«Спочатку ми не хочемо дітей, а потім діти не хочуть нас» – сказала моя мама, у відповідь на моє запитання.
- джерело.
Тоді ми з мамою прийшли в гості до її подруги. Тітка Тамара (так звали подругу мами), жінка років 50-ти, доглянута, інтелігентна, завжди спокійна і врівноважена. В її помешканні панував ідеальний порядок. Вона – професор місцевого інституту. І все в неї ніби було добре, та… мала вона одне велике горе – хвору донечку, років десяти.
На моє запитання: «Що з нею? Чому Олечка така?», – моя мама тихо відповіла, так, ніби про себе: «Спочатку ми не хочемо дітей, а потім діти не хочуть нас».
Тоді, як підліток, я не зрозуміла, що мала на увазі моя мама. І тільки, коли я стала дорослою, змогла зрозуміти її месидж.
Тітка Тамара в молодості була дуже розумною, амбітною і перспективною. Із своїм чоловіком (а він теж був викладачем інституту) вони багато працювали, щоб добитися усього того, що зараз мали. Одружилися ще коли самі були студентами, але заводити дітей не спішили, все мотивували це тим, що треба багато вчитися, багато працювати, чогось досягнути, пожити «для себе», а тоді вже заводити дітей.
Саме слово «заводити» часто вживала Тамара, коли її батьки чи друзі натякали на те, що вже час. Вона все віджартовувалася, що «заводити» дітей ще не збирається, бо не готова залишити все і просто зникнути на деякий час, щоб приділити його дитині.
Ще трохи, казала вона, бо зараз ми з чоловіком ще не хочемо дітей.
І ця фраза стала фатальною у її житті, бо коли вони захотіли, щоб у їхній оселі нарешті з’явився малюк, нічого не виходило.
Довгих 10 років Тамара і її чоловік поневірялися по лікарях, перевірялися, їздили на курорти – та все намарно.
«Я не бачу жодних фізіологічних причин, по яких ви з чоловіком не можете стати батьками, у вас обох абсолютно все нормально. Містика якась, таке враження, що діти вас не хочуть» – в розпачі розводила руками лікар.
І тут пригадалися Тамарі її слова. Скільки разів вона говорила, що не хоче дітей, принаймі зараз. Думала, що коли захоче, все станеться як за помахом чарівної палички.
Гірко плакала Тамара, особливо коли бачила малюків. Багато молилася, просила прощення за те, що була такою нерозсудливою.
Через довгих 10 років вони все ж таки почули радісну новину: у вас буде дитинка. Та радість була недовгою, бо дівчинка народилася хворою. Незважаючи ні на що, тітка Тамара щаслива, бо має заради кого жити.
Зараз, вже у моєму дорослому житті, коли я чую від когось: «Діти – ще ні! Ми ще хочемо трохи пожити «для себе», зробити кар’єру, відпочивати і т. д.» я мимоволі згадую тітку Тамару.
Звичайно, у кожного своя доля, але ця історія навчила мене, що до деяких (особливо найважливіших тем) слова треба підбирати дуже обережно…
