У Катарі жінки масово отримують дипломи юристів, але от жодна не має права поставити підпис під своїм шлюбним контрактом, розповідає газеті “Моя Сповідь” 41-річна Валентина.
У цій арабській країні корінні жительки працюють дуже рідко, а попит у жіночій кваліфікованій робочій силі є, тому персонал шукають за кордоном.
Як розповідає Валентина: “Сума моєї очікуваної зарплати манікюрниці, яку мені заанонсувала Джанна, перевищувала мою ставку дерматолога-косметолога у районній лікарні у десять разів. А останнім часом я працювала на півставки, решту дня підробляла приватною практикою. ”
У Катарі ж середньомісячна зарплата кваліфікованого працівника – чотири тисячі доларів, найманим працівникам-жінкам середньої ланки платять 1500-2000 доларів. Тож така робота стала шансом заробити на власне житло, бо після розлучення з чоловіком вона і далі жила у спільній двокімнатній “хрущівці”.
Майже два місяці збирала документи. І ось вже летить в економ-класі розкішного літака. Поряд сидить арабська родина. Жінка в національному строї абаї – чорна довга непідперезана сукня на довгий рукав, видно лише пальці з дуже акуратним манікюром, чорна хустка до самих брів. І чоловік – весь у білому, філігранно підстрижена борідка. Та їхні дві доньки-близнючки років семи у звичайних джинсах, футболках, але з прикритим хустками волоссям.
Вийшовши з літака, вона одягла прозорий шалик. Джанна із Даніялом зустріли її, подруга відразу прикриває мене ще й темно-зеленою шовковою хустиною, шепоче: “Це подарунок, ти ж любиш цей колір?”
Ми виходимо надвір і я завмираю. Переді мною лежить столиця Катару Доха. Арабська казка? Вона побачила світ з фантастичної стрічки – потік розкішних машин, сучасні автостради і багатоповерхівки. Салям алейкум, незнайома країно!
Колись у Катарі видобуток мушль із перлами був основним видом доходів місцевого населення. Але після того, як у світі попит на натуральні перли впав через доступність синтезованих, ця професія майже вимерла. Перлинову мушлю забрали з герба країни, залишивши дві шаблі, човен і гілки фінікової пальми. І з середини минулого століття країна процвітає лише за рахунок видобутку нафти й газу.
Сюди масово поз’їжджалися мігранти відколи Катар перетворився на промислову державу. Зараз іноземці – це 80 відсотків загальної кількості населення. Більшість працює у Досі. Бізнес-центри, будівельні підприємства, готелі, туризм, медичні клініки… Всюди задіяні іноземці: зі Східної Азії, Індії, Китаю і європейських країн. Всі працюють у поті чола, а всі державні допомоги виділяються лише корінним жителям, причому чималі. Саме тому людей за межею бідності тут немає.
Для іноземців в Досі виділене житло лише в одному районі багатоповерхівок, що називається Катарська Перлина. Але ми домовилися, що я житиму в двоповерховій віллі Джанни і Даніяля. Мені виділили крило з окремим входом – це велика щедрість, за що я завжди буду вдячна чоловікові подруги.
Щойно наш автомобіль в’їхав у подвір’я і ми опинилися у холлі вілли, Джанна відразу ж скинула з себе свою темну накидку, під нею – звичайна сукня трохи вище колін, і вигукнула: “Швидко кажи, я сильно розтовстіла чи ні?”
За правилами в домі всі жінки (за винятком прислуги) мають право не носити закритого одягу. Хустки потрібно накидати на голову, лише коли приїжджають на канікули сини Джанни. Зараз хлопці вчаться в Лондоні у приватному навчальному закладі. Європейський одяг – у моді.
В подруги були повні шафи з нарядами з популярних будинків моди. Сукні Джанні потрібні для поїздки з чоловіком за кордон чи для відвідування закритих вечірок. Тих суконок – море, і коліжанка запросила мене вибрати декілька собі, бо вони їй швидко набридають.
Але мій постійний наряд тут – білі штани, біла блуза і біла хустка. У ній я наступні три роки по вісім годин на день прийматиму клієнтів косметологічного салону, робитиму манікюр і педикюр заможним катарцям. Після татуажу й депіляції – це найпопулярніша послуга.
У цій арабській країні корінні жительки працюють дуже рідко, а попит на жіночу кваліфіковану робочу силу є, тому персонал шукають за кордоном.
Катар – країна емігрантів, у відсотковому співвідношенні вони – чверть основного населення.
Ceкc і aлкoгoль – за паспортом
Місцевий клімат суворий: це або піщана рівнина з дюнами, або ж кам’яниста пустеля. Влітку температура повітря сягає 50-ти градусів, дощів майже не буває. Тому ця країна була б мертвою пустелею, якби її населення не будувало хитрі й складні зрошувальні системи. Але при цьому Доха – квітуче місто.
Тут безліч фінікових пальм, клумб з різнобарвними квітами. Запах стоїть неймовірний – наче ти потрапив на розпродаж парфумів. Метро тут немає, громадський транспорт – таксі. Бензин такий дешевий (чверть долара за літр), що люди їздять переважно на позадоржниках (малолітражок тут вазагалі не видно) – особливо, у літні спекотні дні.
Монархія, де замість Конституції – Шаріат, але порядки більш європейські, ніж в інших арабських країнах. Щоправда, дуже суворе ставлення до позашлюбного сeкcy і aлкoгoлю.
Щоб оселитися в готелі в одному номері, парі туристів, потрібно пред’явити не лише паспорти, а й свідоцтво про одруження. Щодо aлкoгoлю, то він продається лише в готелях, і на його імпорт і продаж потрібно мати ліцензію. До того ж, право його придбати має лише чоловік.
Моя співробітниця – дружина індійського бізнесмена, щочетверга бронювала номер у готелі на двох,щоб розслабитися на вікенд (це п’ятниця і субота), випити коктейлю. Одного разу вони не взяли свідоцтво про одруження (документ впав між подушкою і стінкою дивану, і його у поспіху не знайшли), тож їм не дозволили поселися в одному номері.
Більше того: наступного дня додому приїжджали поліцейські, з’ясовували обставини пропажі важливого документа. На щастя, свідоцтво знайшлося й інцидент був залагоджений. А інакше могло закінчитися судом – за пошалюбні статеві стосунки.
Якось у Досі туристка з Нідерландів звернулася до поліції зі заявою про згвaлтyвaння. Дівчина розповіла, що була на вечірці у фешенебельному готелі, і їй щось підсипали в спиртне, затягнули у номер і поглумилися з неї. Після чого підозрюваного затримали, але він заявив, що ceкc був за згодою, і дівчину засудили до двох років тюрми. Потім втрутилися голландські адвокати, добилися перегляду справи і позатермінового звільнення. Але вини з потерпілої так і не зняли.
Одружитися – лише з дозволу батька
У вихідні ми з Джанною та її чоловіком часто відвідували місцеві готелі, бо лише там можна поплавати в басейні (для жінок – окремі зали), адже Персидський залив – надто солоний і пляжі там не надто приємні. На терасах готелів можна покурити кальян. Місцевим жінкам це не заборонено, на відміну від цигарок.
Абаї – чорне покривало з ніг до голови поступово відходить у минуле. І все завдяки мамі теперішнього принца Мозі та її молодшій невістці, яка, як і свекруха, демонструє сучасну європейську стриману моду (довга сукня, стильний капелюшок на голові). Нинішні монархи позиціонують себе як проєвропейці.
Тут дуже багато катарців беруть в дружини європейок: щоб не була атеїсткою і визнавала іслам. Проте у питаннях шлюбу надалі багато консерватизму. Це зробила і Джанна. Але Джанна ніколи не стане громадянкою Катару. Для цього потрібно мати батьків-катарців. Ти можеж перфектно вивчити арабську, місцеві закони, але ніколи не станеш своєю.
Цікава була історія з одруженням Джанни і Даніяла. Вони познайомилися на міжнародній конференції і закохалися в Парижі. Родина Даніяла була у захваті від потенційної невістки – вродливої та освіченої дівчини. Але коли дійшло до одруження, то, згідно зі Законом про сім’ю, Джанна повинна була мати нотаріально засвідчений дозвіл її батька на шлюб.
Батько Джанни покинув її маму, коли доньці було 10 років, він пияк, і коли Джанна звернулася до нього за дозволом, став вимагати грошей. Документ обійшовся Джанні в 500 доларів. Але згодом арабський юрист уточнив, що при укладенні шлюбного договору мусить бути присутній і якийсь чоловік із рідні нареченої – якщо не батько, то дядько чи повнолітній брат. Він і ставитиме підпис у контракті, бо жінка попросту не має на це права.
Довелося везти у Катар 70-річного дядька Джанни, який пересувався в інвалідному візку.
Катарським жінкам досі не дозволено водити автомобіль та посідати державні посади. Але в університетах вчиться ушестеро більше дічат, ніж хлопців, особливо на юридичних факультетах. Їм, на відміну від інших мешканок арабських країн, дозволено відвідувати спортивні зали. Але, відповідно до Корану, чоловік вищий за жінку, хоча й мусить добре ставитися до неї. Він має право покарати, якщо вона його не слухається.
Джанна наполягла на включенні в шлюбну угоду пункту про те, що її чоловік не матиме інших дружин.
Три роки з мрією про гречку
За три роки роботи в Досі я жодного разу не була в Україні. А вже через півроку мені стала снилася гречка. Її тут взагалі не продають.
Свіжих молочних продуктів (крім овечого сиру чи кисломолочних напоїв) не знайдеш вдень зі свічкою. Не кажу вже про свинину й сало, які заборонені. Місцева їжа смачна, але надто гостра й солодка. Рис, хоч його і сорок сортів, швидко набридає. Не остогидла мені лише риба, якої тут багато й вона завжди свіжа.
Вона боялась, що забуде рідну мову. Тут майже всі розмовляють англійською. У клініці, і навіть у родинному колі. Даніяль вимагав, щоб при ньому ми з Джанною ніколи не переходили на українську, хотів бути в курсі всіх наших балачок, проте співати українські пісні дозволяв.
Даніял дуже сентиментальний, йому страшно подобається пісня “Чарівна скрипка”. Коли ми з подругою співали її на два голоси, чоловік плакав і казав, що такий твір міг написати лише композитор з душею араба…
Сумувала я й за трамваями, і за дощем (за весь час, що я жила в Досі, бачила зливу лише раз – перед Різдвом), і нашими святами. Джанна, попри лояльне до неї ставлення чоловіка, не має права навіть згадувати про Паску чи Різдво, вона ж тепер мусульманка.
Через три роки вона вже мала достатню суму для того, щоб повернутися додому, придбати однокімнатну квартиру й жити бодай десять років безбідно.
Але, можливо, я б попрацювала ще декілька років, якби у Даніяля не почалися фінансові проблеми. Він мусив продати свою клініку іншій особі, а працювати з іншим господарем я не наважилася б.
На прощання Джанна подарувала мені валізу, в яку поклала 20 своїх суконь. Кожну з них вона вбрала щонайбільше двічі. “Я вже стара, – сказала моя 40-річна подруга, – Даніял з часом не братиме мене до готелю на вікенд чи в поїздки. А де ще мені вигулювати ці наряди?”
Чи побачу ще колись Джанну? Сумнівно. Хіба у Скайпі. Іноді у вихідні Даніял сам вмовляє дружину зателефонувати мені й просить, щоб ми заспівали про “молодого скрипаля”. Співаємо й плачемо…