Сумна історія мого життя. Коли мені було 18 років, я сильно закохалася в хлопця трохи старшого за мене. Тоді вчилася на другому курсі університету.
Всякий раз, коли я йшла на побачення мама влаштовувала істерики і говорила, що я ще “молода бігати по побаченнях” і “якщо в подолі принесеш – на порозі, не з’являйся”. Так, мізки у мене були на голові, тому ніяких би онуків я їй не принесла ні в якому Подолі …
Коли за мої стосунки взявся батько – це хана. Тато розмовляв не зі мною, а з моїм хлопцем. Що він йому насправді наговорив, не знаю. Можливо, що ніколи і не дізнаюся. Але хлопець розлучився зі мною через декілька днів після його розмови з батьком. Я вщент посварилась з хлопцем і з батьками. Потім почалася сесія, мене до кінця не відпустило, але все ж життя протікало своєю чергою. Так минув рік. Ще один. І ще … Я влаштувалася на роботу. При першій можливості переїхала в інше місто. Мені було головне, щоб батьки більше не контролювали. Набридло. Згодом поміняла роботу, зібрала грошей. Зараз майже виплатила іпотеку. Так і живу одна.
Сумно, що за цей час я більше нікого не полюбила. Були спроби будувати відносини, але до чоловіків не відчувала ніяких почуттів. Розлучалася. Не хочеться жити з людиною, яку не любиш.
Зате зараз мама заговорила інакше … “Мовляв, коли онуків їм народжу?”. Нібито у всіх моїх ровесниць є діти, а я так і живу без дітей.
До біса! Мені не 18 років! Я б народила дітей, але тільки від того, кого люблю. А любила по-справжньому я всього один раз.
