільше любила сандалики. Коли поверталася додому, витирала з них сільську пилюку і ставила в коробку.
Пізніше хвалилася подарунком перед інтернатськими подругами. І розповідала про Анну-Терезу, яка колись забере її далеко-далеко, до великого міста, у великий будинок.
Якогось дня Ніна не знайшла улюбленої взувачки. Шукала у шафі, під ліжками, в кожному куточку. Сандалики пропали. Їх вкрали. Плакала так, аж температура піднялася.
Анна-Тереза присилала для Ніни гарненькі закордонні одяганки, взуття. Але вона не могла забути білих сандаликів з жовити листочками. Образа чомусь не минала.
Анна-Тереза з чоловіком раділи Ніниним дизайнерським успіхам. Нею, перспективним модельєром-конструктором взуття, почали цікавитися. Моделі її елегантних туфель на високих підборах, легеньких босоніжок, симпатичних туфельок-човників припали до смаку тим, хто любить зручне, вишукане взуття з фантазією.
Тепер Ніна розробляє модельки дитячих капчиків. Багато дорослих і дитячих виробів прикрашені листочками, квіточками.
Ніну не раз запитували, чому віддає перевагу такому оздобленю. Вона відповідає: «Це моя дитяча таємниця». І це інтригує.
– Ніно, – мовила якось Анна-Тереза, – ніяк не наважуюся запитати: твій «рослинний дизайн» – справді дитяча таємниця чи піар?
– Пригадуєте білі сандалики з жовтими листочками, які ви мені купили, коли приїжджали вперше в Україну? У мене їх вкрали. Це було так образливо. І я вирішила. Просто, я їх дуже любила.
– Пробач, люба. Я не хотіла зробити тобі боляче.
Недарма кажуть: дитячі образи люди пам’ятають довго, часом – все життя. Ось і на Ніну подібні запитання навіюють сум. Здається, улюблені сандалики вона втратила щойно. А ще той лист від Галини: «Родичі передають із-за кордону долари і євро, а від тебе приходять лише посилки».
Автор – Ольга ЧОРНА