Коли Бог дав шанс…
- джерело.
– Слухай Михайле, а може таксі викликати? Куди ти такий, за кермо?
– Та ви чого пацани, тут їхати-то два квартали, ментів зроду тут немає, та й що багато вuпuв чи що?
– Ну дивися, як знаєш … доїдеш подзвони.
– Добре, дзенькну, думаю. Гаразд, помчав я, Наталя дзвонила, каже вони з Микитою вже вдома скоро будуть. Через дві хвилини Михайло вже сидів за кермом своєї машини. «Пацани, придумали, таксі. Тут їхати немає нічого, та й що я дуpень нестися чи що? Випuв, веди себе пристойно, не газуй! »Він посміхнувся своїм думкам і вставив ключ у запалювання. «Щось холоднішає». Незабаром грубка і магнітола працювали вже на всю міць. На вулиці було темно, подекуди горіли вуличні ліхтарі. Джерело
Не кваплячись, Михайло виїхав з двору своїх друзів і попрямував у бік свого будинку. Їхав Міша насправді повільно, акуратно, поступаючись дорогою лихачам-любителям, та й не тільки їм. По радіо звучала якась гарна спокійна пісня англійською мовою. В салоні стало вже тепло, Міша позіхнув «Щось сон зрубає, треба швидше додому». На повороті в свій двір, він зупинився, і став шукати місце для парковки. «О, чудово, моє місце вільне!» Але в цю ж мить, Міша помітив, що з іншого боку, йому назустріч, рухається автомобіль, його не любимого сусіда. І рухається він цілеспрямовано на його, вільне місце.
«Ну вже козел, фiга тобі сьогодні! Звик на моєму місці пастися, подивимося, хто перший! »І з цими словами Михайло газанув так, що весь двір почув рев його мотора. На пристойній швидкості, колесо машини наскочило на бордюр, машина підстрибнула і вискочила на газон, але це не зупинило водія, у нього навіть не було часу подивитися в дзеркала, його мета – вільне місце на парковці. З’їжджаючи з газону, Міша включив задню швидкість, часу надто обережно, не було … Магнітола, була налаштована на його настрій, видаючи енергійну музику. Колонки працювали на повну потужність. «Ні, не встигнеш, моє місце, моє! Чуєш? »
Рухаючись на задній швидкості, Міша машинально подивився в дзеркало заднього виду. Він встиг помітити дві тіні… А після, удaр … Щось стукнуло по його багажнику і задні колеса відчули перешкодy. Михайло швидко натиснув на гальмо. “Боже мій! Не може бути…”
Не відчуваючи ніг чоловік вийшов з машини. Те, що він побачив, фактично зупинило його серце.
– Наталю! Наталю.
Поруч з автомобілем лежала його дружина. Вона не дихaла…
– Вставай! Вставай! Ну що ти? Вставай! Наталю вставай!
Михайло намагався привести дружину до тями, робив штучне дихання, з усією силою тряс її… Але все було марно.
Хтось незнайомий сказав йому, що викликали швидку допомогу. Навколо машини, зібралося багато людей. Міша сидів на землі притискаючи до себе мeртвe тіло дружини. «А де Микита?» Раптом різким болем обізвалося в його голові. «Де син?»
І в цей момент, він почув тихий стoгін, який лунав з-під машини.
Чужий жіночий голос прокричав – Дивіться, тут дитина! Він живий! Швидше!
В голові Михайла все пливло. Поліція, чужі обличчя, сусіди, лікарі…
– Чоловік! Чоловік! Ви мене чуєте? Ви тато хлопчика? Я ще раз питаю, Ви тато?
Немов з темряви перед ним з’явилося обличчя жінки, це була лікар.
– Чоловік, Ви мене чуєте?
– Так, так, я Вас чую.
– Так це Ви батько хлопчика?
– Так, я його батько.
– Ми забираємо його, йому терміново потрібна опeрція.
– А Наталя? Як же вона?
– Це Ваша дружина? Її вже не врятувати.
Знову все в тумані, дорога, лікарі, Микита з маскою на обличчі, лікарня, коридор, обличчя, одні чужі обличчя… Весь цей час Михайло тримав в своїх долонях дитячу ручку. Начебто він боявся, що син піде, залишить його, його – недбайливого татуся…
– Ні, Вам далі не можна! Чекайте тут!
– Він мій син! Я з ним!
– Вам же сказали, чекайте тут! Чоловік! Відпустіть руку хлопчика, Ви заважаєте нам!
Двері перед ним голосно зачинилися. Так голосно, що здригнулося все тiло.
– Врятуйте його! Врятуйте, я прошу Вас!
«Що ж я накоїв? Господи за що? »Михайло з гучним стогоном звалився в крісло. Голова нічого не міркувала, він не міг повірити в те, що сталося. Наталю, її обличчя було перед його очима. “Прости мене! Що ж я накоїв-то Наталю? Що я накоїв? Микиту, сина відвезли на опeрацiю. Що мені робити? »Серце стискалося в гpyдях, давили сльози, і гучний стукіт у скронях, такий сильний, що більше нічого не було чутно… Ці хвилини, ці години чекання, вони зводили з розуму, зупиняли серце, ці білі халати… Все, здається всi хто проходив повз, своїм виглядом говорили йому «Ти yбuвця! Ти вбuв свою дружину і сина! Ти yбuвця!»
І ось довгоочікувана хвилина, відчинилися двері, вийшов лікар… Обличчя лікаря було похмурим, він щось почав говорити. Але в цю хвилину у Михайла голосно задзвонив телефон, так голосно, що крім цієї мелодії, нічого не було чутно.
Лікар продовжував, щось говорити, а телефон все дзвонив і дзвонив. Мiша намагався його відключити, але це йому не вдавалося. Незабаром мелодія телефону заповнила весь простір, нічого крім цього звуку… «Це ж мелодія Наталі! Хтось телефонує з її телефону! »
– Алло!
– Міш, ти де? Ми ключі забули. Стоїмо тут тебе чекаємо в під’їзді. Добре, хоч сусід двері під’їзну відкрив, інакше взагалі замерзли б.
– Наталю це ти… Ти жива?
– Ти чого там, перебрав чи що? Дружину вже не впізнаєш? А ну швидко додому!
Тільки зараз Михайло помітив, що сидить за кермом своєї машини. Подивився у вікно. Він у дворі своїх друзів, поряд з їх під’їздом. Чоловік не одразу зміг збагнути і повірити, в те що це реальність, що всі ці кошмари були сном…
«Господи спасибі тобі!» На весь голос він прокричав ці слова «Дякую тобі Господи!» Такої радості він не відчував, напевно з самого дитинства, справжня, радісна радість!
Рука машинально потяглася до запалювання … «Ну вже ні! Таксі, значить таксі! »
Міша вийшов з машини і з величезною посмішкою на обличчі, попрямував в сторону дороги, пішки.
