Як згадаю, скільки я тягнула з розлученням – самій собі хочеться надавати ляпaсів! Це ж треба було так боятися майбутнього, боятися самотності, щоб з доброї волі замикати себе у відносинах, які мене повільно вбuвали! А все чому? «Ах, кому ж я буду потрібна, з дитиною ?!» – одна і та ж приказка, яка стала вже мало не гімном жіночої слабкості і дурості.
- джерело.
Перше, що мені довелося зрозуміти – це те, що я зовсім не вмію розпоряджатися собою. Настільки звикла служити своєму благовірному і нашій дитині, що і гадки не маю, чим зайнятися в час, що звільнився. Напевно, перше відчуття і було страшним: як же! – якщо не для кого пекти млинці вранці, значить я не жінка, невдаха, потвора і негідник! От цікаво, в який момент часу, і хто саме вселив мені таку єресь? І адже я всі ці роки вірила в цю нісенітницю! Звичайно, якби я залишилася зовсім одна, була б інша історія. Але все-таки у мене є дитина, а, значить, млинці вранці все одно є кому пeкти, так що з цим все в порядку.
Але ж є ще й друга частина цієї горезвісної приповідки: а кому я тепер потрібна, як жінка? Виявляється, дитина зводить нанівець сексуальну привабливість жінки. І знову: ну і хто це вселив? З усього цього я зробила висновок: дуже багато в нашому житті регламентується абсолютно тупими стереотипами суспільства. Є певний набір кліше, так звані правила гри у доросле життя. У цих правилах чітко вказано, що якщо розведешся, та ще й з дитиною, то вже нікому не потрібна будеш. Але, можливо, моє щастя зовсім не так має виглядати?
І, коли я зробила цей висновок і поставила перед собою це питання, то автоматично виникло наступне: а чого я хочу насправді? Чи не суспільство хоче за мене, а я? І тоді я згадала щасливу пору дитинства, згадала, що найбільше задоволення для мене було – це забратися під ковдру з цікавою книгою і якимись смаколиками, і щоб за вікном дощ тарабанив, сутінки були, а у мене так тепло, і мій світ такий чудово-затишно-казковий. Я навіть згадала той радісний внутрішній стан, коли книга, ковдра і смаколики тільки-тільки організовувались. Щастя? Так, звичайно ж, щастя! Це вже потім, коли гoрмони почали мені диктувати чого хотіти, а що ненавидіти, я забула про це дитяче захоплене щастя.
Ну і, звичайно ж, я тут же відтворила цю ідилію з дитинства. І свою дитину туди запросила. Плювати на все правила виховання, на те, що я доросла людина, мама, яка повинна диктувати малюкові, як йому жити, і що йому думати! Запрошу-но я його в своє власне дитинство! А хто мені заборонить, чоловік? Так він об’ївся груш!
І ми, відкинувши все умовності педагогіки, набрали тих самих смаколиків, залізли в ліжко, і анітрохи не переживаючи про крихти на простирадлах, дивилися пригоди Гаррі Поттера, а потім – «Льодовиковий період», і ще купу всяких приємних фільмів і мультиків. І ми були щасливі так, як ніколи до цього. До речі, з тих пір це стало нашою сімейною традицією.
Ось так я для початку повернула собі здатність бути щасливою не тому, що хтось мені забезпечив умови, а просто так, як це було в дитинстві. І, знаєте, я так вдячна обставинам, що склалися за те, що вони не дали мені можливості зануритися в новий роман до цього моменту набуття щастя всередині себе! Я бачила, як мої подруги кидалися з вогню, та в полум’я тільки для того, щоб забути колишнього. І вгрузали в набагато гіршу ситуацію, вирощуючи, таким чином, величезний комплекс неповноцінності і крайню ступінь невіри в щастя.
І я хочу сказати вам, дівчата: не шкодуйте себе! Не треба без кінця перебирати в пам’яті образи, не зависайте в негативі! Адже був час, коли ви були щасливі і без чоловіків. Але повірте, якщо ви весь час будете відчувати себе нещасною, то і життя буде обходитися з вами відповідно. Отже, спочатку щастя, а потім вже – пошук любові! До речі, недовго я «в дівках» після розлучення ходила. Все-таки правильно кажуть, що щасливі люди просто магнітом притягують до себе удачу, любов, і все, що потрібно для життя.
Інга Воропаєва
