Зустріч італійця Луїджі й українки Мокрини через 60 літ розлуки зворушила до глибини душі усіх. І телеглядачі, і присутні у студії передачі «Жди меня» не могли стримати сліз, коли 82-річний статний інтелігентний чоловік з неймовірною радістю і гіркими сльозами обіймав просту сільську бабцю та схвильованим голосом шепотів: «Марія, моя Марія! Яка ж ти гарна!..» А наша українська бабуся соромилася від такої небаченої уваги та привселюдного кохання…
Луїджі Педутто і Мокрина Юзвук познайомилися 1943 року в полоні у Німеччині, куди їх вивезли фашисти. Він був зовсім молоденьким, усього 21 рік. Їй – 24, вона мала на той час маленьку донечку Надію, яку народила вже у таборі. Там і спалахнула любов між остарбайтерами – італійцем та українкою. Він завжди їй допомагав, навіть разом утекли з табору і переховувалися в кукурудзі до приходу радянських військ. Але з радісною звісткою про перемогу прийшла й гіркота розлуки. На заваді стали червоні визволителі, які вершили долі людей. Луїджі хотів забрати Мокрину в Італію, де б вони одружилися. Просив радянських командирів, але ті розлучили закоханих. Він повернувся на батьківщину, на згадку про жінку мав клаптик паперу з адресою. Хотів її розшукати, але приїхати у повоєнний Союз було нереально. Одружився, має сина. Мокрина з дитиною приїхала додому на Хмельниччину, вийшла заміж, народила ще дві доньки.
Минуло багато літ. Коли Луїджі овдовів, вирішив знайти свою Марію, адже лише так називав кохану, бо ще змолоду пам’ятав, що вона не любила своє ім’я. Знав лише її прізвище та місце проживання – Україна, Хмельницька область. А ще мав фотографії, де вони, молоді, в полоні.
– Хочу знати, чи вона жива, пройшло 60 років… – тремтячим голосом пояснював Луїджі на передачі «Жди меня» у 2004 році.
«Пальто з одіял мені пошив. Я щаслива була у плєну…»
І коли у студії стали транслювати сюжет про Мокрину Юзвук, Луїджі пильно вдивлявся в екран. 85-річну жінку телевізійники віднайшли на Дніпропетровщині, в селі біля Кривого Рогу. Жила у старенькій побіленій хатині, трудилася на городі. Рубала дрова, ламала хмиз, поралася по хазяйству, годувала курей та кота, який усе лащився біля бабиних ніг. Заклопотаною хатньою роботою її застали журналісти. У хустці, з-під якої вибивалися сиві пасма, з фартухом поверх кофтини, як у нас ходять жінки. Словом, проста сільська бабуся з натрудженими, покрученими від тяжкої праці руками. Підкладаючи полінця в грубу, щиро зізналася:
– А я знаю, хто мене шукає, – баба Мокрина зовсім не здивувалася приїзду знімальної групи. – То з-за границі, італієць Луїджі. Да? Він мені там, у плєну, пальто з одіял пошив. Кликав із собою, але не пустили. Помню все, як сон. Як згадаю, то плачу… Я тоді щаслива була…
Усе життя зберігав її пасмо волосся
Луїджі, переглядаючи сюжет, упізнав свою Марію по ямочках на щоках. А коли побачив знімок, де вони молоді, який показувала Мокрина, схопився за голову і став плакати: «Я хочу бачити її, я поїду в Україну!» Він ридав, не соромлячись глядачів, вибачався і дякував усім. Здавалося, його серце не витримає таких переживань. А почувши, що Мокрина у студії, впав на коліна і дякував Богу.
Вони нарешті зустрілися через довгих 60 літ. Луїджі, мов юнак, обіймав і цілував засоромлену Мокрину. Вона злегка посміхалась і ховала погляд.
– Я тебе ніколи не впізнала б, – сказала українською. А він говорив до неї італійською. Через півстоліття вони, як і колись, розуміли одне одного з півслова.
З-поміж записів, фотографій Луїджі вийняв невеличкий конвертик з… пасмом її волосся, яке зберігав усе життя. Вона здивовано крутила пакуночок і питала: «Шо то?»
– Пам’ятаєш, перед розлукою ти відрізала коси й мені подарувала на пам’ять?.. – допитувався, заглядаючи їй в очі.
Помирав з ім’ям любимої Марії
На цьому зустріч закоханих дідуся та бабусі не закінчилася. Невдовзі він гостював у своєї Марії, в селі у старенькій хатині. Там їй допомагав по господарству, косив, рубав дрова, мився на подвір’ї водою з криниці. Готував італійські спагеті з пармезаном, накривав стіл надворі й милувався, як сідає вечірнє сонце.
Вона теж побувала в гостях у Італії, в невеличкому містечку. Там Луїджі знали як маршала фінансової поліції. Він жив у сучасному добротному будинку, просив її лишитися, знову, як і колись, кликав заміж. Але Мокрина вибрала своє село.
Тому Луїджі щороку навідувався до коханої аж до 2013-го. У серпні, як завжди, бабця чекала його, готувалася до приїзду. Луїджі збирався у дорогу, та довгождана зустріч не відбулася – його серце зупинилося. Родичі італійця розповідали, що дідусь до останнього планував цю поїздку. Але… Доля вділила їм не так багато часу. Останнім словом, що злинуло з його вуст перед смертю, було ім’я коханої Марії. Він пішов на той світ з думкою про неї…
Довго рідні не зізнавалися бабусі про смерть Луїджі. А коли сказали, вона заплакала: «Доля така… Чоловіки відходять першими…» Мокрина хворіла, не мала сил, її доглядали правнучки. Померла 2015-го у 96 літ. Свого Луїджі вона пережила на два роки.
Пам’ятник на честь Луїджі та Мокрини у Києві
Цю неймовірну та зворушливу історію кохання, яку пронесли італієць та українка через усе життя, ще довго пам’ятатимуть у нашій країні. Адже мить, коли закохані зустрілися через 60 літ у студії, обіймались і плакали, скульптори закарбували у пам’ятнику. Його встановлено у Києві в Маріїнському парку поруч з містком кохання, де молоді люди чіпляють замки на честь своїх почуттів. Тут тепер часто фотографуються наречені.
На відкриття монумента приїздив тільки Луїджі, Мокрина хворіла. Він був дуже щасливий, тішився і промовив слова, які запам’ятав ще з дитинства: «За кожне випробування чекає нагорода. А це велика нагорода для нас із Марією». Такий же пам’ятник на честь світлого кохання встановлять і на батьківщині Луїджі – щоб теж увіковічити любов італійця та українки.
