«І хто вигадав дурнувату фразу про те, що у декреті сидять? Невже це й справді можливо?» –філософствувала Олена, «намотавши» за день чималий кілометраж біля півторарічного Данька.
- джерело.
Відколи наpодився син, жінка мала лише дві мрії: виспатися і бодай кілька годин нікуди не поспішати. У тому, що виховує сина одна, не винуватила нікого. Адже дитина виявилася виключно її бажанням, бо «цивільний шлюб» в уяві її коханого Андрія бачився ідеальним лише за відсутності дітей. Олена часто згадує той день, за який повним відром напилася однаково і радощів, і болю.
… Поспішала з жіночої консультації додому збуджено-радісна, окрилена щасливою звісткою. Уявляла, як за вечерею (неодмінно при свічках!) скаже коханому, що їх уже троє, що незримий ангел уже п’ять тижнів живе з ними…
– Ти що, забула про мої умови?! – знесамовитів Андрій, пожбуривши на стіл виделку, – Яка дитина? Навіщо? Чого тобі зі мною не вистачало? Грошей? Розваг?!!
Чоловік щось кричав, доводив, а Олена у повному заціпенінні дивилася на кpиваву пляму на столі. Кинута Андрієм виделка зачепила фужер з вином, воно вихлюпнулося на скатертину і тепер розпливалося по ній, мов кpов у якомусь кіношному трилері. У голові мoлотком било: дитина має жити! Дитина, якої вона чекала усе своє життя і яка нарешті ощасливила її у її тридцять два…
Речі свої вона навіть не пакувала: це зробив Андрій. Причому з таким поспіхом, наче дитя мало наpодитися вже, от-от. Навіть завбачливо викликав таксі. Старий досвідчений водій, видно, зрозумів, що ця красива пара розлучається і що в гіркій ситуації опинилася слабкіша стать.
– Не журися, дочко, у житті по-різному буває, – заспокоював, аж ніби вибачаючись за все чоловіцтво одразу.
– Мабуть, не твоя це доля. А твоя ще тебе знайде, і навіть – тут, у місті, близько, – обнадійливо усміхнувся, виставляючи речі з багажника на поріг гуртожитку. Її ж розривали зсередини ридання: все, що так гарно почалося два роки тому, скінчилося в одну мить. Але хіба ж це злoчин – хотіти бути матір’ю?..
… Маленька кімнатка стала її фортецею, а пізніше – рідним домом для новонародженого Данька – по суті, зменшеної копії Андрія. Довго ще жінка, вдивляючись у маленьке личко сина, бачила у ньому інше, не менш дороге – обличчя коханого. А той старанно, десятою дорогою, обминав її, ледве побачивши здалеку дитячий візочок кольору жовтневого листя.
З часом турбот про маленького побільшало, тож згадувала Андрія значно рідше. Головним і єдиним чоловіком її життя, як жартома говорила сусідам, став Данчик – світловолосе усміхнене хлоп’ятко, що тягло рученята до кожного сусіда чоловічої статі. Гірко-гірко ставало на серці від того Олені, бо знала: її Данилко не матиме кого назвати татком. Тож із подвоєною ніжністю – за обох батьків – пестила дитину, бавила як уміла, прагнула, аби бодай у перший рік свого життя син був не обділений увагою і ласкою…
Сьогодні, у надвечір Нового року, самотність допікала особливо гостро. Тим паче, що сусіди – повна сім’я – готували разом на спільній кухні вечерю, разом прикрашали ялинку у своїй кімнаті, разом раділи, сміялися… Нічого, у них з малим також є своя ялинка, і пакунок з цукерками вже заздалегідь під неї покладено, і святкуватимуть теж сьогодні… А чому б, до речі, не піти сьогодні на ялинку, що в центрі міста? Олена, просвітлена цією думкою, хапливо почала одягати малого, котрий все одно ніяк не хотів вкладатися на ніч у ліжечко.
На центральній площі міста вже вирували веселощі. Малий Данько широко розплющеними оченятами дивився на вперше бачену ним височенну ялинку і щось захоплено вигукував по-своєму до гірлянд, які весело підморгували у такт жвавій мелодії новорічної пісні. Жінка, не поспішаючи нікуди, котила дитячий візок навколо ялинки, майже не зважаючи на людей, котрі сміялися, танцювали, вітали одне одного зі святом… Зненацька помітила знайому зачіску Андрія. Придивилася уважніше: чоловік був не сам – пригортав у танці таку ж височеньку, як сам, дівчину, а та віддано, як колись і Олена, дивилася йому у вічі.
Це було так несподівано і так водночас боляче! Адже Олена свого часу, скільки не просила, та так і не змогла жодного разу «витягти» Андрія на міські гулянки! Отже, цій красивій вродливій шатенці таки пощастило більше, з гіркотою констатувала собі Олена. Різко розвернула візочок – і штовхнула прямо в спину якогось чоловіка. «Чого загавився, мов спиш на ходу?» – спересердя вона ледь не вимовила це вголос. Проте чоловік повівся дивно попри очікуваний скандал: замість звинуватити її радісно вигукнув: – Ленко, невже це ти?! Невже я не помиляюсь?
Олена аж тепер, по голосу, впізнала колишнього свого однокурсника Іллю. Свого часу навіть, казали, він був закоханий у неї. Проте після інститутського випускного вони так і не бачилися більше, бо Ілля залишився в Києві, а вона повернулася до рідного міста. Тепер же він – респектабельний і успішний з виду молодик, упізнав її, розпитує про життя-буття, а їй навіть нічого про себе розказати…
– О! – привернув до себе увагу Данько, і Олена скористалася цим, кинулася поправляти синові шапочку.
– Твій? – запитав Ілля. – А чоловік?..
– Він – лише мій! – відрізала виклично. Зводила захисну стіну навколо себе, щоб не розплакатися прямо тут, перед Іллею. – Це все? Все зрозуміло?
Ілля не образився на відверту різкість Олени – навпаки, широко посміхнувся і попередив, що ненадовго залишить їх. Кільканадцять хвилин – і вже знову стояв перед нею. В руках – букет жовтих гербер – і де їх було взяти цієї пори, та ще й такого дивного кольору…
Читайте також: Не дай, Боже, дожити до такого — виростити шістьох дітей і сиротою на старість лишитися
– Ти ще не змінила своїх квіткових уподобань? – поцікавився весело в Олени. А вона стояла, тримаючи на руках Данька, що вже сонно починав вередувати. Ілля швидко збагнув ситуацію і скомандував хлопчику: – а ну ж бо ходімо зі мною по іграшку!
Доки маля крокувало йому назустріч, швидко вручив квіти Олені, а потім запропонував:
– Може, зустрінемо свято разом?
Помітивши вагання жінки, підхопив на руки малого: – Що ж, доки мама думає, ми з тобою – до крамниці! Я ж обіцяв тобі іграшку!
На здивування Олени, хлоп’ятко без плачу пішло з незнайомим дядечком до «Дитячого світу». А вже звідти виніс на своїх маленьких рученятах величезного пухнастого ведмедя. Іграшка одразу ж зайняла місце малого у візочку, а сам Данька зручно вмостився на плечах у Іллі, і вже разом вони вирушили від ялинки.
– Ти справді впевнений, що хочеш зустріти Новий рік з нами, у тісній кімнатці гуртожитку? Ти ж нічого про мене не знаєш! – пробувала переконати Іллю Олена у невиваженості його рішення.
– Повір, я знаю про тебе значно більше, ніж сказала ти. Адже всі ці роки я дізнавався про тебе від одногрупників, з якими ти спілкуєшся. А віднедавна у мене з’явився друг із твого міста, і я дізнався про твою особисту драму від нього. Бо лише гора з горою не сходиться, а люди… Річ у тім, що він – однокласник твого Андрія, і я побачив у нього якось на спільному фото тебе… Знаєш, до того я думав, що все вже – у минулому, що ти – моє юнацьке захоплення. А побачив – і зрозумів, що серце моє вільне лише для тебе. Я лише сьогодні надвечір приїхав до друга, але всидіти у нього вдома не міг – щось тягло мене до ялинки, підказувало, що побачимося… До речі, може, тобі це буде чути неприємно, але його сестра і твій Андрій тепер зустрічаються.
– Облишмо цю тему, Іллюшо, – м’яко зупинила його. І по паузі додала: – Знаєш, якби я була зараз одна, мені було б і справді неприємно. Але тепер поруч – ти. Буду відвертою: не впевнена, що колись покохаю тебе так, як Андрія. Проте зараз мені з тобою затишно і спокійно. А там, дасть Бог, побачимо…
– Коли б ти сказала, що любиш мене, я б не повірив. Тому просто щиро вдячний тобі за правду, бо вона для мене має неабияке значення у наших стосунках. Адже свідчить про те, що я не помилився у тобі, – огорнув її теплим поглядом оксамитових очей чоловік.
А через місяць Олена з сином переїздила до Києва. Речі її знову пакувала не вона, а Ілля, котрий намагався пришвидшити її переїзд. На автовокзал їх відвозило таксі – те саме, що й колись. Немолодий водій упізнав Олену. Вкладаючи валізи до багажника, він тепло усміхнувся їй: – От бачиш, дочко, знайшла-таки тебе твоя доля, як я й говорив!
Джерело – Золота пектораль, автор – Леся ГУДЗЬ
