Оксана Любінець працювала 13 років операційною сестрою в обласній дитячій лікарні. З 24 лютого допомагала готувати їжу для бійців із 75 батальйону 102 окремої бригади територіальної оборони. А вже 3 березня вона відправилася на фронт.
- джерело.
Вдома Оксана залишила 8-річну доньку та сина, якому не було й трьох років, йдеться у сюжеті суспільного, пише Репортер.
Коли ми прощалися перед моїм від’їздом на фронт, вона просто прийшла і спитала: «Мамо, все буде добре? Ти повернешся?» І я пообіцяла, що повернуся”, — пригадує військова.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
Оксана Любінець потрапила на Запорізький напрямок. Пригадує, спочатку служила на другій лінії, де медики навчалися, тренувалися та збирали аптечки. Приблизно за три тижні їх перекинули на «нуль». Оксана розповідає: перший день на передовій був спокійним. Однак перших поранених було одразу п’ятеро. Як старший бойовий медик, жінка надавала першу медичну допомогу і доправляла бійців до «стабілізаційного центру».
До 10 хвилин їхати. Це було дуже зручно мені. Я знала, що навіть, якщо щось не доробила на місці, – я дороблю в дорозі. Або буває — деколи немає часу бавитися і ти просто на ходу колеш, підключаєш венозні катетери, під’єднуєш крапельниці, знеболюєш, бо перше завдання – привезти живого, — каже бойова медикиня.
Оксана пригадує, коли за один день вивезли з водієм «швидкої» з-під обстрілів приблизно 20 поранених. Каже, тоді бійці відбивали ворожі атаки.
Дуже запам’яталися очі хлопця із ССО – я навіть не знаю, як його звати. Він мав осколкові поранення, відкриті переломи кінцівок. І він просто: «Ти мені скажи, що я буду жити. В мене народилася дитина, я ще навіть не похрестив, розумієш? Тільки фотографії бачив». Я дуже запам’ятала: він переламаною рукою так вчепився мені в руку. «Будеш. Будеш жити, — говорю. — Від мене ще ніхто не втік і ти нікуди не дінешся», — розповідає Оксана Любінець.
Жінка не любить, коли їй ставлять питання: як там? Відповідає небагатослівно. Все робила разом з бійцями: спала, як і вони, в окопах, разом готували, разом ходили на позиції. Дискримінації з боку чоловіків не було, пригадує Оксана, однак на рівних до неї почали ставитися після того, як вона відмовилася спати на дивані під час одного з перебазувань батальйону.
Кажу: «Ні, не піду. Чому я мушу спати на дивані, якщо мої хлопці сплять в класах на підлозі? Я не піду». І не пішла. І тоді командир зрозумів, що я не піду. Каже: «Ти така вперта». Так, я така. Якщо я з ними – то я з ними», — пояснює Оксана Любінець.
Через чотири місяці служби жінка повернулася додому через сімейні обставини. І зрозуміла, що найбільший стимул боронити країну та повернутися з фронту – це зустріч з дітьми.
Ми просто обнімалися і мовчали. Я просто впала перед ними на коліна. Міцно-міцно вони тримали мене ручками у своїх обіймах. І це — такий момент, який вартує того, щоб повертатися живим, — пригадує Оксана.
Поїхати на передову зараз Оксана не може. Адже її чоловік – військовослужбовець. У подружжя є домовленість, що одночасно на фронт вони не йдуть.
