“За роки я спостерігала якусь неприйнятну як для однієї людини кількість історій любові – неймовірних та звичайних, дуже сумних та щасливих, щирих та не дуже. Був період, коли в мене постійно дзвонив телефон. Ще тільки літо 2014-го. Це лише початок, найгарячіша пора. Незнайомі номери, жіночі голоси, суцільний відчай – цілодобово. Вони казали одне й те саме: “Зробіть щось. Мій чоловік в котлі під…”.
Але нічого не кажу. Це зрозуміє тільки той, хто отримував найостаннішу смс, кому дзвонили попрощатися… Вся надія на новини і вся ненависть теж дістається телевізору. “Сьогодні бойовики обстріляли ЙОГО ПОЗИЦІЮ”, – розповідає красива ведуча на екрані.
Додає абстрактну кількість поранених і, не дай боже, загиблих. А він не бере телефон. Ви коли-небудь відчували фізичний біль від того, що “абонент не може прийняти ваш дзвінок”? Звісно, це не трикутного листа місяцями чекати. Це зараз стало краще і зі зв’язком, і з інтернетом, але скільки хлопців вилазило на пагорб, аби відправити одну смс, що живий, що любить. По телевізору я завжди дивлюсь сюжети про повернення бійців додому.
Я сама такі багато разів знімала. Особливо в перший рік війни. Вони вистрибували з вагонів і сміялися, а кохані стояли на пероні і остерігалися – аби не пропустити. А їхній солдат біжить на зустріч, хапає дитину на руки, обіймає дружину. І всі плачуть щасливі, і я вже нічого не бачу, бо теж плачу.
Ви навіть не уявляєте, як багато жінок, які не дочекалися свого живого й неушкодженого чоловіка додому. Які звинуватили свого мужчину, що війна йому дорожча за неї. Які знайшли інших. І так, я здогадуюсь, що чоловіки на війні не безгрішні. Є такі бійці, які в кожному селі, де зупинялися, примудрялися знайти собі ту, хто і речі випере, і гарячим нагодує, і до серця зайвий раз притисне. І діти на Донбасі народжуються часто схожі на солдатів, що стояли тут на позиціях, героїчно захищаючи Україну. Такої зради теж багато.
Як правило, на війну рідко йдуть добровольцями щасливі у подружньому житті люди. Там багато тих, кого вдома просто немає кому чекати. Пізніше ти легко вирізняєш їх у натовпі – вони не намагаються передати привіт додому, дивляться на тебе з пересторогою, можливо, сильніше пахнуть алкоголем. Їм не цікаво, що їх побачать. Їх немає кому дивитися по телевізору. Читайте також: Нічна варта. Присвячується всім захисникам України Але навіть у щасливу родину коханий повернеться іншим. Йому, швидше за все, будуть снитися погані сни.
Можливо, він буде пити. Можливо, він буде шукати своїх. Можливо, його захочеться покласти на лікування у найближчий будинок для психічнохворих. Це не правило. Це необов’язково. Але так буває. Часто. А ще є хлопці, які втратили ногу, але знайшли любов. Дівчата з великими серцями, волонтерки, лікарки опікують, закохуються, дають їм можливість відчути себе потрібними й готовими на все.
Це таке неоціненне багатство – бути комусь потрібним після війни. Я бачила закохані пари на передовій. Такі стосунки тут неможливо приховати – занадто мало пліток та новин, а тут хоч якась радість, привід для жартів та підколів.
Я чомусь сумніваюсь, що такі парочки зможуть існувати у тилу. Їм потрібно бути на межі. Весь час. І втрата когось із половинок – наче ритуал таких дивних екстремальних закоханостей. У моїх загиблих друзів надзвичайно красиві дружини. Олена, Катєнька, Лєна, ще Лєна, Оля, Катя…перші, кого я згадую, коли кажуть про вдів.
Я знала їхніх чоловіків, але з ними не була знайома. До загибелі їхніх чоловіків. Іноді мені хочеться взяти цих жіночок за руки і казати їм різні дурниці про те, що вони молоді і дуже гарні, що він був хорошим, але не можна на собі ставити хрест, що він би не хотів, що це не буде зрадою, що коли-небудь потім можна буде продовжити жити. Але я їм нічого не кажу.
Коли я бачу молоду дівчину з чорною хусткою, то зазвичай все правильно розумію. Мої вмовляння їй непотрібні. Мене й самої насправді вистачить на перші три банальні речення – не більше.
Вони дуже багато знають про те, що коханий може не дожити до ранку. Що любити свого найдорожчого потрібно саме сьогодні, саме зараз. Через годину може бути пізно. Звісно, у звичайному повсякденному житті почуття тупішають. Він знову розкидає шкарпетки, не подякує за борщ, не подарує зайвий раз квіти.
Хто з нас навчився цінувати чоловіка просто за те що він живий, теплий і просто поруч? Тричі я була щаслива за випадкових солдатів, які на передовій розказали мені про своє величезне кохання. Ми допомагали їм казати “я кохаю тебе” з телевізора на всю Україну. І вони зберегли свою любов і стали щасливими.
