– Доцю, яку думу гадаєш? – усміхнулася мама до Тані, яка нічого не їла, а зажурено дивилася у вікно.
– Не знаю, якого жениха вибрати.
Два кавалери запропонували заміж
Мати від здивування перестала сьорбати борщ. Ну, нічого собі! Знала, що дочка зустрічається з Миколою – бідовим сільським хлопцем. Головне – люблять один одного, а там, дивись, у радості і повазі наживуть багатство. Тому доччині слова про ще одного залицяльника геть збили з пантелику.
– Який ще кавалер? – стурбовано перепитала.
– Та клеїться до мене внук баби Мані, він з Луцька. Юристом працює.
– Отой на шикарній машині? – ошелешено протягнула.
– Так. Але він мені не до душі, – скривилася Таня. – Рудий. Якийсь вайлуватий. Соромиться у клубі підійти, хоча видно, що очей з мене не зводить. Ото вчора провів додому, всю дорогу мовчав. А вже біля воріт, знаєш, що сказав?
– Що?
– Каже, виходь за мене заміж.
– Заміж?! – мама знову здивувалася. – А не зарано?
– Та мені все одно. От Кольку люблю. Він теж заміж кличе. З ним весело. І в компанії говорить, і весь час сміється. А скільки анекдотів знає!
– Ну, анекдотами жити не будеш.
– Ой, мамко, скучна ти, – зітхнула Таня, підперши обличчя руками. – От і думаю, кого вибрати.
– Добре думай.
Жінка помічала, що Таня літала по хаті як на крилах, коли дзвонив Колька. Лише поманить пальцем, і вона вже бігла стрімголов за ним хоч на край світу. А коли бачила, що у двір входить рудий Толик, аж сердилася, губу закопилювала. Мати дивилася на все те, і серце краялося від розпуки. Зі свого досвіду знала, що, певно, ліпшої партії, ніж внук баби Мані, не знайти. Спокійний, врівноважений, а тепер вже й при посаді у прокуратурі. З таким чоловіком дочка би зажила: вже машину має, скоро як молодому спеціалісту дадуть квартиру. Буде дитина як сир у маслі кататися. А з іншого боку – любить Таня того бусурмана Кольку. І ніби теж хороший хлопець, роботящий, але якийсь несерйозний. Пообіцяє – і не прийде на побачення, бо з хлопцями заграється у карти. Розуміла, що навряд чи буде заможно жити дочка за таким хлопцем. Але що вдієш – любов. Тому і не втручалася, щоб потім Таня все життя її не кляла.
Минув місяць часу. Таня готувалася до весілля, яке мали гуляти через тиждень. Таки з двох кавалерів вибрала веселого і компанійського Кольку, за яким вмирала. А той рудий Толик мав бути за старшого свата, бо з дитинства дружив з Колькою. Як не відмовлявся, але Таня впросила.
Усі витрати на гостину взяли на себе батьки дівчини. Бо наречений був сиротою, мати – колгоспниця: чим могла допомогти? Пообіцяла лише, що від них буде лише кілька гостей.
– Вибачайте, свахо, нема за що весілля робити, – скрушно розводила руками.
Танина мати не сердилася, бо розуміла, яке то вдовине життя. Якби її не взяв заміж теперішній чоловік, то хто зна, як би вони з Танею виживали. А так, дякувати Богу, все у них добре, вона – бухгалтер, чоловік – голова колгоспу.
Напередодні весілля, у суботу, в хаті пеклося, варилося, молода приміряла сукню, з дружками обговорювали конкурси. А коли до Тані подзвонив наречений Колька, вона раптом спохмурніла.
– Ти здурів? – промовила крізь сльози і поклала трубку. Нічого не сказавши подружкам, уся чорна вибігла з хати. Бачили, що довго на дорозі розмовляла з нареченим, але про що – ніхто не знав.
У неділю вранці на Таниному подвір’ї на все село вигравали музики. А дівчину під гіркі весільні пісні вдягали у вельон. Мати радісно благословила доньку, хоч не розуміла, чого дитина така зажурена, куди подівся її дзвінкий сміх. Хоч би не заслабла?
А коли у двір під весільний марш зайшли гості молодого, всі заніміли. Попід руки дружки вели замість Кольки рудого Толика. Матері здалося, що від стресу відніме ноги. Нічого не розуміла: що сталося?! Що робиться?! Чи вона здуріла, чи то їй сниться?! Але це не сон. Молодим справді був юрист Толик, а за ним, спираючись на палицю, шкутильгала стара Манька. Таня ж, ніби нічого не трапилося (певно, зараза, все наперед знала!), спокійно, без подиву чіпляла новому нареченому квітку. Щоб не баламутити гостей своєю поведінкою, мати з батьком теж спокійно, наче так і годиться, поблагословили молодят.
Коли весіляни у шалаші понаїдалися, понапивалися, мати вибрала момент, щоб поговорити з дочкою.
– Що то за комедія? – прошипіла.
– Не мучте мене. Я виходжу заміж за Толика.
Ото й уся мова.
А увечері, коли розділили коровай і гості врешті порозходилися, Таня зачинилася наодинці з матір’ю. Плачучи, падаючи їй на груди, розповіла жахливі речі. Колька напозичався грошей у циганів, щоб купити собі мопед. А віддавати було нічим. Коли вони приставили йому ножа до горла, у нього визріла «геніальна» ідея. Продати Таню слинявому Толику. Той здивовано вислухав пропозицію і мовчки відрахував потрібну суму. Відтоді Кольку ніхто у селі не бачив. Він подався на північ до свого дядька, який давно там працював. А мати його незадовго померла, не витримавши такого сорому.
З того часу минуло двадцять літ. Чутки про Кольку доходили і до села. Подейкували, що він тричі був одружений офіційно, а скільки мав співмешканок – годі злічити. Заробляє великі гроші, але розпускає їх наліво-направо. Має й дітей, але не глядить їх, добре, коли якусь сотку тицьне.
А Таня щасливо усі ці роки прожила з рудим Толиком. Він дослужився до прокурора області. Тішаться двійнятами. Таня тепер і не уявляє, що могла вийти заміж за того покидька, який її продав. Бо кращого чоловіка за її Толика на світі більше немає.
