– Мамо, давай залишимося друзями?
- джерело.
Вероніка Іванівна здригнулася і впустила книгу з рук.
– Друзями? – здивовано перепитала жінка.
– Ну да – друзями. Як ви з татом, після розлучення. Теж саме. Будемо зрідка передзвонюватися, часом – бачитися. А потім, з часом, і зовсім перестанемо спілкуватися. Так все друзі надходять.
Прокидаєшся вранці, озираєшся – а кращий друг не дзвонив вже рік. І з нами так само буде. Ну що ти, мам .. ні, не мам – Вероніка, що не реви. Кому кажуть – не реви. Ми ж друзі.
Кирило почав витирати Вероніці Іванівні сльози. Чомусь – маленьким теплим шорстким язиком. Гучний крик будильника.
– Ну і присниться ж таке! – Вероніка Іванівна міцніше притиснула до себе Героя – пухнастого полуперса, і витерла сльози. – Ну і присниться ж. Ні.
Жінка прикрила очі, потерла повіки стислими кулачками, ще більше розмазавши коричневу туш. Приходив син. Вчора приходив. Джерело
– Мамо, а давай залишимося друзями? – зніяковіло запитала доросле чадо.
– Кирюша, ти мариш? Якими друзями? Що ти несеш?
– Мама, тебе дуже багато в нашому житті. Залишимося друзями – просто метафора. Треба налагодити якусь дистанцію. Ти віддаси мені ключі від квартири, Маришка заспокоїться. З часом все налагодиться, ти будеш жити своїм життям, я – своєю. Ти повинна зрозуміти – у нас своя сім’я. Скоро дитина буде. Ну ти ж доросла жінка. Залиш нас у спокої!
Залиш нас у спокої? Так боляче треба до них лізти! Вероніка Іванівна, ледве-ледве стримуючи сльози, вирушила на пошуки ключів від квартири сина. Ось уже 2 роки, як вони були їй вручено в урочистій обстановці.
Але жодного разу ключі не використовувалися за прямим призначенням – блискучі, в залишках заводський мастила, вони були скоріше символом довіри, ніж дійсним пропуском в чужу квартиру.
– Кирило, я не ходжу до вас в квартиру! Тим більше – під час вашої відсутності! – втокмачувала жінка своїй дитині.
– Мамо, вистачить. Не розповідай мені казки. Марина реве постійно – ти то речі її переверниш, то суп пересолиш. Або ти не пам’ятаєш, як випрала її білі блузки з червоною простирадлом? Все, давно пора це припиняти! Я не допущу, щоб моя дружина через тебе ревіла!
– Лікуватися твоїй Марині треба. – Вероніка Іванівна простягнула синові ключ.
– Вона здорова. Нещодавно обстеження у зв’язку з вaгiтнicтю проходила. – огризнувся Кирило.
– Але психіатра-то вaгiтні не проходять! Зводив би її, поки не пізно.
Вероніка Іванівна підійшла до вікна. Кирило вийшов з під’їзду, пискнула сигналізація, він сів в автомобіль і рушив до виїзду з двору.
– Щось тут не так. З чого вони вирішили, що я буваю у них вдома? Я розумію, що зараз покоління таке – класти вони хотіли на батьківське благословення з високої дзвіниці. Але щоб так? Зовсім не спілкуватися?
Жінка дістала телефон і знайшла номер сестри – своєю єдиною близької родички. У Тетяни Іванівни життя давно крутилася біля дочки, самотужки виховувала 5-річного сина. Жили мати і дочка в невеликій однокімнатній квартирі.
Останнім часом відносини між сестрами були складними. Коли не стало батька Кирила, Тетяна Іванівна почала випрошувати собі квартиру, в якій зараз живе Кирило.
Друга дружина колишнього чоловіка відмовилася від своєї половини квартири на користь Кирила. І за цю відмову Вероніка Іванівна невпинно її дякувала. «Колишній чоловік завжди вмів вибирати порядних жінок», – з легким смутком подумала Вероніка Іванівна.
– Алло, привіт, Тань. Зустрінеться треба. Так, проблеми. Уявляєш, заявив, що ми з ним повинні залишитися друзями. А я звідки знаю – як це? Приїдеш? Дякую, Тань! Звичайно, онука з собою бери, я що-небудь смачненьке приготую.
Кирило їхав додому в засмучених почуттях. Розмова з матір’ю дався йому нелегко. Але з двох зол він вибрав менше. Спокій вaгiтнoї дружини явно важливіше, ніж закидони матері.
Та й не особливо вірив чоловік в те, що мама з маніакальною наполегливістю переривала їх квартиру. Не вірив. Але і не вірити дружині – теж приводу не було. Ключі були тільки у матері. Що ще думати?
– Привіт. Ти поговорив з мамою? – в трубці пролунав поспішний питання дружини.
– Поговорив. Клянеться, що це не вона. Я як-раз зараз від неї їжу, ключ забрав.
– Я з тіткою Зоєю з 3 поверху зараз розмовляла. Твоя мати покинула нашу квартиру півгодини назад. Сіль і цукор місцями поміняні. Як довго це триватиме? Кирило?
– Марина, заспокойся! Я повторю – приїхав від мами. Півгодини тому я був у неї. Вона фізично не могла перебувати в двох місцях одночасно! Може, все-таки відеоспостереження поставимо?
– Ні! Я не буду жити, як в реаліті-шоу! Сам з сусідкою поговори, раз мені не віриш! – образилася Марина і кинула трубку.
– Вероніка! Здрастуй! Дивись, хто прийшов! – усмішці Тетяни Іванівни позаздрив би і Чеширський кіт.
– Привіт, Танюш! Привіт мій солодкий! – Вероніка Іванівна взяла внучатого племінника на руки і нагородила його поцілунком в щоку.
– Ну розповідай!
– Так що розповідати? Знову звинуватив мене в тому, що я до них додому їжджу. Чи то Марина ця ненормальна, то чи барабашка у них завівся. Третього не дано. Та ще вaгiтнicть ця. Переживаю за сина.
– Ти тільки не ображайся, Вероніка, але мені ось що здається. Вирішив тебе синок психом оголосити та в дурці закрити! Скільки таких випадків було? Отож!
– Та ні, Тань. Бути такого не може!
– Сама кажеш – там вaгiтнicть. Зараз криза на дворі, грошей немає ні у кого. А у тебе – квартира! Треба було ту квартиру мені віддати, і моїй доньці добре було б, і син б у тебе під боком був.
-А зараз треба діяти – це житло зберегти, підстрахуватися. Сина – викреслюємо, дружину його – тим більше. Я тебе виручу, якщо треба. Ми ж сестри. А кому ти ще можеш квартиру довірити?
Синові. Кому ж ще? Не подобалися Вероніці Іванівні мови сестри. Та й доступ до ключів у неї був, чисто теоретично. Так через квартиру тієї Таня цілком могла затаїти злобу. Та ні! Бути такого не може! Вероніка завжди була готова сестрі останню сорочку віддати! Ні-ні, марення сивої кобили – так думати!
– Марина, поїхали!
– Куди?
– До мами. Тітка Зоя мені описала нашу «гостю», це не мама.
– А хто?
– Тітка моя – я впевнений! Бабища, яких світ не бачив! У донечці своїй дуже любить, з чоловіком її розвела, зараз взагалі бідну дівку затюкала. І не просто так з чоловіком розвела, а щоб на жалість натиснути – вмовляла мати, щоб вона на мене вплинула, квартиру сестрі двоюрідної віддати. Не прокатало, як бачиш.
– Але навіщо?
– Не знаю. Нас з матір’ю посварити? Або з тобою розвести? Щоб я назад до мами, а моя квартира – сестрі. Поїхали!
– Вероніка, ти кого-то чекаєш? – стривожено запитала Тетяна Іванівна, почувши дзвінок в двері.
– Ні. Піду, відкрию.
– Добридень Мамо. Ми з Мариною ось вирішили до тебе в гості приїхати.
– По-дружньому? – гірко усміхнулася жінка.
– Та ні. По-родинному. Ти тітці Тані ключі не давала?
Жінка похитала головою.
– Тут вона, в гості приїхала.
– Ах, тут? Підемо, Мариш, задамо пару питаннячко!
– Для моєї дочки квартиру пошкодували! Самі жирують в двох хатах! Ходила, і що? Що такого? Я не для себе намагалася, для дочки і внука! – кричала приперта до стінки Тетяна Іванівна.
– У поліцію? – запитав Кирило у подружжя.
– У поліцію! – рішуче кивнула Марина.
– Не доведете нічого! Пенсіонерка я! І інвалід! Нічого мені не буде! Буржуї прокляті! Та пішли ви всі! – прихопивши онука, жінка верищала.
– Ви пробачте, що я так про Вас думала … – неуважно пробурмотіла Марина.
– Розумію. Відразу треба було в усьому розібратися.
– Мама, ну ти що, тітку Таню не знаєш? Заздрісна, з дитинства пам’ятаю – тато мені машину подарує, а тітка голосить – її кpoвинкy обділили, і машинка перекочовували в кишені до сестри двоюрідної. Та й тебе вона ніколи не любила. Все квартиру вициганити намагалася.
– Що, «залишитися друзями» – скасовується? – посміхнулася Вероніка Іванівна.
– Мамо, це був просто фразеологізм. Ти ж зрозуміла.
– Зрозуміла, зрозуміла. Ну що, друзі, ходімо чай пити?
– Ну мам.
Добре, що ситуація так швидко прояснилася, але, буває, що такі конфлікти тривають роками, вимотуючи у сторін нерви, забираючи час і руйнуючи близькі стосунки.
