Мохерова кофтина
- джерело.
Моя знайома, вишукана блондинка Аліна, жаліється на те, що поміж її батьків ніколи не було кохання.
– Уявляєте, мама аж тепер, у свої шістдесят п’ять, зізналася, що тато за все життя, може, разів три сказав їй “люблю”. Уперше, коли одружувалися, удруге, як народився мій брат Василь, і втретє, коли маму після вaжкої опepaції повернули з тoго свiту. Навіть коли я з’явилася на світ, тато й словом про кохання до мами не обмовився. Як можна було так майже сорок років прожити? Не розумію. Я б не змогла.
Ні гарних слів мама від тата не чула, ні подарунків особливих не отримувала. Хіба на день народження, і то якусь потрібну річ для господарки, а не щось особисте для мами. Не повірите, але якось тато додумався подарувати мамі набір електроінструментів. Боже, дякую тобі, що в мене усе по-іншому!
Аліна театрально вимовляє останню фразу. Демонстративно поправляє і так бездоганну зачіску. Я помічаю новий перстень на тонкому пальчику.
– Сергій на восьме березня передав. Так і написав у листівці: для моєї коханої Алінки. Мого сонечка.
Сергій, чоловік Аліни, на заробітках в Іспанії ось уже кілька років.
– Звісно, я за ним сумую і жалію, що Сергій так далеко від нас. Але що тут, вдома, він буде робити? Гибіти на будівництві за сім чи навіть десять тисяч гривень на місяць? Чи сядемо і будемо дивитися один на одного? Ні, ліпше вже на чужині, але знати за що. Он батько з матір’ю увесь час разом. І що? Велика радість щодня бачити одне одного і працювати, як воли.
Тітка Орися, матір Аліни, м’яко заперечує доньці. Мовляв, грошей і так усіх не заробиш, а діти батька скоро забудуть. А він їм, ой, як потрібен, особливо п’ятнадцятирічному Сашкові.
– Ага, буде Сергій сидіти вдома і дітям поради давати. А їсти, одягатися за що? А комп’ютер, а плазмовий телевізор? Меблі нові, гарнітур кухонний разом із сучасною технікою, що недавно купила? На відпочинок поїхати? З дітьми, мамо, я й сама впораюся. А з грошима – ні. У тому й любов полягає, що Сергій про мене з дітьми піклується. Хіба ні? Не дарує, як тато тобі, стамеску на день народження.
Аліна весело сміється, показуючи два ряди білосніжних зубів: “лад” у роті наводила, не знаю, чи у найкращій, але те, що у найдорожчій в місті стоматполіклініці – це точно. Як зауважує тітка Орися, за ті гроші, що Аліна там виклала, напевне, й здорові зуби доньці повиривали, щоб вставити протези.
– Імплантати, мамо, імплантати, – поправляє добродушно Аліна, анітрохи не ображаючись. У неї ж свої погляди на життя.
– Це ви з батьком копійки складали. Щоб дім збудувати, дітей вивчити. А я не хочу так. Поїхав Сергій на заробітки і я, як треба буде, до нього поїду. Дітей вам залишу, раду дасте. Але в землі, як оце ви, копатися не буду. І горбатіти за пучок екологічно чистої цибулі чи кілька капустин не хочу. Буду з ринку продукти їсти, тієї «хімії» скрізь стільки, що ми вже до всього адаптувалися. А то мало землі в селі, ще й дачу нам з Сергієм купили.
Тітка Орися легенько зітхає. Дачу справді вони з чоловіком купили доньці з зятем, як ті перебралися до міста. Будиночок звели невеличкий. Але Аліна тут лише відпочивати любить. Може, вона і має рацію? Поки молоді, нехай живуть по-людськи. Їм, старшим, ще неважко і город, і дачу обробити. Головне, що дача зовсім поруч із їх приміським селом, тож їхати недалеко. А те, що ніколи не вмів її Павло говорити різні любощі, – правда. Не було поміж них слів, але й кривди не було.
Ми сидимо на тій самій дачі під розквітлою грушею. Розлоге гілля довгими тінями закриває рештки вечірнього сонця. На трави падають роси. Травневий день тихо огортають сутінки.
Межею гупають чиїсь кроки. То дядько Павло, чоловік тітки Орисі, несе дружині теплу вовняну кофтину.
– Візьми, а то промерзнеш. Кажуть, якийсь вірус ходить, стільки людей хворіють. Спочатку болить горло, а потім падає на бронхи та легені. Так і запалення, не доведи Господи, можна підхопити.
Непомітно потічок розмови переходить на те, чи вродить цьогоріч картопля. Чи ціна на неї залишиться такою ж мізерною, як минулого року, коли селяни майже задарма віддавали бульбу перекупникам. Чи не їстимуть жуки щойно висаджених баклажанів та помідорів. А ще морква через посуху не зійшла, прийдеться пересівати.
Аліна аж нудиться від цієї нецікавої, на її погляд, розмови. Просила ж батьків залишити дачу під кущі та квіти. Але хіба їх переконаєш?
Рятує ситуацію дзвінка мелодія Алінчиного мобільного.
– О, тихо будьте, Сергій телефонує, – Аліна срібними дзвониками розсипає довкіл радісний сміх. І вже в слухавку:
– Ти мене любиш? І я тебе дуже люблю. До речі, я тут якраз розказувала усім, як ти гарно мене називаєш: зіронькою, сонечком, ластівкою.
А вечір стає усе більш прохолодним. Я з доброю заздрістю зирю на плечі тітки Орисі, вкутані теплою мохеровою кофтиною. І думаю: любов, напевне, у кожного своя, різна.
Автор – Зіна Кушнірук
За матеріалами видання “Наш День“
