Під дулами автоматів у шкільний підвал росіяни зігнали все село і там тримали майже місяць. Люди божеволіли та помирали від задухи, та були ті, хто попри страх і на свій ризик допомогли селянам вижити.
- джерело.
Тиждень від початку великої війни, Чернігів був в облозі і ворожі війська йшли на Київ. На південь за 18 кілометрів від Чернігова невелике село Ягідне, сюди російські війська заходять 3 березня. Усіх без винятку – чоловіків, жінок, дітей та літніх людей під дулами автоматів окупанти ведуть до шкільному підвалу. У антисанітарії, з браком кисню, води, їжі та простору, люди щодня прощались з життям. Та вижити у нелюдських умовах їм вдалося – завдяки односельчанам.
55-та окрема мотострілецька бригада Російської Федерації в школі облаштувала штаб, на подвір’ї – позиції. Із них й обстрілювали Чернігів. На першому поверсі жили, а в підвалі, як живий щит, у заручниках тримали цивільних. Валерій разом із родиною опинився серед них.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
«Мені дома сказали повністю роздягатись до нижньої білизни, лягати в сніг. Це все під дулами автомата, потім поставили до стінки і позаду затвор, і в цей час навіть думаєш не про себе, а про те що поруч з тобою твої рідні і думаєш, що будеш із ними. Щоб, якщо будуть стріляти, то щоб хоча б цього всього не бачила донька з сином плаче… І таке майже в кожної родині», – ледь стримуючи сліз каже Валерій Польгуй.
Та після цього, попри страх і ризик, чоловік пішов на розмову до окупантів. У підвалі люди опинилися в нестерпних умовах, тож Валерій розумів, що треба щось діяти. «Поруч діти, багато дітей… Я дивлюсь на батьків, у яких грудна дитина малесенька, а її кормити нічим і я розумію, що той сухпай який кинули службовці РФ, що немовля цього їсти не буде. І треба щось робити. Розумію, що дітям і літнім людям треба якийсь супчик, бо на тих харчах, які вони давали в перші дні і вони дали три штуки на кімнату, а той сухпай на одну особу розрахований. Я розумів, що це потрібно комусь робити, комусь треба підходити і домовлятись», – каже чоловік.
Кімнати підвалу були вщент забиті людьми. Хто на підлозі, хто на стільцях, хто стоячи і так днювали й ночували 27 днів поспіль. Найбільша кімната – колишній спортзал – стала для всього села фактично карцерем. У 72-ва квадратних метри – це площа сучасної трикімнатної квартири – вмістилося 136 людей, серед них – 39 дітей. На один квадратний метр припадало по 2 людини. Увесь вільний простір зайняли в коридорі та інших 4 невеликих кімнатах.
«У нас було 35 людей. Було 8 дітей від 7 і 2 рочки і внук сім років. У нас нічого не було, одяг мокрий. Я носочки брала на тіло, розкладала і вони за ніч висихали Над нами там туалет і це вони його там забили і це воно капало. Я сиділа в куточку і тримала якусь ганчірку, бо нічого не було, бо нам із туалета оце все капало і ніде ж не посунутись, бо навколо ж були люди», – розповідає Тамара Матюха.
Батько Валерія, завгосп цієї ж школи, теж опинився в підвалі. Від постійного сидіння його ноги набрякли, а згодом перетворилися на суцільну рану. Щоби зняти штани, їх довелося розрізати. «Затікали дуже ноги і щоб троих відпочити, нам доводилось вставать і стоя спали, щоб трохи ноги одійшли», – розповідає Іван Петрович.
Він у школі працював уже 5 років і мав ключі від усіх дверей, тож допоміг організувати побут російських в’язнів.
А ще він знав, де лежать запаси продуктів у шкільній їдальні. Син Валерій пішов на перемови з окупантами, аби ті дозволили їх узяти, розпалити багаття та приготувати обід. «На той момент уже було близько 320 людей у підвалі. Коли нам дозволили уже годувати, ми зібрали людей. Чоловіки і жінки погодились годувати. Дякую їм», – розповідає Валерій.
Викликалося 10-ро добровольців. Світлана – одна з них. У шкільний підвал вона потрапила з чоловіком та двома доньками, молодшій Христині – 9. « Їй було страшно, коли я залишала і виходила на кухню готувати, дитина весь час мене визирала і до сьогоднішнього дня я без неї нікуди не можу піти. У неї залишився оцей страх, що мама піде і більше не прийде», – розповідає Світлана.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
Готувати доводилося ризикуючи життям, під час обстрілів. Назовні людей випускали раз на добу. Усі ставали в чергу до вуличної вбиральні, добровольці ж бігли збирати дрова, розпалювати ватру та носити воду, щоб устигнути приготувати бодай щось. Усі завдання вони чітко розподілили між собою. Та приготувати обід вдавалося не завжди.
«Були такі моменти, що вони казали, що ви «провінілісь». Нас закривали і не випускали взагалі. Були такі дні. Не було можливості зробити окроп. Ми просили, щоб нас випустили, але щось доводити було марно, їм було все рівно, а коли вони нас випускали під вечір, то хлопці вже просто не встигали розпалити багаття і не було коли їсти», – розповідає Світлна.
Від окупантів чекали найгіршого. Кулеметні черги в повітря та погрози розстрілу, людей принижували, морили голодом, або ж давали крупи просякнуті соляркою, всіляко знущалися та шантажували. Щоби добути трохи продуктів, люди просилися додому, але їм ставили умови. «”Якщо хтось хоче додому, бере гімн РФ і співає”. Я стою і мовчу і стримуюсь, щоб не сказати та не пішов би ти зі своїм гімном…. “– Ну добре, тоді твої люди будуть помирати з голоду”», – розповідає про умови Валерій.
Денного світла бранці не бачили подекуди по кілька діб. Ущент забиті вікна, відсутність вентиляції й нестерпний сморід. У кожній кімнаті стояло відро, куди заручникам доводилося справляти потребу.
«Були дорослі і пожилі люди, яким не вистачало дуже гігієни. Бо в цей період і недержання мочі у жінок і калу, і не завжди могли вийти і добігти… Оце все і випаровування. Воно ж все залишалось у повітрі. Перші 10 днів ми взагалі не могли ні помитись, ні почистити зуби, ні руки помити. У нас навіть в голову не приходило, що треба щось із цим робити, бо від страху від усього», – розповідає одна із бранок Валентина Данілова.
Один за одним люди почали вмирали. Якщо помирав уночі, живі спали впритул із небіжчиком до ранку, доки кати не відчиняли підвал.
Юрій Баланович із чоловіками зголосився ховати небіжчиків. «Вибору не було, ніхто не хотів йти. Олег Тураш, я, Ігор Макатюр і батюшка з нами був. Оце ті, хто не боялися йти під обстріли. Комусь цю работу треба було робити», – каже чоловік.
На дверях вихователька дитячого садка Валентина вела календар, аби не загубитись у днях, а поруч на стіні шматком деревного вугілля записувала прізвища тих, хто помер. На іншій стіні список – розстріляних селян.
Замордованих односельчан чоловіки зносили в котельню. За майже місяць у підвалі померло 12 душ, головно літні люди. Звідси на тачках із дозволу рашистів тіла везли на цвинтар. Трун не було, ховали в ковдрах по кілька, в братській могилі. Під обстріли росіян.
Кожен день у заручників був, як останній. Переконані, вижили завдяки односельчанам, які боролися за життя всієї громади.
У останні дні березня, коли українські війська від окупації звільняють села та міста. У те що загрози вже немає, ягідчани не могли повірити і ще добу не виходили з підвалу.
«Плакали і не вірили, боялись вийти в село. Дивимось ідуть наші солдати і ми їх обіймали, запитували, де ви були так довго, а вони кажуть: «Вибачте нам»», – розповідає Світлана.
Існує світлина команди, яка в окупації годувала все село. Її зробили щойно вийшли з підвалу вже вільними людьми.
Жителі села після пережитого не поспішають виносити речі із підвалу. Тут хочуть створити музей, як память про замордованих невинних українців і водночас про подвиг тих, кому вдалося вижити й витягти інших із того пекла.
