Це було останнє Надине послання для Гордія. Він відкрив конверт, прочитав, засміявся, кинув листа в шуфляду. Там лежало близько двох десятків подібних філософських послань від невгамовного дівчиська.
- джерело.
Воно, дев’ятнадцятирічне створіння, вирішило вчити його, майже тридцятирічного Гордого (так нарекли Гордія ще у школі), життя і пояснювати, що таке кохання. Надя – його чергова цяцянка. Чергова перемога. Вона ж напридумувала романтичних байок і не дає спокою поважаному і обласканому жіночою увагою їхнього містечка вчителю математики.
«Ви потураєте своїй самотності» «Дівчинко, я не знаю, що таке самотність», – мовив сам до себе Гордій, очікуючи набагато старшу за себе «гостю», яка щедро розраховувалася за його «увагу».
Надя зустріла Гордія в магазині – приглядався до жіночих парфумів.
– Привіт, Гордію.
– По-перше, Гордію Івановичу. По-друге, між нами все закінчено. Як ти там писала: «це омана, абстракція» По-третє, я не самотній і душа моя відкрита. А, по-четверте, не переслідуй мене.
– А по-п’яте, Гордію Івановичу, ви стане батьком. Ось тільки не знаю: син буде, чи донька.
– Гроші на aбoрт дам, – спокійно мовив Гордій. – Будеш набридати, скажу, що сама на шию вішалася. Пущу поголос, що ти – пoвiя. Вилетиш з училища і станеш посміховиськом на весь райцентр. Вирішуй, як вчинити. До речі, в області маю друга-медика. Все організує на вищому рівні. Не в нашому ж «добропорядному» містечку aбoрт робити. Не встигнеш за поріг вийти, як всі будуть в зубах носити. І вдома нічого не кажи. Твій батько, сама знаєш, який характер має. Порішить тебе і мене.
Незадовго до Нового року Гордій повіз Надю до друга-медика. Все відбулося «на вищому рівні». На прощання лікар шепнув Наді: «Мушу попередити на всяк випадок. Про дітей і не мрій. Краще виходь заміж за вдівця з пpидaтком. І знаєш, не тебе першу привіз сюди Гордий. От, жук»
Наді хотілося заховатися в заметілі від людей і світу. А ще більше хотілося пoмepти. Вона не могла ні з ким поділитися своїм болем. І від цього ставало ще гірше.
Батьки бачили, що з донькою щось коїться. Випитували причину.
– Втомилася. Семестр був важким, – пояснила.
– Може б ти поїхала до тітки? У Львові таке гарне новоріччя. Відпочинеш. По магазинах побігаєш, – сказала матір і запитально глянула на чоловіка. Без його згоди нічого в сім’ї не робилося.
Петро, хоч і був надто суворий, проте доньку-одиначку любив без міри. Насупившись для годиться, поважно мовив:
– Збирайся, Надю. Завезу тебе до області на поїзд.
Уперше не цікавили магазини, хоча батьки виділили щедру «субсидію». Зайшла у старовинний храм. Свята Марія з немовлям на руках дивилася на Надю з тихою печаллю. «Прости», – прошепотіла й розплакалася. Хтось поклав на плече руку. Старенька черниця. На обличчі – вселенська смиренність. В очах – мудрість. Темний одяг пропах ладаном. Слова жебоніли, наче тиха молитва:
– У тебе горе, дитинко? Когось втратила?
Надя вперше розповіла про свій грiх.
– Господь добрий, він прощає і навертає нас, грішних, на правильну дорогу. Праведників нема на землі. Але ми можемо покаятися через молитви і добрі справи.
– Як мені далі жити?
– З вірою. І слідувати за покликом серця.
Черниця благословила Надю і вклякнула перед образом Святої Марії. Може, молилася за її, Надину, дyшy
Після закінчення училища хтось з одногрупниць пішов працювати в освіту, хтось – готувався до іспитів у вуз, хтось – до весілля. Надя вирішила стати черницею. Це ошелешило всіх. Красуня, модниця, одиначка у заможніх батьків і раптом. Було помітно, що Надя останнім часом змінилася. Але, щоб таке?
Мати плакала. Батько мовчки ходив, стиснувши руки у кулаки.
– Я слідую за покликом свого серця, – мовила тихо, але твердо.
Петро зупинився. Щось подумав. І мирно, як на свій запальний норов, запитав:
– Ти ж не забудеш нас? Правда?
Мирське ім’я залишося у минулому житті. Її нарекли Августою. Сестра Августа молилася, аби Небеса обдарували її такою ж мудрістю, вмінням розуміти й розраджувати, як стареньку черницю зі львівського храму.
Майже два десятки років сестра Августа служить Господу. І людям. Подейкують, вона володіє дивним даром – зцілює дyшу. Прихожани шукають у сестри Августи порад, розрад і ліку від зневіри. Кажуть: спілкування з нею приносить полегшення.
А вона просто вміє розмовляти з людськими дyшами. Нанизує слова, немов вервечку. Дyші, наче втомлені ангели, причащаються її порадами і розрадами.
Здавалося, прості фрази, мовлені устами сестри Августи, скидалися на наївні молитви, створені з людського болю, розчарувань, сподівань. А ще вона радила слідувати за покликом свого серця. Як колись їй – старенька черниця.
Сестра Августа упізнала цього чоловіка. Гордій. Поруч – хлопець років тринадцяти. Мабуть, син. Він упізнав її також.
– Надю – тихо мовив.
– Я – сестра Августа.
– Ти, ви тут через мене?
– Що привело вас до монастиря?
– Син. Стьопка. Степан. Йому треба робити другу oпeрацію. І з дружиною біда. Після пoлoгів потрапила до пcиxлiкарні. Відтоді хворіє. Хтось пpoкляв мене. Допоможи -жіть. Мені сказали, ви можете. І простіть, що я тоді.
– Якби ж то можна попросити прощення в дyш, яким люди не дозволили наpoдитися. Неприкаяні, нехрещені, без імен, вони витають поміж землею і небом, шукаючи прихистку. Не знають дороги у сни. Плачуть, несповиті любов’ю і молитвами. Їхні сльози не дощами випадають, а болем.
– Що ж мені робити? – запитав Гордій.
– Молитися.
– Молитися? Лікарі наполягають на опepації. Дорогій. А ви про молитву, про якісь душі. Кажуть, ви маєте дар. Нічого ви не можете! Все це слова. Нічого не варті слова.
– Чому ж ви прийшли сюди, якщо не маєте віри і покаяння? – запитала сестра Августа.
– Я вірю – тихо мовив Степан.
Сестра Августа поклала руку на худеньке хлоп’яче плече:
– Усе буде добре. Лише не втрачай віри. І не бійся опepації.
– Опepація буде? – кліпаючи очима, запитав Гордій.
– Колись ми привеземо сюди маму, – сказав Степан.
Сестра Августа кивнула головою і усміхнулася.
Автор – Ольга ЧОРНА
