Її подружки цілувалися біля під’їздів із земними хлопцями, раділи й страждали, а бідна дівчина поспішала додому відповісти черговому Неду, Джеку чи Френку.
Ближче до півночі розмови старших перетворилися на вінегрет із вигуків, зітхань та хрюків. Дядя Валик зі скляними очима кадрив мамину подругу Тасю, інша пара намагалася танцювати під хриплий “Маяк”, і тільки мама дрімала в кріслі з блаженною усмішкою на блідих губах. Певне, мріяла про Америку.
Туди дядько Валик полетів сам, залишивши на пам’ять про себе старий китайський будильник. Він щоранку піднімав маму на нудну, а головне безперспективну роботу адміністратора в супермаркеті, а Таню – на уроки. І так п’ять років поспіль. Після школи вона мріяла вступити на програмування в політех, але провалилася й вибрала скромний торговий технікум у Луцьку. Життя, й до того не яскраве, посіріло. Якщо не зважати на знайомого ще по абітурієнтській кампанії. Ігор вступив, але, як і в пору вступних екзаменів, його голова з відстовбурченими вухами маячила то біля технікуму, то біля Тетянчиного будинку.
Якось мама прибігла з роботи весела як ніколи: “Йдемо сьогодні ліпити з тебе наречену для американця”. Виявилося, що Тася влаштувалася на роботу в якесь шлюбне агентство і тепер Таню залишалося тільки сфоткати у найпринадніших позах та чекати, коли клюне…
Її личко не могло не сподобатися американцям, і в агентство на її адресу пішли листи. Чесно кажучи, її однолітки так за нею не трусилися. Тепер їхні з мамою вечори було чим заповнити. Вони накривалися коцом і читали американські сльози за українським дівчам… Щоправда, частіше дівчата сміялися із їхньої недолугості та безлічі помилок.
“Привіт, Таню! Мені 32 роки, я середнього зросту, маю зелені, наче в кота, очі. Шкода, не можу надіслати тобі фото, де ми з друзями святкували мій 30-річний ювілей. Я люблю гаяти час на друзів, які виходять гуляти для пошуків смачної їжі та соціальних напоїв (Таня переглянула кілька словників, але інакше цю фразу годі було перекласти). Але до спиртного байдужий. Шукаю щирого друга і когось, щоб любити та турбуватися. Моя робота забирає багато часу, але я завжди знаходжу дещицю для забавок. Шукаю серйозних стосунків і хочу дітей. А ви? Ніклас”.
“Дорога Тетяно! Я живу з батьками, молодшими сестрами, котом та двома собаками (обнадійливий початок). Я дуже сором’язливий, чесний і такий, кому можна довіритися. Більша частина мого часу – це робота, бо моїм босом є батько. Тому немає жодного шансу уникнути його присутності. Моя головна мрія – допомогти татові влаштувати бізнес, ніжна красива дружина, з якою я хотів би мати шістьох дітей. Ви хотіли б стати матір’ю моїх хлопчиків? Шон, 23 роки”.
Десь через тиждень усі ці “незабаром купую великий будинок”, “шукаю дівчину-мрію”, “здається, ви мене влаштовуєте” і т. ін. набридли. Усі обіцяли приїхати в Україну, але, як правило, ніхто далі свого дому не чимчикував.
Усі претенденти на її душу й тіло трималися щонайбільше два місяці, зникаючи так само раптово, як і з’являлися. Ані розчарування, ані смутку Таня в такі моменти не відчувала, бо на місце старого нареченого приходив новий. А один американський “друг” зізнався їй, що одночасно листується з кількома десятками жінок, надсилаючи всім однакові листи…
– Нічого-нічого, – заспокоювала доньку подруги тітка Тася. – Головне – не відступати! Он у нас одне дівча за мільйонера вискочило, а іншій щомісяця перекази надсилають.
І Таня не відступала. Її подружки цілувалися біля під’їздів із земними хлопцями, раділи й страждали, а бідна дівчина поспішала додому відповісти черговому Неду, Джеку чи Френку. І не було на її горизонті жодного реального хлопця, якщо не вважати таким клаповухого Ігорка, який встигав й олімпіади вигравати, і на наукових конференціях виступати.
Спливали роки. Таня працювала менеджером у невеличкій фірмочці, але не просто залишалася самотньою, а зацементувалася в самотності. Відчуваючи себе обманутою, багаторазово забракованою старою дівою. Її американське листування перетворилося на своєрідний наркотик. Дарма мама намагалася виштовхати доньку на якийсь молодіжний тусняк. Таня вперто кричала, що в “цій країні жити неможливо”. Навіть смішний клаповухий Ігорчик кудись безслідно зник.
Якось у потічок англомовних листів потрапило послання щрою українською. Писали з комами, крапками і навіть без русизмів. Якийсь Ігнасіо освідчувався Тетяні й запрошував на травневі свята до …Рима. Не сумніваючись, що це її хтось із колег вирішив розіграти, Таня вирішила навіть не відповідати на лист. Але за кілька днів їй додому привезли офіційне запрошення та квитки до Рима і додому.
– А ти нічого не втрачаєш, їдь! – квоктала мама. – Такий подарунок долі! А якщо хлопець тобі не сподобається, зачинишся в номері й удаватимеш хвору.
І Тетяна полетіла до Рима. Чого тільки не передумала в літаку: про те, що це все-таки розвод, що це хитромудра пастка маніяка, що в Римі її зустріне старезний дідуган-імпотент.
На летовищі її зустрів незнайомець та відвіз до готелю. Таня прийняла душ і задрімала на широчезному ліжку. А коли розплющила очі, поряд на тумбочці пахли на всю кімнату ніжно-рожеві тюльпани. В букеті за класикою жанру стирчала записка: “Піднімайся в ресторан, чекаю, Ігнасіо”.
Здавалося, ще мить – і серце вискочить із грудей. Коридор, ліфт, двері ресторану. Це ж треба – коли вона зайшла, усі наче за командою повернули голови в її бік. Хто ж він? Таня вхопилася поглядом за перше-ліпше обличчя й спіткнулася об знайомі, давно забуті риси – пшеничний чубчик та смішні вуха.
– Ти? Як ти сюди потрапив?
Перед нею стояв Ігорчик, колись абітурієнт, згодом відмінник-студент, а тепер успішний програміст, який працює на самого Білла Гейтса. В Америці, звичайно ж…
…Найсмішніше те, що в Штатах Тані не сподобалося. Люди там пісненькі, як і їхні синтетичні помідори. Отож, тепер у неї мрія: заробити якомога більше грошей і повернутися з чоловіком та донькою в Україну.
