У липні 2016-го Артем Чех повернувся з АТО, де служив п’ятнадцять місяців. Знявши форму, більше її не надягав.
- джерело.
Армійська сумка дбайливо зберігала скинуту ним “піксельну шкіру”: розгрузку, комплект літньої форми, берці, наколінники, підсумки, шеврони, шкарпетки, рукавиці.
За якийсь час Артем вирішив зазирнути в сумку і з подивом побачив себе в дзеркалі: він натягував на себе все, що там було, ніби зібрався на бойовий вихід.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
“Ця дивна гра в перевдягання злякала, ніби в тому віддзеркаленні я побачив не себе, а когось іншого – того, ким уже не є п’ять років і ким не хотів би ставати знову…
Я зняв форму, все склав до сумки і сховав подалі на балкон. Нехай лежить. Якщо доведеться знову дістати, тепер знаю, що десь глибоко в мені сидить той, хто готовий – варто йому лише перевдягнутися”, – згадував він.
“Піксельна шкіра” терпляче чекала.
В грудні 2021-го Артем Чех отримав премію “Книга року BBC” за роман “Хто ти такий?”. І того ж місяця написав у фейсбуці:
“Війна – це дуже страшно. І ті, хто ніколи її не бачив, навіть не уявляють собі, що це. І краще не уявляти. І навіть найсміливіші, найсильніші та найчесніші серед нас ще у 2015 році перед потраплянням в АТО говорили: “Пацани, я не знаю, як відреагую на перший обстріл. Може, обісруся”.
І тим смішніше мені виглядають всі ці коментарі про “де ж ми їх ховати будемо?”. За найгіршого сценарію ховати ми будемо багато кого. І своїх, і чужих. І 14-й рік здаватиметься не таким вже й чорним”.
З 4 березня 2022-го Артем Чех у війську. Новий роман про українця, який воював за Північ під час громадянської війни в США в 19-му столітті, довелося відкласти. Війна – не найкращий час для великої літературної форми. Навіть якщо це роман про війну.
“Зараз піксельних людей у нас до мільйона. І всі вони захищають щось своє і при цьому одне на всіх”, – каже він.
Про чорну вирву війни, їдке відчуття смерті, чистилище піксельної людини, побут “кінченого естета” у війську, сигару в плитоносці, 1500 вбитих комарів і сир брі в бліндажі Артем Чех розповів “Українській правді”.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
Артем Чех: Усі ці пафосні слова про обов’язок, патріотизм, орків, які наступають, і дух, що тіло рве до бою – зайві. А якщо копнути глибше – безглузді. Звісно, щось рухало мене до призовного пункту, якісь такі почуття, але очевидно, що вони не головні. Все набагато простіше: піти на війну набагато легше, ніж тікати від неї
ВСІ ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ АРТЕМА ЧЕХА
Їдке відчуття смерті
Я не був у шкірі воїнів часів Гомера, але мені здається, що відчуття солдата на війні однакові в усі часи. Страх смерті, болю, загалом той тваринний страх, який присутній під час першого бойового досвіду, він незмінний.
Хіба що в часи Гомера воювали мечами і людина безпосередньо бачила, як випускаються кишки в іншої людини. Була така собі первісна анатомічна зацікавленість – зазирнути в очі ворогу, що перебуває в агонії. Зараз війна переважно дистанційна, і ти нечасто бачиш прямі наслідки своїх дій.
“Смерть – це те, що трапляється з іншими”, – колись писав Бродський. Смерть – це те, що може трапитися зі мною. Я остаточно прийняв це в другу ніч великої війни.
Я знав, що завтра піду до війська, мав усвідомити безповоротність певних подій і рішень. Я чув з вікна, як працюють “Гради”. В коридорі сиділа дружина і син. А я лежав у спальні на ліжку і думав, що так, завтра я йду до війська. І померти я можу вже завтра. Або післязавтра. Або протриматися тиждень чи місяць. Або можу протриматися, поки триватиме війна, а загинути, повертаючись додому в її останній день, як герой роману “Де ти був, Адаме?” Бьолля.
Було це їдке відчуття невідворотної смерті.
Найскладніший був перший місяць, коли росіяни стояли під Києвом. Загроза захоплення міста висіла над усіма. Тоді здавалося – головне, щоб небезпека відійшла від столиці.
Власне, так і сталося. Щойно ворог пішов з Київщини, нас перекинули на нещодавно звільнені території. Бачив руйнування, спілкувався з людьми після окупації.
Найбільше зачепила історія дівчини Лєни. Серед брухту спаленої техніки і цивільних автомобілів на трасі ми знайшли паспорт і студентський квиток. Зв’язалися з університетом, дізналися про власницю документів.
Згодом вона нам зателефонувала і розповіла, як тікала з Чернігова, провела кілька годин на трасі під обстрілами, як вбили водія, як втратила всі документи і правдами-неправдами змогла втекти за кордон. Зараз вона в Німеччині.
Ми говорили з нею через гучний зв’язок, вона плакала, а ми всі сиділи навколо телефона, здавалося б, дорослі дядьки, яких мало що може зачепити, і теж мали на очах сльози.
Записки інтроверта. 3 квітня
− Будь ласка, не стріляйте наших собак.
− Господь з вами!
− Орки теж обіцяли не вбивати, а перебили у селі майже всіх. Моїх двох. Зайшли у двір і перестріляли. Білий тільки втік. Зустрінете великого білого − не вбивайте.
Трупи собак, калюжі крові, спалені машини, розвалені хати – кого цим зараз здивуєш. Лісосмуга вся у “подарунках”. Розтяжки поставлені наспіх, але їх багато. Все нафаршироване залізом, городи засипані уламками.
На землі чорно-білі фотографії. Чиїсь спогади з сімдесятих або ранніх вісімдесятих. Хочеться все це зібрати і віддати власникам. Але часу немає, та і де шукати власників? Від їхнього будинку мало що залишилося. Лише ці фотографії, що розлетілися вулицею.
Подвір’я розвалені й оголені, ніби білована дичина. Ідеш і безсоромно роздивляєшся залишки чужого затишку. Немає більше затишку. Нічого немає. Все вмерло. Все випарувалося. Всюди темно.
У тих, хто залишився, в очах понура злість. Виходять з осель, щось розповідають. Їм дуже хочеться щось розказати. Але слухати їх немає часу.
Старші жінки одразу починають плакати.
Хулі, я теж плачу, від чого одразу ж запотівають окуляри. Відвертаюся, щоб свої не побачили.
Деякі хати впізнаю, бо стільки разів тут проїжджав. Але все змінилося. Тепер місцевість пізнаватимуть за воєнними шрамами. Наша топоніміка зміниться. Біля того танку, за російськими окопами, там де стояла хата баби Ніни…
Спочатку я думав, що я надто черствий для цієї війни. Тепер думаю, що надто вразливий.
Піксельна людина
В моєму житті щось задофіга пікселя. Цей безжальний і надокучливий патерн переслідує мене вже стільки років… Тепер він всюди. Навколо мене, на мені, в мені.
Здається, що шкіра моя незабаром стане такою ж. Піксельною. І все це асоціюється у мене з гордістю, любов’ю, втомою і поламаністю. А ще розпачем, димом і грубими жартами.
Стройбатівці, стрілецькі підрозділи, танкісти, певеошники, вееспешники, артилеристи, вогнева підтримка, волонтерська підтримка, підтримка від святих духів і від духів лісу. Все в пікселі. Небо наді мною – воно теж піксельне
Вперше я став піксельною людиною в 2015 – 2016 роках. Після повернення додому минуло кілька місяців, перш ніж зміг повернутися до цивільного життя і в переносному сенсі зняти форму.
Я не хотів знову надягати піксель, бо більше за все не хотів повертатися до війська. Тому що для мене це було катастрофою: у мене налагоджене життя, у мене все чудово в сім’ї, в побуті, з творчістю.
Але я вимушений це робити. Повертатися до армійського жаргону і сленгу, до казарменого життя. Повертатися до стану, коли ти собі не належиш. У піксельної людини завжди є піксельний командир, чиї накази він мусить виконувати, і є піксельні підлеглі, які зобов’язані виконувати її піксельні накази…
Спочатку була певна недовіра побратимів до мене: хто? письменник? це що? Пізніше вже звикли, що я тут, а моє творче життя відбувається десь там. Хоча вони нерідко є свідками мого творчого процесу. Я багато пишу – не бачу сенсу відкладати на “після війни”.
Іноді мені здається, що я свій серед своїх. Іноді доводиться грати роль свого серед своїх. Іноді розумію, що навколо мене чужі люди, яких я не до кінця розумію і які не надто розуміють мене. І я шукаю усамітнення, якийсь свій куточок, де зможу сховатися і насолоджуватися життям інтроверта.
Зазвичай так не виходить, я командир відділення, і в мене є певні обов’язки, необхідність постійно спілкуватися, бути включеним в процес, в службу.
Зараз маю можливість насолоджуватися тишею, віддаленістю від основного колективу. Я переїхав на позицію, де нас всього четверо, і для мене це передусім втеча від галасу і якоїсь порожньої суєти, від якої я насправді втомився.
Жити серед лісу, робити свою роботу, більше мовчати, менше говорити.
Настрій змінюється дуже часто, тому все по-різному.
Записки інтроверта. 15 вересня
“Цьому ресторану не пасують струнні”.
Але струнні пасують моєму настрою сьогодні.
У війську важливо не забувати, що звикання до хорошого це пряма дорога до розчарування. Не навчив мене цього мій досвід. Тепер вигрібаю.
Вночі дописав колонку для британців. Вранці довго шукав знеболювальне. Знайшов в плитоносці, курва, у відділенні для турнікета. Потім довго тинявся подвір’ям у гнітючих роздумах: чим снідати. Поснідав шматком брі й чорничним мафіном (please, don’t ask me) з кавою. Закинувся пігулками (протитривожні, знеболювальне, вітамін D, вітамін B, омега-3). Знову потинявся. Покурив, посидів, знову покурив. Друга кава. Поправив колонку для британців.
З’явилася вода. Прибрав у душовій, помив берці, просканував вуха (оновлення iOS 16), відповів на два листи і проігнорував десяток інших. Зауважив, що в приміщенні, де я мешкаю, колір стін отруйно зелений, мов у дешевому провінційному кафе. Від цього кольору сльозяться очі й чешеться в голові. Треба перебиратися до бібліотеки. Там принаймні є де сховатися. Сховаюся в червоному куточку й читатиму просвітницьку літературу. Можливо, навіть, про піонерок. Красивих, юних і безмежно відданих справі Ілліча.
Не звикай до хорошого. Не звикай до хорошого. Звикай до зелених стін і до відсутності води. Звикай до того, що не завжди буде так, як хочеш ти. Але роби все, щоб було так, як ти хочеш. Хочеш ти цього чи ні.
І навіть якщо струнні в голові занадто гучні, і навіть якщо зброя не почищена, і навіть якщо на тебе сідають мухи і не приходять музи, і навіть якщо ти подумки не тут – роби все, аби було так, як хочеш ти. А ти ж, блін, хочеш так, як не є. І так не буде найближчі місяці.
Тому треба ї*ашити далі. Навіть якщо часом здається, що в цьому немає жодного сенсу.
Але він є. У шматку брі й чорничному мафіні, в тому, що вночі ти дописав колонку, яка мучила тебе стільки днів, у другій каві й помитих берцях.
І, звісно, в почищеній зброї. Цим і займуся.
Сигара в плитоносці, 1500 вбитих комарів і запах копченої шиї
Іноді мене називають кінченим естетом.
Якщо раптом випадає нагода щось випити, краще вип’ю сто грамів червоного сухого, ніж буду пити пиво, тому що я пив вино в цивільному житті.
Якщо маю можливість потрапити до супермаркету, куплю не пельмені, а 5-7 видів сиру, хумус, оливки. І сидячи тут в бліндажі, наминатиму сир брі.
Тут я хочу слухати музику, яку слухав до війни, а не ту музику, яку, скажімо, слухають хлопці з телефонів.
Мені хочеться купувати собі хороші речі і, якщо я можу якось поєднати армійський одяг з цивільним, обов’язково це зроблю.
Якщо маю можливість зробити своє кубло, тобто спальне місце, вкладу в це заняття душу, а не просто кину собі матрац на підлогу.
Мені хочеться, щоб все навколо мене було розставлене, як вдома: книжки, вітаміни, гаджети – все на своєму місці.
З нашим перебуванням у війську життя не закінчилося, воно триває тут і тепер, відкладати щось на потім – дурна затія. Потім може не настати.
У мене є сигара, яку я завжди з собою ношу в плитоносці. Товариш привіз мені її з Карибських островів перед війною. Я її взяв з собою, коли на другий день війни поїхав до Вінниці. Всі дивляться: “О, у тебе сигара, давай покуримо!”. А я: “О, ні, я її не куритиму. Я викурю її після перемоги, як в тому американському фільмі “День незалежності” з Віллом Смітом”.
Маю ще якісь дрібнички, навіть не знаю як їх назвати – талісмани або релікти з цивільного життя. Наприклад, на рюкзаку або на бронежилеті ношу значок свого сина. Там зображена чорно-біла тянка з якоїсь манга чи аніме, я не дуже в цьому розбираюся. Значок завжди зі мною. Це щось приємне, щось ніжне з того, що я на якийсь період втратив.
Мені подобається оточувати себе речами з цивільного життя. Це такі містки, що дають змогу остаточно не здичавіти, і моя психотерапевтка каже, що насправді це помічне.
Просто кінчений естет.
“Коли прокидаєшся в засипаному піском бліндажі від холоду, що роздирає до м‘яса, найбільше думаєш про любов”. На фото Артем Чех і його дружина Ірина Цілик
Записки інтроверта. 6 липня
Це фото я зробив після семи нічних годин в льожці.
Хтось до мене в ній їв копчену рибу, і рукава моєї фліски провонялися цим нестерпним запахом, що асоціюється в мене з червоною немитою шиєю і жовтими опухлими пальцями.
До того ж я вбив близько півтори тисячі комарів. Я порахував кількість вбитих за 15 хвилин, і вивів це число. Наді мною літав сокіл, поруч бабрались брунатно-бурі бобри й бігало сімейство тхорів.
В метрі від мене сидів Худя. Він не бачив тхорів, бо у тєплік дивився я. Так часто, що розболілося око. А потім розвиднілося, і я зробив це фото. А ще за пів години зійшло сонце, і я почалапав спати. Перед тим, щоправда, довго і затято мив руки. Здавалося, що запах копченої риби став запахом мого тіла. І що це в мене немита червона шия і опухлі жовті пальці. Але ні, лише фліска – в прання її!
На сніданок я їв гречку, хумус, сир, оливки і помідор. Важливо завжди мати сир і оливки. Важливо мати стратегічний запас сиру і оливок. Особливо сиру. Брі, шевр, козячий олд, камбоцола, литовський джугас і навіть “сир твердий”… з сирами можна споживати будь-яку їжу.
А потім я знову пішов на пост. І тихо грала босанова, і насувалася гроза.
Життя в монохромі
Війна принесла таку кількість метафор і символізму, що аж за край.
Будь-яка подія обростає символізмом, своєю небуденною сутністю, про яку раніше ми могли говорити місяцями, а зараз за день-два проживаємо, забуваємо і переходимо на інший рівень, до інших метафор, до інших подій.
У війську 2015-го мене тримав новий досвід. Все неабияк дивувало і навіть приголомшувало. Кожен день я проживав, ніби останній. Я спілкувався з людьми, з якими не спілкувався до цього, був свідком їхніх дивних для мене взаємин, всотував цей новий для мене досвід, жив ним.
2022-го все це мене не дивує. Для мене це просто армійська буденність, включно з тими історіями, які не варто виносити в цивільне життя.
Найпопулярніший сьогодні міф: всі воїни – герої. Але ні. Не всі воїни – герої і не всі герої – воїни. По факту це просто робота, яку треба виконувати.
Солдат – це звичайна людина, яка прийшла з цивільного життя зі своїми проблемами, складним характером, біографією і досвідом. І вона приносить до війська з цивільного життя те, чим жила, дихала. Все хороше і все погане.
Те, що вона виконує свою важку небезпечну роботу, певною мірою робить з цієї людини героя, але на відстані майже неможливо побачити істинну сутність конкретного воїна, сукупність його слабкостей і недоліків. А зблизька бачиш. І тому коли знову починають героїзувати всіх підряд, в мене виникає питання, кому з цього легше. Хоча розумію, що це таке заспокійливе для самих себе…
В сьогоднішній дійсності майже відсутні відтінки, суцільний монохром. Чорно-біле все, нічого іншого немає. Є ми, є вороги. Ворогів треба виганяти з нашої землі, знищувати і на цьому крапка. Пафосно, банально, але так є і з цим зараз не посперечаєшся.
Не треба шукати взагалі серед них ні хороших, ні поганих росіян. Вони просто росіяни, яких треба вигнати з нашої землі.
Бачите, я вже починаю заводитись…
Записки інтроверта. 10 березня
В ці дні часто згадую Еренбурга і його “Убий!”. Попри рупорну риторику і кондовий пропагандистський стрижень, цей текст співзвучний із настроями більшості українців.
Колись навіть уявити не міг, що мало бути в душі у людини, аби написати це. УБИЙ НІМЦЯ! Убий! Що ж… тепер ми знаємо, як це – ненавидіти по-справжньому.
А ненавидіти по-справжньому – страшна річ, якщо вдуматися. Так, щоб УБИЙ! Без жалю, без знеособлення (це працює у загарбницьких, а не у визвольних війнах), чітко і конкретно – убий, бл*дь, інакше він вб’є тебе. Попри ступор, розпач, втому, біль – убити.
Це так страшно і так сильно, що на жодній панельній дискусії від лівуватих організаторів не проговорити це, не заговорити і не виговорити. Що ви відчували, коли вбивали? Давайте спробуємо через призму культурних ініціатив пропрацювати ваші травми і вийти на широкий шлях діалогу і примирення. Гонорар в чотириста євро вас влаштує?
Тут “убий” – про виживання. Про тваринне. Про люте, про оголене. Про те, чого не мало би бути, але чомусь є. Про те, що варто було б залишити в минулому, про яке ми так любимо читати у своїх затишних постелях. Любили читати.
І так, гонорар в чотириста євро мене влаштує.
Чорна вирва, “безцінний досвід народу” і день бабака
Звісно, є люди, які шукають у війні корисний досвід, хочуть воювати і прагнуть війни, але це бажання клінічного ідіота.
Коли я написав пост у фейсбуці про війну як трагедію, руїну і рану, як дорогу до дегуманізованого суспільства, економічного колапсу і культурної депресії, як чорну вирву, з якої доведеться вибиратися ще не одному поколінню, мене звинуватили в пацифізмі.
Я не апологет пацифізму. Але я бачу, що несе війна. Мені дивно чути, коли говорять зокрема про культуру, що виростає на угноєному чужими життями ґрунті: дивіться, ось війна, а скільки всього хорошого відбулося за цей час. Скільки пісень і смішних мемів з’явилося, листівочки і поштові марки, поезія, народна творчість, скільки чудових прозаїків з’явиться, що писатимуть про наш героїчний подвиг. Ага, якщо виживуть.
Вибачте, хіба це хороше вартує тих жертв, які є? Це тисячі і тисячі жертв. І говорити, що війна – це безцінний досвід народу, що здобувається кров’ю наших мужніх лицарів, можуть живі, а не мертві. Мертвих ніхто не чує. Розкажіть мертвим про “безцінний досвід народу”.
Артем Чех: Сидячи вночі й слухаючи або воду, або ліс, згадую тих, хто загинув. Я згадую тих, кого знав, і хто не повернувся. І думаю про тих, хто не повернеться. Не повернеться під радісні фейсбучні зойки “Ура, Херсон!”
Поняття не маю, як вибиратися з цієї вирви – ні для поколінь, ні для себе. Я дуже цього боюся. А найбільше, певно, я боюся повернення. Я уже повертався якось. Пам’ятаю, як це було в 2016 році, маючи схожий досвід.
Складність прийняти себе іншого, свою родину, свій побут. Сьогодні мені навіть складно їздити у звільнення, коли є можливість на один-два дні побачитися з сім’єю. Я дуже дивно себе почуваю, і ці почуття мають скоріше негативне забарвлення, ніж світле.
Якесь таке чистилище. І повертатися до війська немає бажання, і залишатися несила. І так висиш у такій липкій темряві, і нічого не радує.
Зараз в мене суцільний день бабака, і я просто чекаю на перемогу, коли зможу остаточно повернутися додому і жити ледачим життям письменника.
Записки інтроверта. 28 червня
І справді – легко сплутати розчарування з істиною. Якщо ти мрійник. (Відсилка до цитати Жана-Поля Сартра: “Як і всі мрійники, я плутаю розчарування з істиною” – “УП”) .
Нинішня ситуація, вирішення якої всі ми так прагнемо (перемога, звісно ми говоримо лише про перемогу), поза категорією мрій. Дивно мріяти про вирішення воєнної проблеми. Можна бажати, досягати, битися, прагнути знову ж таки. Але так щоб мріяти? Я не мрію, щоб закінчилася війна. Я цього прагну (перемоги, звісно, перемоги).
Але як затятий мрійник я мрію про певні дотичні до перемоги речі. Життя після і життя замість.
Відсутність повинності, право вільно розпоряджатися своєю свободою, можливість безпечно пересуватися країною від Чопа до Ізвариного.
Бути з тими, з ким хочеться бути.
Бути тим, ким хочеться бути: безрідним космополітом, упередженим скептиком, неврівноваженим фріком, малохольним авантюристом, коханцем, що не контролює свою ширінку, чи сп’янілим від опіуму туристом у небезпечних азійських країнах.
Не читати щодня некрологи, не лити сльози за тими, кого ніколи не знав, не питати дозволу на переміщення, не носити бронік, не розписувати пости, писати не про війну, а про кохання і подорожі, не бачити облич жорстоких людей, які ще вчора називали тебе другом і мріяли про випадкову зустріч в аеропорту Франкфурта чи Стамбула… а якщо заманеться, то взагалі не бачити ніяких облич.
А ще я мрію про подорож Америкою. Від Меріленда до південно-західного Міссурі. Можна й на конях.
Про це я можу мріяти. Так і роблю.
Цікаво, чи був Сартр мрійником?
Михайло Кригель, УП
