Автор: Ігор Лікарчук, екс-керівник Українського центру оцінювання якості освіти, в. о. директора Навчально-методичного центру забезпечення якості освіти.
Я спочатку це назвав хворобливим виявленням своєрідної фобії місцевих освітніх керманичів, які чомусь вирішили, що без їхніх методичних научувань учителі школи аж ніяк не зможуть працювати краще.
Але думаю, що такі дії можна охарактеризувати і як своєрідний вид булінгу керівників закладу стосовно вчителів. Адже в чинному законодавстві булінг – «(цькування), тобто діяння учасників освітнього процесу, які полягають у психологічному, фізичному, економічному, сексуальному насильстві, у тому числі із застосуванням засобів електронних комунікацій, що вчиняються стосовно малолітньої чи неповнолітньої особи або такою особою стосовно інших учасників освітнього процесу, внаслідок чого могла бути чи була заподіяна шкода психічному або фізичному здоров’ю потерпілого».
А тепер про докази того, що це булінг. Учителя, який не прийде на ці методичні витребеньки обов’язково будуть цькувати, вимагаючи пояснення, довідки, погрожуючи усіма можливими карами. Або влаштують обструкцію. На це в багатьох школах – мастаки.
Хоч насправді будь-яка методична робота є професійним навчанням працівників. А стаття 18 Закону України «Про освіту» гарантує, що людина має право на ВІЛЬНИЙ вибір видів, форм, темпу такої професійної освіти. Тобто, ніякого обов’язкового професійного навчання (методичної роботи) немає. Але цькувати будуть.
Немає сумнівів і в тому, що необхідність бути присутнім щодня на одному-двох методичних заходах – насилля. Як фізичне, так я психологічне.
А якщо це насилля відбувається в приміщенні, котре належним чином не опалюється?
А якщо інформація, котру страждаючі фобією керівники, намагаються під час таких заходів донести до вчителя, є, відверто кажучи, не першої свіжості?
Більше того, психологічним насиллям є власне і концепція такого професійного навчання. Адже навчити можна лише того, хто хоче навчитися. Якщо вчитель хоче, то він це успішно зробить і без страдників на фобію. Можливостей для цього в сьогоднішньому світі – сила-силенна. А якщо вчитель не хоче, то можна проводити і десятки заходів щодня. Толку не буде.
Пошук ознак булінгу у сучасній системі методичної роботи можна продовжувати. Жаль лише, що ніхто із його організаторів не думає про шкоду фізичному та психічному здоров’ю вчителя, який завдається подібними діями.
Але ще більше жаль, що величезна кількість наших учителів живе за принципом, добре описаним Тарасом Шевченком: «Німі на панщину ідуть…»
