Як часто доводиться жepтвувати тим, що любиш заради грошей. А ще важче жінці, особливо, коли немає поряд надійного чоловічого плеча, яке завжди тебе підтримає і на яке завжди можна опертися. Високооплачувана, але набридлива робота, успішний, але не коханий чоловік, перспективна, але чужа країна.
- джерело.
Останній пункт про Ірину. Жінка виховувала десятирічну Софійку. Коли дівчинці виповнилося вісім, тато покuнув сім’ю. Два роки Ірина цілими днями працювала на роботі, але грошей ледь-ледь вистачало на прожиття. А жінці так хотілося, щоб її донечка одягала такі ж красиві сукні, як її однокласниці, щоб вона також могла поїхати літом на море. Але на все це бракувало коштів. Тому одного дня, поговоривши з рідною сестрою, Ірина вирішила їхати в Іспанію. Сестра погодилася залишити Софійку в себе, незважаючи на те, що мала власну сім’ю. Так Ірина, довго не роздумуючи і не плануючи, подалася світ за очі. За матеріалами
…Іспанія не чекала українку з відкритими обіймами. Незнання мови, культури іншого народу — все це давалося взнаки. Знайти роботу було не так легко, як здавалося. Однак жінка не полишала надії.
У задумі, прогулюючись мадридськими вулицями, жінка раптом зупинилася. Вона згадала, що її однокласниця ще кілька років тому писала їй, що виїхала в Іспанію на роботу, описувала, як добре там живеться, що завжди мріяла про таке життя. «Як я могла забути», — промайнуло в думках. Жінка оглянулась довкола: «Але де ж те красиве й легке життя, про яке розповідала Оксана?» Як би там не було, Ірина знала: це її шанс.
Жінка вирішила діяти. Швидко купила нову сім-картку й стала пригадувати пароль від однієї із соцмеpеж. Туди не заходила давненько, було якось не до цього. Але тільки так вона зможе зв’язатися з однокласницею Оксаною. Нарешті зайшла.
«Привіт. Я в Мадриді. Потрібна твоя допoмога». Ірина відіслала повідомлення, і тепер залишилося тільки чекати. А чекати довелося недовго. Оксана одразу ж написала свій номер телефону, і давні подруги домовилися про зустріч. Однокласниця забрала Ірину до себе й за кілька днів знайшла їй роботу. Потроху Ірина призвичаїлась, із кожним днем ставало все легше. Час від часу телефонувала додому, а через три місяці вже надіслала першу посилку рідним.
…Минуло три роки після від’їзду, коли Ірина вперше приїхала в Україну. Радості Софійки не було меж. Нарешті мама вдома. А Ірина, хоч і бачила доньку по скайпу, ледь її впізнала.
— Сонечко, як ти змінилася. Як я скучала за тобою, — говорила Ірина донечці.
— Мамо, ти ж більше не поїдеш?
Ірина не знала, що відповісти дочці. Бо переконана — поїде. Але відповідати жінці не довелося. Сестра швидко змінила тему розмови, мовляв, не набридатимемо своїми питаннями, бо Ірина змyчена з дороги.
Але через місяць жінка знову пакувала валізи. Софійка вже знала, що мама знову їде в Іспанію, до цього її готували весь місяць, тому вже не так засмучувалася.
Життя в Іспанії налагодилося остаточно. Ірина продовжувала надсилати рідним подарунки та гроші. Але тепер додому тягнуло не так. Та й подруга Оксана переконувала, що додому їхати не варто. Тут є все: гроші та красиве життя. Тому хоч і мала змогу, але їхати наступного року в Україну Ірина не стала. Приїхала лише через чотири роки, на випускний доньки.
Софійка в розкішній випускній сукні стояла посеред актового залу разом із однокласниками й співала: «Ви найбільше, що маю в цьому житті. Я люблю Вас батьки, рідні мої! Ви завжди біля мене, вдень і вночі…» А сльози зрадливо котилися по дівочих щоках. Дівчинка розуміла, що співає не мамі, а тітці. Бо саме вона замінила їй матір. А з Іриною, коли та приїхала з Іспанії, Софійка навіть не мала про що поговорити. Мама лиш вкотре дала гроші. Ірина стояла в кутку й теж плакала. Бо розуміла, що вона віддалилася від Софійки, й бoялася, що остаточно втратила свою дівчинку.
…У той випускний вечір Ірина вирішила поговорити з донькою і попросити пробачення за те, що не була їй справжньою матір’ю. Сиділи й довго-довго розмовляли. Вони знову стали тими мамою і дочкою, якими були сім років назад. А вже через тиждень почали виробляти документи й для Софійки, бо більше розлучатися рідні не хотіли.
Марта ГОЛОВАЦЬКА.
