— Іра, я їду на півроку за кордон, мені хорошу роботу запропонували в Італії, візьмеш Сашеньку до себе? — запитала мене сестра.
- джерело.
— Катя, я б з радістю, але ти ж знаєш, ми самі ледве зводимо кінці з кінцями. Куди нам ще одну дитину брати? — обурилася я.
Мене дратувала легковажність моєї сестри. Все життя, Ірина жила тільки для себе. Ось і зараз, вона зібралася їхати за кордон, і їй без різниці, що буде з її сином.
Мені здається, Катерина, навіть батька своєї дитини назвати не зможе. В крайньому випадку, ми про нього ніколи не чули. Просто, в один момент, Катя сказала, що вагітна, і хоче народити малюка, не подумавши, як вона буде ростити дитину одна.
— Іра, я ж не кажу тобі, годувати Сашу за свої гроші. Щомісяця, я буду перераховувати тобі певну суму грошей, цих коштів буде достатньо, на утримання мого сина, ще й вам залишиться, — сказала Катя.
— Я не знаю, мені потрібно поговорити з чоловіком, і донькою, сама я не можу приймати такі рішення, — промовила я.
— Добре, завтра подзвоню тобі. Просто, не хочеться віддавати сина до притулку, — сказала Катя, і пішла.
Увечері, у мене була важка розмова з чоловіком. Ігор не дуже зрадів ідеї Каті. Але, після того як я сказала, що Катя буде надсилати нам гроші, чоловік скриплячи душею погодився. Незабаром, Катя завезла нам Сашу, і поїхала.
Моя дочка, Ліза, була проти того, щоб брат жив з нею в одній кімнаті, і влаштувала нам скандал. Я цілий вечір вмовляла дочку, щоб вона краще поводилася з братом, мені довелося пообіцяти Лізі нову ляльку, за те, що вона розділить свою кімнату з Сашком.
Перші два місяці, Катя справно перераховувала нам гроші, а після, пропала. Вона навіть перестала нам дзвонити. Ігор, став обурюватися, з приводу того, що йому доводиться годувати Сашу. В якийсь момент, мене це вивело з себе, і я поскандалила з чоловіком.
— Знаєш що! Зрештою, Саша мій рідний племінник, я теж заробляю гроші, і зайва тарілка супу, у мене завжди знайдеться для дитини! Щоб я більше не чула докорів в сторону хлопчика! — крикнула я на чоловіка.
— Роби як знаєш! — сказав Ігор, і пішов в кімнату.
Через десять місяців, я отримала лист від сестри, в якому вона повідомляла, що вийшла заміж, і додому більше не повернеться.
— Тітка Іра, мама скоро приїде? — запитав мене Сашенька. — Я так сумую за нею, — заскиглив малюк.
Я подивилася в очі дитини, і не змогла сказати йому правду. Серце моє стиснулося від болю. «Що ж тепер буде з Сашею, адже чоловік не дозволить залишити дитину тут» — думала я.
Як я і передбачала, Ігор був категорично проти мого племінника.
— Це вже занадто! Роби, що хочеш, але щоб хлопчака не було тут через три дні. Це моя квартира, і я не дозволю робити з неї притулок! — кричав Ігор.
— Мама, ти нас взагалі не любиш? Чому я повинна тіснитися з Сашею? Це моя кімната! — крикнула Ліза, і тупнула ногою.
Я перевела погляд на Сашу. Бідний малюк, забився в куточок кімнати, і тихо плакав. Я заспокоїла Сашу, одягла його, і повела гуляти в парк.
— Тітка Іра, чому мене ніхто не любить? — запитав хлопчик.
— Що ти, малюк, я люблю тебе, і мама тебе любить, просто вона у нас не серйозна, — промовила я, і обняла малюка.
— Сашенька, я влаштую тебе жити в добре місце, там багато діток, тобі буде весело з ними. А кожні вихідні, я буду приходити до тебе в гості, і приносити різні солодощі, — сказала я.
— Добре я згоден. А моя мама, скоро приїде?
— Надіюсь що скоро!
Через тиждень, я віддала Сашу до притулку, розуміючи, що дитині там буде краще, ніж в моєму домі. Як і обіцяла, кожні вихідні, я відвідувала хлопчика, іноді, на свята, забирала Сашу додому.
Минуло кілька років. Дочка моя виросла, вийшла заміж, і поїхала до чоловіка, в інше місто. Я, стала помічати, що здоров’я моє, сильно погіршилося. Іноді, у мене не було сил піднятися вранці з ліжка.
Пройшовши обстеження, я дізналася, що хвора на oнкoлогію.
— Ви не турбуйтеся, дорога! Медицина зараз у нас на вищому рівні, у вас рання стадія захворювання, тому, є великі шанси на одужання, — сказав мені лікар.
— І як довго триватиме моє лікування? — запитала я лікаря.
— Цього я не можу вам сказати. Перш за все, ми проведемо операцію, а далі, буде видно за обставинами, — пояснив мені чоловік.
Вдома я все розповіла чоловікові. Мені хотілося якоїсь підтримки від нього, але Ігорю було цілком байдуже, що зі мною відбувається.
— Ти хоч прийдеш відвідати мене в лікарні? — запитала я чоловіка.
— Не знаю, якщо буде час. Навіщо я тобі там? Ти, будеш під наглядом лікарів, а значить, в надійних руках, — сказав Ігор, не відриваючись від екрану телевізора.
Я вирішила зателефонувати доньці, поділитися з нею своїм горем.
— Ліза, донечко, у мене знайшли oнкoлогію. Через кілька днів будуть опepувати, — сказала я дочці, зі сльозами на очах.
— Добре мам, видужуй! Ти вибач, я зараз дуже зайнята. Потім подзвоню тобі, — сказала Ліза, і кинула трубку.
У лікарні я провела два місяці, після опepації, і курсу хiмioтерапії, я пішла на поправку. За цей час, ніхто з моїх близьких не відвідав мене ні разу. Мене почали готувати до виписки, і я вирішила зателефонувати чоловіку, попросити забрати мене з лікарні.
Я дзвонила два дні поспіль, але трубку ніхто не брав. Вдома я знайшла записку, яка лежала на столі: «Іра, я пішов до іншої. Мене не шукай, я не повернуся. Ігор». Я сіла на кухні, і тихенько заплакала. Мені було прикро, що найближчі мені люди, кинули мене в найважчий момент.
Через пару днів, пролунав дзвінок у двері. Я зраділа, думаючи, що це Ліза приїхала. Відкривши двері, я побачила Сашеньку.
— Тітка Іра! Слава Богу, з тобою все нормально! — вимовив мій племінник, і обійняв мене.
— Сашенька, синку, проходь. Ти вибач, я була в лікарні, і забула попередити тебе. Як твої справи? Як навчання? — запитала я хлопця.
— У мене все чудово. Вчуся майже на відмінно, скоро стану програмістом. Що з тобою сталося? Чому ти була в лікарні? — запитав Сашко.
— Уже все нормально, — посміхнулася я. — Саша, переїдеш до мене? Хоч ти не кидай мене, — заплакала я.
— А як же, дядько Ігор? Він не проти?
— Немає більше дядька Ігоря, і ніколи не буде. Кинув він мене, і Ліза теж, — сказала я.
— Тітка Іра, не плач, тобі напевно не можна нервувати, подивися, яка ти бліда. Звичайно, я переїду до тебе, одну не залишу, не хвилюйся! — сказав Саша, і обійняв мене.
Через кілька днів, я забрала Сашу до себе. Я не розуміла одного: як хлопчик, який виріс у дитбудинку, став доброю і чуйною людиною. А моя дочка, в яку я всю душу вклала, стала черствою і байдужою людиною.
Ми чудово жили з Сашком. Хлопець закінчив навчання, і влаштувався на високооплачувану роботу. Саша допомагав мені у всьому, і кожен рік, купував мені путівку в санаторій.
Я була вдячна своїй сестрі Катерині, за те, що подарувала мені свого сина. Колись, я думала, що Сашенька мені буде тягарем, а вийшло навпаки, він став моїм порятунком, від самотності і туги.
