У матері їх було шестеро: два сини і чотири доньки. Так буває, що найбільше материнської любові дістається найменшенькому. Ілля був ним, тим запізнілим цвітом зрілого кохання. Також йому не бракувало уваги старшого брата й чотирьох старших сестричок…
- джерело.
Усі діти були при ділі. Бо жили в селі, мали велике господарство: землю, ліс, худобу… А коли починалися холоди, і роботи ставало менше, бралися за вишивання.
Усі Ганнусині діти мали вишиті сорочки. Згодом онукам переповість, як вони їй діставалися. Посіє коноплі, вибере, вимочить, висушить, потіпає, напряде, сяде за станок, витче полотно, на сонці вибілить, розкроїть… Аж тоді береться до вишивання. Дівчата самі з цим справлялися, а найменшенькому вона сама вишиє сорочку.
Ілля ріс, ставав красенем. Мав велике бажання вчитися. То чому б не віддати хлопця до торговельної школи у Збаражі? Там одразу його запримітили – чемний, веселий. А коли одягав вишиванку… Вона надавала вроді якогось особливого шарму.
…Та Ілля мусив розстатися з маминим оберегом. Життя стало неспокійним, тривожним для українських хлопців і дівчат у роки нашестя німецько-фашистської навали. Багатьох розкидало по світу. Зробило наймитами. Ілля також голодував, мерз, пробирався через Італію, Англію аж до Канади. Чув, що там українцям легше стати на ноги. Шукаючи кінця безвиході, вночі забувався у сні. Йому снився родинний сад, де кожне деревце було виплекане батьковими руками. Здавалося, крізь сон пахнуть солодкі малини. А ще у сни приходять смереки, що відділяли подвір’я від дороги, й височіли на все село. Одного разу якийсь подорожній сказав його батькові Петру: «Це дуже гарно, чоловіче, але існує повір’я, що смереки на подвір’ї приносять нещастя». Може, справді люди спізнали на собі життєву мудрість і застерігали інших?..
…Із Олею Ілля зустрівся біля церковної дзвіниці. Олине обійстя межувало з церквою. Вони обоє запізнилися на богослужіння. Ілько глянув у сині Олині очі – й ніби якась світло-голуба пелена заступила йому світ…
А тепер, коли він так далеко, коли життя йому переплутало всі стежки й дороги, чи побачить він Олю коли-небудь? Ілля марив дівчиною. Спогади про неї не давали серцю і розуму спокою. Вона прибігала у сни. Прокидаючись, відтворював у пам’яті дівочу постать, рухи, мелодійний голос. Як усе це забути?
…Не одразу прийшли до Іллі успіх і статки. Як йому те все діставалося, знає лише він один. Бо рідні достеменно не відали, де він, як живе… Мама не раз була сварена батьком за заплакані очі, за недоспані ночі, бо ласкаві умовляння уже не допомагали. Бувало, зачиниться у кімнаті, вийме зі скрині синову вишиту сорочку – і сумні сльози скапнуть на полотно…
Коли почала підніматися холодна завіса між нашою країною і Канадою, Ілько дав про себе знати. Почав допомагати батькам і рідним. Проте в Україну його не пускали. А коли зміг приїхати – батьків не стало. Відлучатись від туристичної групи було заборонено, та Ілля не міг не відвідати могили найрідніших людей. Без дозволу заїхав у рідне село…
Роки змінили Ілька. Одружившись у досить зрілий час із Орисею, батьки якої були українцями, з Луцька, виховував доньку Петрусю і сина Юрка. Заробив статки. Канада давала великі можливості для росту творчої особистості, проте землі, на якій викохала його ненька, забути не міг.
…Якась незрозуміла сила зупинила машину у селі, саме на тому місці перед дзвіницею, де колись зустрілися Ілля й Оля. Скрипнула хвіртка на сусідському подвір’ї – і на воротях стала… Оля. Він зразу впізнав її, хоча стільки часу минуло відтоді, коли вони бачилися. Обоє солідні люди. Вона – викладач рідної мови у своєму селі, одружена, матір двох дітей. Запросила у гості. Розмова – несподівана, хвилююча: «А пам’ятаєш?..»
Вона пам’ятала його у вишиванці. І якщо Ілля ще раз колись завітає в рідне село, Ольга знає, який подарунок матиме для нього.
Її сподівання здійснилися. Ілля декілька разів приїжджав в Україну. Збирав разом велику родину, допомагав їй. А також допомагав школярам. І з його поміччю добудували плебанію у рідному селі Красносільці. Придбав машини швидкої допомоги для районної лікарні, заснував родинний фонд допомоги рідній школі ще на 10 років наперед.
Став незабутім той день, коли Ольга подарувала Іллі вишиту її руками сорочку. Чоловік, здається, помолодшав на роки. Його очі світилися радістю. Наче верталася молодість…
На світлинах із весілля його доньки бачимо Іллю у сорочці, вишитій Ольжиними руками, а на синові – сорочку, вишиту бабусею у ті далекі часи. Родичі зберегли її…
Олена РУТЕЦЬКА, м. Збараж
