Лариса Іванівна завжди з-під лоба через окуляри дивилася на п’ятикласників. Мимохіть погляд ковзнув на тихенького миршавого хлопчика, що зіщулився в кутку за останньою партою.
- джерело.
Засмальцьований піджак з великими плямами, старенькі штанці, витерті на колінах. Цього учня незлюбила відразу, як тільки взяла цей клас. Нічого не слухає і знову спить! Он як схилився на руки. Навіть не розчулив його печальний погляд. «Неук, безтолковий», – майнуло в голові. Джерело.
Чому не любила цього Стасика, й сама не розуміла. Ніби не заважав, не кричав, не сміявся, а от таку неприязнь до нього мала. Міг цілий урок просидіти і дивитись у вікно, навіть не відкривши зошит.
Якийсь тупий, навчання йому геть не дається. Бо, коли що не запитаєш, просто стоїть і мовчить. У зошиті не виконані домашні завдання, замість класних робіт – лише дата. «Ну що з ним робити? Треба буде розпитати їхню першу вчительку, що це за сім’я, певно, мати aлкoгoлічка – не інакше».
– Надіє Іванівно, пам’ятаєте Стасика Борсука? Хто батьки? – запитала вчительку молодших класів.
– Чому ж ні? Такий неохайний хлопчик? – важко зітхнула колега. – Я той клас учила лише минулий рік, бо попередня вчителька пішла в декрет. Краще візьміть характеристики, почитайте – будете дуже здивовані.
Лариса Іванівна відразу ж дістала папки у шафі. Ось, після першого класу. Коли стала читати, була приголомшена від несподіванки. Але тут чорним по білому написано: «Станіслав Борсук – доброзичливий, турботливий, ввічливий, зі світлою посмішкою. Домашні завдання робить чисто й акуратно».
У другому класі вчителька зазначила таке: «Чудова дитина. Має багато друзів, допомагає однокласникам. Дуже здібний, талановитий хлопчик, особливо йому дається математика».
Характеристика в третьому класі шoкyвала: «Смepть матері від нeвилiкoвної хвoрoби вдapила по хлопчику. Він намагається боротися, старається. Але батько, який запив після тpaгeдії, уваги дитині приділяє мало». У четвертому класі про Стасика писали вже таке: «Неуважний, невідповідальний, не має друзів, спить на уроках, не готує домашні завдання».
Від прочитаного Лариса Іванівна зaцiпенiла: чого-чого очікувала, тільки не такого! Вона й гадки не мала, який цей хлопчик нещacний! Стало совісно перед собою, аж почервоніла від свого упередженого ставлення до дитини.
Цілу ніч думка про Стасика не йшла з голови, перед внутрішнім зором поставала та ж сама картина: зіщулений хлопчик з потухлими очима. Наступного ранку дізналася його адресу і пішла до Стасика додому. У квартирі стояв запах перегару, за цигарковим димом нічого не було видно.
– Хто там, б…? – почула з кімнати п’яний чоловічий голос.
Стасик ніби заціпенів, боязко дивився на Ларису Іванівну. Нарешті вийшов його батько. У брудній матроській майці, подертих спортивних штанях, зі скуйовдженим волоссям.
– Хто така? – гикаючи, втупився червоними очима.
Того дня поговорити не вдалося. Тільки зрозуміла, яке важке сирітське життя у Стасика. Вразило, що хлопчик якраз сам готував на кухні вечерю – і це у десять років!
Настав Новий рік. Діти радісно з яскравими подарунками обступили вчительку. Коли підійшов Стасик і вийняв свій пакунок, загорнутий у газету, деякі зареготали. Лариса Іванівна розмотала і здивовано вийняла з картонної коробочки залізний перстень без камінчика та стару пляшечку, на дні якої були парфуми.
Вчителька зніяковіла від подарунка свого донедавна нелюбимого учня, але за мить опанувала себе – приснула парфуми собі на зап’ясток і одягла персня.
– Тепер ви пахнете, як моя пoмepла мама, – тремтячим голосом промовив Стасик.
Діти затихли, а Лариса Іванівна непомітно витерла сльозу.
З часом хлопчик став повертатися до життя. Він ділився зі своєю вчителькою проблемами, питав поради. До кінця навчального року настільки підтягнув предмети, що кращих не було. У наступні роки лише він перемагав у математичних олімпіадах не тільки в школі, в місті, а й в області.
Коли Стас закінчив школу, ніколи не забував свою учительку. Завжди вітав її з днем народження. «Ви найкраща вчителька на світі!» – ці щирі слова були для неї безцінним подарунком.
Коли хлопець отримав диплом столичного медичного вишу, Лариса Іванівна одержала листа, де було написано: «Серед моїх викладачів не було рівних вам. Ви моя улюблена вчителька!»
Він часто писав їй, тепер уже спілкувалися по Інтернету, розповідав, що захистив кандидатську, працює хiрyргом у престижній клініці. І кожного разу не забував написати, яка вона щира людина. І щороку на свій день народження із самого ранку Лариса Іванівна отримувала кошик квітів – тепер уже великий, де було безліч троянд, орхідей.
Ще через трохи часу Стас попросив зайняти місце мами на його весіллі. Це прохання настільки розчулило Ларису Іванівну, що вона не могла стримати сліз, вони безупинно капали на запрошення.
Вийняла з тієї ж старої картонної коробочки, яку зберігала усі ці роки, перстень без камінчика, бризнула парфумами на дні флакончика – берегла їх для особливого випадку.
Наречений Стас, обіймаючи вчительку, відчув мамин запах. І, ніби дитина, заховав обличчя на її плечі, а вона ніжно гладила його по голові. І знову почула: «Ви найдобріша людина, яку зустрічав у своєму житті».
А через рік Лариса Іванівна потрапила у лікарню – саме Стас її oпeрyвав. І саме його першим побачила, коли прийшла до тями після oпeрaції. Ніби у тумані бачила, як він схилився над нею і щиро посміхався:
– Ну, як наша хвора?
Замість відповіді взяла його руку, безсило стиснула і тремтячим голосом прошепотіла:
– Прости за все. Ти навчив мене бути доброю.
І розказала йому, як на сповіді, все, що думала погане про нього. І на душі стало легко.
Автор – Юлія ШЕВЧУК
