Із чоловіком мала біду, а з італійцем – щастя
Красунчик не пив, не курив, але лупив
Побачивши на весіллі у подруги старшого свата, Галя потонула у його волошкових очах. Густе смолянисте волосся спадало на плечі. Тоді тільки входило у моду серед хлопців його заводити.
– Василь, – представився і галантно простягнув руку. – Можна даму запросити на танець?
Коли закінчила грати музика, під ручку завів на місце, де стояла. У їхньому селі хлопці ніколи не проявляли джентльменських манер. Та й які з них танцюристи, лише по ногах партнерки тупцяти вміють. Саме галантністю підкорив Галине серце міський парубок. Дівчина працювала на швейній фабриці у Луцьку. Чекав її біля роботи, додому проводив, квіти дарував. «Та це ж справжнє щастя!» – тішилася і всією душею горнулася до нього. Вже до весілля почали готуватися, коли несподівано спалахнула суперечка. Приревнував коханий до сторожа дядька Івана. Галя сміялася з того, бо й приводу ніякого не було, жартуючи сказала: «Дурненький, я ж тебе одного люблю». «Я дурень?! – аж оскаженів Василь. – То ти селючка задріпана! Маєш сліди мої цілувати, що я тебе з гною витягнув!» Дівчина аж остовпіла від таких слів. Зняла персня, який дарував кавалер, коли освідчувався, і, плачучи, кинулася в під’їзд. Кілька днів Василь не з’являвся, аж через тиждень прийшов миритися. Не слухала улесливих слів. «Весілля не буде!» – сердито кинула. «Я тобі ще покажу!» – пригрозив жених і подерся на високе дерево біля фабрики.
– Стрибну вниз! Покалічуся, коли покинеш мене! – кричав на всю горлянку.
Подивитися на таку виставу повискакували всі працівники. Хтось сміявся, хтось злякався і просив Галю подумати.
– Ой, дитинко, куди ти голову пхаєш… – сумно чи то питав, чи то стверджував дядько Іван.
Простила, бо ж таки любила цього дурня. Коли одружилися, молодятам дали кімнатку в гуртожитку. Здавалося б, живи та радій. На перших порах так і було, а потім почалося. Василь ніколи не пив, не курив, але і так був «слабий на всю голову», як кажуть у народі. Дружина мала годити в усьому і слова проти не казати. Затримається на роботі, не встигне вечерю зготувати – ходить із синцями. Купить якусь одежину – знов бита, бо ж «гроші потратила на дурне». Не зупиняло садиста навіть те, що під серцем носила дитинку. Народження синочка не принесло спокою. Бив, бо «дитя не вміє глядіти, плаче воно». Швидко з квітучої 20-річної дівчини перетворилася на змучену жінку. А чоловік як був красенем, так і залишився. Тільки дружина розуміла, що за гарною обгорткою захована душа тирана. Ще й коханку завів – мусила терпіти. Якось попросила чоловіка помогти занести консервацію в підвал і тут зважилася на бесіду:
– Василю, давай розведемося. Ти маєш іншу. Не муч мене!
– Що-о-о-о? – оскаженів той і вчепився за шию.
Від болю жінка знепритомніла, а коли прокинулася – побачила на грудях рожеву пляму. Виявилося, благовірний відливав її виноградним соком із банки. Ледве піднялась у квартиру.
– Ще раз почую про розлучення – задушу! – пригрозив, не відводячи погляду від телевізора.
Поїхала заробляти на машину
Відтоді почала думати, як утекти від деспота. На щастя, незабаром і хороша нагода підвернулася. Подруга саме приїхала з Італії і розповіла, що їй треба підміну, щоб доглядати хворого синьйора Джованні.
– Платить добре, їдьмо, – вмовляла Віта. – А твому скажемо, що паралізовану бабу глядіти будеш і на машину гроші привезеш.
І справді, Василь марив легковиком, але працювати не спішив. Галя ж із зарплати швачки, зрозуміло, нічого не могла відкласти. Заставши чоловіка у гарному настрої, почала оповідати про Віту, скільки євро заробила.
– Бачиш, інші жінки за кордон їдуть, дбають про сім’ю, а ти тримаєшся фабрики, як воша кожуха, – невдоволено бурчав Василь.
– Та вона й мене із собою кличе. Може, рвонути? Машину купимо нарешті.
– О, то добре придумала! – засіяв благовірний. – Тіки малого в село відправиш. Не маю терпіння з ним бути.
Італія зустріла спекою та красивими краєвидами. Потрапила у мальовниче містечко Тіволі неподалік Риму. 70-літній синьйор Джованні не потребував особливого догляду, хоч і був онкохворим, швидше одинокому чоловікові хотілося спілкування.
– Що ж робити? Я тільки два слова знаю його мовою – «грація» і «бонжорно», – переживала Галя.
– Навчишся, – втішала подруга. – В хороші руки попала.
І справді, виявилося, синьйор знаходив утіху в тому, що вчив українку італійської. Тицяв пальцем у якийсь предмет, говорив назву, а жінка все старанно занотовувала. За два тижні вони розуміли одне одного без слів. Чоловік аж розцвів поруч зі своєю молоденькою доглядальницею. Два роки збігли як мить. При доброму синьйорові й Галя з гидкого каченяти перетворилась у прекрасну лебідку. Забула про бійки й образи. Тому майже й не згадувала чоловіка, лишень дуже сумувала за сином і батьками. Вирішила відпроситися додому.
Зажурився синьйор, що втече від нього. Спустившись увечері до столу, поклав на тарілку обручку.
– Хочу, щоб ти завжди була зі мною!
– Але ж я одружена… – аж розгубилася від несподіванки.
– Знаю. Їдь. Вирішуй це питання і повертайся. Я тебе чекатиму. І твого сина.
