Лариса вже після закінчення школи подружилася з однокласницею Зоєю, коли разом пізньої ночі поверталися самі з клубу. Хоч і зблизились обидві, проте не відкривали одна одній своїх душевних таємниць. Лариса мліла за Віталиком, а він упадав за Зоєю. Отакий собі любовний трикутник.
– Фу-у, діду, місця мало? – Віталик спробував відігнати надокучливого бомжа.
– Та почекай, піду, – старий дивився просто йому в очі й раптом скоромовкою став швиденько кидати словами: – Ти з нею, – кивнув на Зою, – щасливим не будеш. Обнімай он ту, вона тебе давно любить, – махнув рукою чи то на Ларису, чи то на іншу дівчину. І почвалав собі далі.
Всі заціпеніли від почутого, проводжаючи німими поглядами дивного старого. А Лариса залилася рум’янцем: певно, на неї «пророк» показував рукою?
***
Одного вечора, коли дівчата поспішали у клуб на індійське кіно «Танцор диско», Зоя раптом ощасливила подругу:
– Знаєш, я у місті знайшла собі хлопця, буду виходити заміж. А Віталика я ніколи й не любила. Мій Мішка гарний, толковий…
Лариса вже не чула останніх слів про міського парубка, бо божеволіла від щастя: нарешті Віталик буде сам! Такого шансу точно не пропустить!
Кожні вихідні бігала в клуб. Так хотілося побачити Віталика, в якого була закохана по вуха! Старалася крутитися біля нього. То запросить його на білий танець, то підійде запитає, як справи, на що він нехотя відповідав, шукаючи очима у натовпі, очевидно, Зою. «Дурнику, вона давно в місті з Мішкою», – думала Лариса. Подруги й справді не бачила вже кілька тижнів, та не давала про себе знати, певно, готувалася до весілля.
У той щасливий вечір Лариса довго не могла заснути. Сьогодні після дискотеки Віталик провів її додому. Разом з іншими танцювала у колі, коли раптом відчула, як хтось обіймає її за талію. Озирнулася – і побачила його усміхнене обличчя.
– Привіт!
Кивнула, вітаючись радісними очима. А далі він цілий вечір танцював лише з нею. Вони майже не розмовляли, лише перекидалися незначущими фразами. А потім він її провів. По дорозі розповідав про навчання, про друзів, вона теж, проте ті слова зліпити докупи заважало щасливе тремтіння серця. Не могла повірити, коли біля хвіртки він міцніше притис її до себе і поцілував. Голова пішла обертом, лише побачила яскраві зірки у нічному небі…
***
– Ти знаєш, люди кажуть, що Зойка, твоя подруга, заміж йде у неділю? – мама зайшла у кімнату і рилась у шафі. – Щось хустину не можу знайти.
– Знаю, – Лариса смачно потягнулась і усміхалася, згадуючи вчорашнє побачення.
– Йде за того вашого однокласника, Віталика, – жінка стояла спиною, перекидаючи речі на полицях, і не побачила, як обличчя дочки враз змінилося, почорніло, витягнулось у горі.
– Мамо, кавалер з міста… – спробувала заперечити, нічого не розуміючи.
– Та який з міста!.. – роздратовано кинула. – Його мати зранку, коли корови виганяли, бабам розказувала, як він учора із хлопцями напився і під ранок ледве причвалав.
Це був удар. От чому Зойка не з’являлася на очі, не прибігала до хати, не ходила до клубу. А Віталик, значить, святкував «мальчішнік», як модно у містах, а з нею, Ларисою, просто востаннє поволочився перед женячкою.
Від людей чула, що Зойка з Віталиком відразу жили погано. Вона, народивши сина, працювала у магазині й не цуралася хтивих чоловічих жартів. Подейкували, що вже й застукав свою жінку в комірці з коханцем – якимсь далекобійником. Потім Зойка стала спиватися – спочатку із чоловіками пила сто грамів за компанію, потім уже й сама до них підходила, коли її й не кликали.
А згодом село приголомшила звістка. Зойка втекла з далекобійником! Коли сідала у фуру, задерла спідницю, оголивши білі стегна, й передала «привіт» чоловікові:
– Скажіть, щоб не шукав мене. Хай глядить дитину сам. Я не вернуся.
Як потім виявилося, далекобійником був той самий міський парубок Мішка, за якого Зойка збиралася заміж.
***
Ларисі випав другий шанс заволодіти Віталиком. Мати її стримувала, била по щоках, плакала, причитала. Але Лариса стояла на своєму, хоч на маму страшно було дивитись – очі божеволіли від горя, сиві коси вибилися з-під хустки.
– Я піду до нього, – відрізала Лариса. – Все одно буду з ним. Так колись бомж сказав. Не можу без Віталика, не можу…
– А дитина?! У нього є мала дитина! Дочко, одумайся, Христом-Богом молю! Не ламай собі долі! – мати голосила, як за покійником, і врешті впала на коліна, обхопивши Ларисині ноги.
Мовчки розвела мамині руки і пішла.
Прочинила двері Віталикової хати. Він якраз на кухні годував дитину. Підняв на неї здивований погляд.
– Прийми мене. Я буду гарною жінкою, ти ж у мене перший і єдиний. А малому стану за маму…
***
Відтоді минуло двадцять п’ять років. За цей час Зойка жодного разу не з’явилася в селі. Казали, що недовго пожила з далекобійником, потім повіялася світом. Через трохи часу її знайшли замерзлою у сусідній області. А Лариса з Віталиком живуть у радості, оженили сина, чекають народження внучка. І скоро гулятимуть весілля меншої дочки.
Чи щаслива Лариса? Так, бо відчуває від чоловіка турботу і повагу, бо вранці прокидається з коханим. Хоча за всі роки жодного разу не почула слова «люблю».
