“Госпітальєрка” пригадала, як один із поранених пальцями закрив собі артерію і пройшов 150 метрів, перш ніж його евакуювали.
- джерело.
Зміст
Хто такі “Госпітальєри”
Як працюють парамедики
Побут “госпітальєрів”
Смертельна ДТП із “госпітальєркою” і загибель побратима у Маріуполі
Найважче – працювати із загиблими
Поранений військовий закривав собою під час обстрілу
Військовий пальцями закрив собі артерію і пройшов 150 метрів
Цивільним надавати допомогу складніше
“Армія – це воїни, і я не хочу, щоб зі мною панькалися”
“Змушую себе тримати емоції під контролем”
“Сняться жахи”
Якою бачить перемогу
“Для мене перемога буде і сумною, бо я дуже чітко бачу, яку ціну ми за неї платимо”, – так каже 25-річна парамедикиня Катерина на псевдо “ООН”. Дівчина неоодноразово бачила невимовні біль й страждання, а ще біля неї постійно ходить смерть, але війна її загартувала, навчила контролювати емоції, йти тільки вперед і боротися до останнього.
Парамедикиня, яка колись вчила історію, нині сама її творить. Вона ось уже три роки у складі добровольчого батальйону “Госпітальєри” під ворожими кулями рятує життя інших, ціною власного. Українська захисниця евакуйовує бійців із найгарячіших точок на фронті, відстоює свободу й рівність жінок на війні, й навіть стала героїнею спеціальної колекції LEGO.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
Вона жартує, але водночас не боїться поділитися переживаннями, зі слізьми на очах говорить про втрату посестри й близької людини, і з вірою чекає на повернення з полону всіх парамедиків. Це історія – це про боротьбу, незламність й надзвичайну силу духу, які захоплюють та надихають.
Про будні парамедиків, біль втрат, нічні жахи, страхи і виклики та гендерні стереотипи на війні, “госпітальєрка” Катерина Галушка відверто розповіла в інтерв’ю ТСН.ua.
Хто такі “Госпітальєри”
До добровольчого батальйону “Госпітальєри” Катерина приєдналася 2019 року. Пригадує, що вперше надавала медичну допомогу бійцю, який отримав множинні осколкові поранення внаслідок підриву міни в окопі, і тоді дуже переживала, чи все правильно робить.
Зізнається, що навіть запанікувала і подумки просила лише, щоб він вижив. Та нині каже, що те поранення не було смертельним, а хвилювалася тільки тому, що вперше опинилися в такій ситуації.
Про батальйон Катерина розповідає із захватом і завзяттям, а ще надзвичайно високо відгукується про їхню комбатку Яну Зінкевич, яка 2014 року й створила надпотужну медичну структуру. Каже, що саме завдяки активній діяльності їхньої засновниці, “госпітальєри” забезпечені всією новітньою амуніцією, яка дозволяє ефективно рятувати життя інших.
“За себе можу сказати і за всіх тих, з ким я спілкуюся, у нас є все. Я не можу взагалі жалітися на щось, бо мій медичний рюкзак повністю скомплектований якісними речами і в мене ще є резерв. Іноді мені здається, що я забезпечена краще, ніж люди на контракті”, – запевняє дівчина і жартує, що оскільки її рюкзак важить близько 10 кг, спеціально їсть більше, щоб його було легше носити.
Катерина пояснює, що “Госпітальєри” не є складником ЗСУ, хоч вони і співпрацюють. За її словами, “Госпітальєри” вирішили бути самостійними й незалежними фінансово від держави, щоб мати абсолютну свободу дій, і головне – мобільність.
“Нам не треба багато часу, щоб ми могли пристати одразу на ту ділянку фронту, на якій нас чекають. Ми зібралися за день і виїхали. Немає бюрократичної складової”, – зазначає захисниця.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
Функціонує батальйон за рахунок донатів і допомоги як бізнесу, так і пересічних українців й навіть іноземців. Наприклад, британці подарували “Госпітальєрам” декілька броньованих авто, які є додатковим захистом для екіпажу і поранених під час евакуації.
На запитання, як вдається мати таку довіру і потужну фінансову підтримку, Катерина відповідає: “Госпітальєри на всі 100% віддаються своїй роботі, ми намагаємося бути ефективними медиками, які не бояться працювати зі складнощами і їхати на всі напрямки на передовій. І ця репутація роками створювалася не на порожньому слові, вона власне і відіграє роль в тому, що ми отримуємо всі необхідні фінанси, щоб функціонувати”.
Як працюють парамедики
Специфіка роботи парамедиків після 24 лютого змінилася, констатує захисниця. Каже, їй є з чим порівнювати, і якщо до цього вони перебували безпосередньо на позиціях, в окопах з підрозділами, то тепер – дислокуються на рівновіддалених позиціях, щоб дістатися до різних частин фронту того сектору, де залучені до роботи. Пояснює тим, що дуже бракує кваліфікованих медиків.
Крім того, каже, що після повномасшабного вторгнення РФ в рази зросло навантаження, але обов’язок завжди один – врятувати життя людини. Та цей порятунок, за її словами, щоразу супроводжується ризиком для самих “госпітальєрів”, адже під час кожного виїзду на “нуль” для евакуації вони потрапляють під обстріли окупантів.
Загалом же медичні екіпажі, у складі яких працюють парамедики, як пояснює захисниця, мають два підвиди: “кейсевак” і “медевак”. Різниця у тому, яким авто, звідки і куди евакуюють поранених.
Евакуація з “нуля”, каже Катерина, відбувається максимально швидко, адже перебуваючи в зоні бойових дій є постійна небезпека – це загроза життю парамедика і пораненого.
“Нуль – це зона яку в будь-який момент знову можуть накрити, обстріляти, як наслідок можуть бути поранені і загиблі. Повноцінний огляд й допомогу за протоколом MARCH надаємо дорогою. На “нулі” єдине, що ти можеш зробити, це накласти турнікет, щоб не було масової кровотечі”, – зазначає парамедикиня.
Побут “госпітальєрів”
Щодо харчування, то парамедикиня зізнається, що не голодує і проблем із їжею в її батальйоні немає. Каже, що є і свіжі овочі та фрукти, консерви, продукти тривалого зберігання, сублімована їжа.
А ще розповідає, що на місці дислокації побратими з її команди обладнали маленький мангал, на якому інколи готують м’ясо та овочі. Крім того, є плитка, на якій готують гарячі страви.
Втім, трапляється, що доводиться їсти й сухпай. Дівчина з усмішкою каже: “Від цього нікуди не втечеш”.
Задля своєї ж безпеки парамедикиня вчиться володіти зброєю, але каже, що застосовувати проти ворога її ще не доводилося.
“Ніколи не знаєш, в якій ситуації, можеш опинитися. Як показує практика Маріуполя, де були полонені серед госпітальєрів, володіти зброєю треба, щоб захистити себе, вберегти собі життя. Вмирати ніхто не хоче і не збирається. Життя одного парамедика дорівнює життю десяти, а зараз може і 20-30 бійців. Бо парамедиків не вистачає і поки ти живий, здоровий, доти ти можеш 24/7 надавати допомогу пораненому”, – вказує Катерина.
А ще окрім людських життів, “госпітальєри” намагаються рятувати й тварин, вивозять їх або знаходять для безпритульних нових господарів.
“Ми турбуємося про те, щоб виходити цих тваринок, і знайти їм нових господарів і передати їх новим господарям”, – каже парамедикиня.
LEGO versions of some of the many amazing women defending #Ukraine️ since #RussiaInvadedUkraine. My grandfather was a 🇺🇸 medic in WW2, and I deeply respect the combat medics and others fighting 🇷🇺 fascism in 🇺🇦 today. Slava Ukraini! @katalina_ada @tsunami_zsu @Mykhailova_A pic.twitter.com/kNGjXHhy3e
— Andrew Becraft 🇯🇵🇺🇸🇺🇦 (@AndrewBecraft) July 14, 2022
Смертельна ДТП із “госпітальєркою” і загибель побратима у Маріуполі
Говорячи про втрати серед “госпітальєрів” парамедикиня ледь стримує сльози. Розповідає, що в одній із ДТП загинула їхня посестра із псевдо “Австрійка” (військова медикиня-волонтерка Наталія Фраушер, яка останні роки проживала в Австрії, але після повномасштабного вторгнення РФ повернулась до України рятувати поранених). Найбільшим в Україні автобусом “госпітальєрка” евакуйовувала поранених і потрапила в смертельну аварію.
“Автобус потрапив у ДТП, перекинувся, автобуса – не стало, “Австрійка”, на жаль, загинула, ще один член команди отримав поранення. І зараз ми запускаємо другий евакуаційний автобус, на який госпітальєри активно збирають кошти. Ми назвемо його на честь австрійки, нашої посестри, яка загинула, щоб цей автобус, з її ім’ям продовжував ту справу, яку вона почала і яку вона творила для всіх нас”, – розповідає Катерина.
Також важкою втратою для “госпітальєрів” була загибель побратима у заблокованому росіянами Маріуполі, з якого просто не було можливості вийти чи сховатися у безпечному місці.
Крім того, Катерина нагадує, що у російському полоні все ще залишаються українські парамедики, які рятували людей у Маріуполі, і на них чекають, і вірять у їхнє повернення на Батьківщину.
Найважче – працювати із загиблими
Розповідаючи про специфіку роботи парамедиків, Катерина зауважує, що треба не просто володіти медичними знаннями на передовій, важливо ще й вміти контролювати свої емоції. А для цього Катерина постійно нагадує собі, що вона – парамедикиня і її обов’язок – це чиєсь життя.
“Це холодна голова. Тому що бувають надзвичайно стресові ситуації, дуже виснажливі ротації, надзвичайно складні поранені і ті, які мають не настільки важке поранення, але він кричить, хоче цим турнікетом придушити. Тому теж треба вміти контролювати себе. А також треба вміти абстрагуватися, оскільки об’єктивно, коли ти працюєш із пораненими, це складно, до цього треба звикати”, – наголошує дівчина.
Найважче, за її словами, працювати із загиблими, оскільки це тисне морально, починають з’являтися негативні думки, які можуть заважати роботі.
“Це невелика фізична робота, небагато часу займає, але це надзвичайно складно морально. Передусім, це складно тим парамедикам, які знають, що таке особиста втрата або для тих, в кого близькі друзі працюють на передовій. Так чи інакше ти дивишся на це тіло і думаєш, що це колись так лежало тіло твоєї близької людини, ти завжди переживаєш і починаєш боятися, що завтра на цьому місці може опинитися хтось із твоїх близьких. Тому парамедику надзвичайно важливо вміти своє раціональне ставити над емоційним. А це насправді дуже складно, як показала практика”, – зізнається вона.
Крім того, Катерина пригадала, як під час чергової евакуації довелося вивозити з передової в одній автівці і важко пораненого військового, і його загиблого побратима. Розповідає, що попри те, що у бійця було кульове поранення в живіт й тяжкі травми ніг, він плакав не від болі, а “тому що просто зараз біля нього лежить його друг, з яким ще декілька годин тому він говорив”. За її словами, в той момент, було складно і рятувати бійця, який вижив, і морально втриматися.
“Це морально складно, сконцентруватися в цей момент, бо поранення важке – ти маєш робити купу роботи, щоб забезпечити цій людини життя, але бачиш паралельно цю всю ситуацію, цей біль. І треба одночасно протистояти цьому негативу”, – додає українська захисниця.
Поранений військовий закривав собою під час обстрілу
Після евакуацій, зазвичай, каже бійці дякують, але трапляються ситуації, коли через біль, можуть наговорити зайвого. Але це, констатує парамедикиня, зазвичай важкі поранені, які після стабілізації в госпіталі, переказують свої вибачення.
А ще у роботі Катерини був досить показовий випадок, коли поранений боєць свою подяку висловив не лише словами, а й продемонстрував діями:
“Коли ми евакуювали пораненого, який свого часу був водієм в одній із медичних служб ПДМШ, і ми їхали у відкритому пікапі, почався обстріл, поруч почали падати міни. І цей поранений почав закривати мене, не я йому надавала допомогу, а він мене собою почав закривати. Сказав: “Життя парамедика – важливіше за все інше”. І це для мене було таким показником, що я не дарма стараюся, люди це цінують так чи інакше”.
Військовий пальцями закрив собі артерію і пройшов 150 метрів
Була у практиці Катерини й надзвичайно приголомшлива історія, яка тепер є однією з її мотивацій працювати, адже показала, як людина може боротися за своє життя тоді, коли, здавалося б, шансів на порятунок немає. Розповіла парамедикиня про військового, який отримавши надзвичайно складне поранення в шию, сам собі закрив артерію пальцями і пройшов 150 метрів, доки його не побачили й не передали парамедикам.
“Медиків поруч не було. Поруч, в принципі, нікого не було. Він сам собі пальцями затиснув шию і артерію, пройшов 150 метрів перш ніж його забрали, наклали пов’язки, системи, які тиснуть, і аж потім передали нам. Це порання сприймається як смертельне, а тут ще й хлопець сидить блідий, але розповідає історію, як він дістався, йшов сам, що він сам собі перекрив, зробив. Усміхається і каже: “Знаєш, а я взагалі сам сюди прийшов. Мене ніхто не кликав, не змушував мобілізуватися. Я 24 лютого встав і пішов до воєнкомату”, – переповідає історію Катерина.
Парамедикиня із великим захопленням розповідає про цього юнака, адже зауважує, що треба мати надзвичайну силу мужності, щоб не впасти, а змушувати йти і перекривати собі артерію.
“І ця евакуація для мене показник дуже багатьох речей. І коли мені хтось каже, що не може, я згадую цю історію і кажу: “Повір, ти можеш. Просто ти не хочеш”. Бо я бачила, як людина щось може зробити, перебуваючи на такій межі”, – ділиться “госпітальєрка”.
Цивільним надавати допомогу складніше
Парамедикиня звернула увагу й на те, що у містах, де відбуваються активні бойові дії, залишається багато цивільних, які нехтують всіма правилами безпеки. У результаті це призводить до поранень.
А із цивільними, за її словами, працювати складніше, аніж із бійцями. Пояснює це тим, що військові зібраніші, розуміють, що з ними може статися і готові до цього.
“З цивільними все інакше. Вони не готові до того, що вони можуть бути поранені. Вони реагують з величезною істерикою і величезним страхом. І ти маєш і говорити, і намагатися бути кімнатним психологом одночасно”, – пояснює вона.
Як приклад, Катерина розповіла історію евакуації цивільної жінки, якій відірвало ногу. Каже, що доки надавали допомогу, навколо зібралася її рідні та близькі, які через свої емоції заважали працювати медикам.
“Вони починають кричати, голосити. Це все морально тисне. І сконцентруватися в усьому цьому було дуже складно. Це була дуже важка евакуація, бо ми майже годину везли людину до найближчого госпіталя. І всю цю годину треба було контролювати стан пацієнтки, а поранення було дуже важким, бо окрім того, що відірвало ногу, ще й черепно-мозковий струс, ще й людина просто втрачала свідомість”, – пригадує дівчина і додає, що це була одна з трьох найважчих ситуацій в її роботі як парамедика.
“Армія – це воїни, і я не хочу, щоб зі мною панькалися”
Щодо жінок на війні, Катерина твердо переконана, ставлення повинне бути таке ж, як і до чоловіків. За словами парамедикині, армія і “Госпітальєри”, як її частина, – це місце, де у найважчих умовах мають виживати сильніші.
“Армія – це воїни, які мають виживати у найважчих умовах. І чекати якихось поблажок до себе я не збираюся, навіть не хочу. Я хочу, щоб до мене ставилися, так само, як і до чоловіків. Але, для мене, є проблемою, що деякі чоловіки, якраз і “панькаються”. У мене були випадки, що мені не дозволяли виїхати на евакуацію, тому що “ти дівчинка”. У статуті Збройних сил України немає такого: “Ми тебе не відправимо, бо ми не відправляємо дівчаток”.
Утім, Катерина погоджується, що якби не тренувалася, їй не вдасться зробити деякі речі, які зроблять чоловіки. Бо вона фізично слабша.
“Я не пронесу снаряди так багато, як вони, я не зможу сама витягнути з окопу пораненого, я надірвуся під час першої ж спроби, він же ще у своїй амуніції, яка нелегка. І те, що існують якісь негласні заборони для жінок на передовій, вони так чи інакше все таки обумовлені. Якщо ти сильна, якщо ти можеш витримати – так, твоє місце є у війську. Але, якщо ти приходиш тільки нагадувати про свої права, але не для того, щоб виконувати свій обов’язок, вибач, тобі тут не місце. Армія має бути боєздатною, вона має воювати, виживати у найтяжчих умовах”, – стверджує захисниця.
Та все ж вона наголошує, що для всіх жінок, не лише військових, у війні єдиною проблемою є стрес і нерви, які відбивається на здоров’ї і гормональному фоні, що в майбутньому може призвести до проблем із здатністю мати дітей.
Катерина зізнається, що це те, чого побоюється й вона. Каже, що знає жінок, які свідомо проходять війну, але згодом у них виникають проблем зі здоров’ям, які ставлять під загрозу можливість стати матір’ю.
“Ми про це не говоримо, бо війна з’їдає здоров’я всіх, незалежно від статі і віку. І з цієї причини нас намагаються вберегти на передовій”, – зауважує дівчина.
Парамедикиня наголошує, що треба свідомо ставитися до свого здоров’я і не нехтувати регулярними оглядами.
“Єдиний спосіб вберегтися від цього – відмовитися від війни. Я собі цього дозволити не можу й інші жінки, які обрали цей шлях, теж”, – каже вона.
“Змушую себе тримати емоції під контролем”
Дівчина зізнається, що для неї цей рік був надзвичайно важкий на кількість поранень і втрат, зокрема, і особистих. Вона розуміє біль, який переживають родини загиблих військових, бо й сама знає, наскільки важливо, щоб тіло повернулося додому, і як це жити в незнанні.
Контролювати свої емоції, зізнається, нелегко, але вона змушує себе це робити, оскільки розуміє, що в її руках чиєсь життя.
“Я розумію, що не просто щось там роблю, я зараз можу зробити так, що ця людина або виживе, або через те, що я не здатна себе контролювати, ця людина загине. А ця людина для когось цілий світ. І розуміючи, який переді мною обов’язок, я змушую себе тримати емоції під контролем”, – зазначає вона.
Утім, Катерина відверто каже, що коли ротація закінчується і вона приїздить додому, контролювати емоції стає значно важче.
“Даєш їм (емоціям. – ред.) вихід. Багато хто каже, і я так думаю, що на ротації трохи навіть легше морально. Бо ти зосереджуєшся на якихось базових потребах, базових обов’язках, а в цивільному житті це все вилазить зовні і контролювати себе немає як, бо немає як такої мотивації”, – додає вона.
“Сняться жахи”
Катерина зізнається, що через війну має проблеми зі сном. Розповідає, що у день розмови із нами спала лише три години, але жартує і з усмішкою додає: “Насправді, це нормально”.
“Сняться кошмари, важко спати. Якоюсь мірою звикла до цього, я зазвичай засинаю о 3-4 годині ночі. Зранку, якщо є робота, то хоч спав, хоч не спав, підйом і перед”, – розповідає вона.
Пояснюючи причини безсоння, каже, що ніч асоціюється із небезпекою. Крім того, у цей час доби росіяни активніше ведуть обстріли.
“Коли ти живеш в цій точці, яка теж на першій лінії, це теж життя під постійними обстрілами. Не буває такого, що дуже спокійні дні”, – зазначає дівчина.
Якою бачить перемогу
Нині дівчина дуже хоче, щоб всі близькі повернулися додому і більше ніхто не гинув, а ще мріє після війни збудувати на рідній Полтавщині власну виноробню і сироварню. Та відповідаючи на запитання, якою ж бачить цю перемогу України, каже, що вірить у неодмінне звільнення всіх наших територій, включно з українським незаконно анексованим Росією Кримом. Але, переконана, що 100%-ї перемоги і впевненості у безпеці не буде, доки існує Російська Федерація.
“У мене диплом історика і ми свого часу багато вивчали ментальність російського народу, навіть племені, і забезпечити повну перемогу можливо тільки, якщо імперія впаде, розвалиться на дрібні шматочки. Коли відбувалися протести в Дагестані і багато українців раділи, бо це був один із дзвіночків, що є ймовірність, що РФ розвалиться. І для мене повна, гарантована перемога, настане тоді, коли Росія як імперія перестане існувати. У першу чергу, перемога – це безпека для нас усіх”, – зазначає Катерина.
Втім, парамедикиня наголошує, що варто пам’ятати про ціну цієї перемоги, свободи й незалежності, за які українські захисники віддають життя і проливають власну кров.
“Для мене перемога буде і сумною, я дуже чітко бачу, яку ціну ми за неї платимо. Парамедик перебуває з усіма на секторі і, наприклад, я бачу ситуацію на одному секторі і розумію, що таких багато, і я знаю, що ситуація десь важча, десь легша, це складається в одну картинку в голову і ти оцінюєш, якою ціною це дається”, – підсумовує вона.
