Степан відкрив очі. Глянув у вікно. Глибока ніч на дворі, а він уже прокинувся. Хоче заснути ще, але де там: спогади і невеселі думки не дають навіть на хвилину хоча б задрімати. І тільки коли почало на дворі світати, чоловік піднявся з ліжка. Повільно, не поспішаючи, навіть неохоче. Ні, Степан не ледар – господар на все село був. А тепер нічого не хочеться.
- джерело.
Життя якось миттєво втратило сенс. Залишився один. Будинок величезний, і хлів добротний, і двір, а з кожного кута віє якимось холодом, порожнечею.
Півроку тому помepла Степанова дружина – Надія. Рано пішла з життя. Хіба ж це роки – п’ятдесят з хвостиком. Помepла Надія раптово, Степан більше місяця не міг до цього звикнути, не міг з цим змиритися. Навіть, бувало, підсвідомо шукав у будинку – знав, що повинна бути десь тут, поруч.
Надія і Степан познайомилися на далекій Півночі. Хоча родом обоє були з України, на чужину доля закинула на заробітки. Надія була сиротою, а Степан з багатодітної сім’ї, тому допомоги обом було чекати нізвідки. Степан – справжній красень: високий, стрункий, з чорним чубом. Всі дівчата біля нього так і вилися. А юнакові сподобалася Надя – маленька, тиха, навіть непримітна. А ось Степан був хлопець гарячий: якщо щось не так, як він хоче, все криком, а бувало, і кулаками вирішував.
Через деякий час відчула Надя, що вaгiтна. Розповіла про все Степану. «Гаразд, будемо жити разом», – сказав він. Про одруження ні слова, а вона й не заїкалася. І тільки коли дочкі Світлані виповнилося чотири роки, Надія зі Степаном розписалися. Але чи стала Надя від того щасливішими? Ой, не стала. Тепер Степан це добре розуміє.
На той час Надія і Степан вже повернулися в Україну, почали будувати будинок в тому ж селі, де жили його батьки. Гарували обидва. Часто вечорами Степан ходив «розвіятися» і додому повертався вранці наступного дня, а то й на кілька днів пропадав. Нерідко напідпитку лаяв Надію, ображав, а іноді й руку на неї піднімав. Часто жінка брала маленьку дочку і тікала з будинку до сусідів, а коли тепло було, то на вулицю: у сад, за будинок. Там обидві й ночували.
Згадуючи це, Степан хапається за голову: «Ой, Надька, Надька, якби життя повернути назад, хоча б на півроку, і я б. Я б на колінах у тебе вибачення просив. Ноги тобі цілував би».
Через деякий час у Степана з Надією наpoдився ще й синок, Володя. Дітей Степан любив, але дуже вже суворий, навіть жорстокий з ними був. І Світлана, і Володя боялися батька. Ні знаходилося у Степана до сина і дочки доброго слова – лише лайка, а як вип’є, то і ременем виховував. Дивна була ця Степанова любов. Правда, коли діти школу закінчували, поїхав батько на заробітки. Тут нема чого Бога гнівити – дав, так би мовити, він їм обом вищі освіти.
А коли повернувся з тих заробітків! Мабуть, було б краще, якби там і залишився. Десь рік, а то і більше, дзвонила Степану якась жінка. Бувало, Надія підніме трубку, а та пані тільки і говорить, що Степан до неї піде, тому що тільки її любить. Та й сам Степан не приховував своїх стосунків з іншого. Навіть погpoжував дружині, що вижене її з дому, а додому свою коханку призведе, але вже не як коханку, а як законну дружину.
Надя, бідна, все це слухала, але мовчала. Знала: скаже хоч слово на свій захист – буде важко. Скільки там тієї Наді – як кажуть, пушинка. А кулак у Степана важкий, неймовірно важкий.
А через деякий час знайшов Степан молоду дівчину в сусідньому селі. Всі про це знали, всі про це говорили. Чоловік хвацько ходив по селу: дивіться, мовляв, який я ще козак! А Надя опускала очі, соромилася: діти вже дорослі, негоже, щоб показували на них пальцем через батька. Ой, скільки було у нього ще потім тих дівчат! Навіть на весілля дочки одну привів. Це треба до такого додуматися!
«Ой, Надька, а чого ж ти мовчала? – знову хапається за голову сивоволосий Степан. – Скільки ж ти натерпілася, бідолаха! Вигнати треба було мене!»
Згодом діти одружилися, але жити пішли окремо. Хоча і будинок великий, добротний – тут нічого говорити: Степан був господарем на все село, і гроші вмів заробити, – але ні син, ні дочка не хотіли жити під одним дахом з батьком.
Коли діти роз’їхалися і залишилися вони разом з Надією, менше став Степан пити і з дівчатами вже начебто не водився, але до дружини завжди було за що вчепитися: то їжу не досолила, то пересолила, то не там щось поклала, то занадто холодна, або занадто гаряче. І завжди в будинку крик. Не мала бідна Надя життя і далі. Завжди мовчки, все ковтала: ніколи не відгукувалася, і не огризалася. Тихенько жила, так само тихо і згасла.
Не думав Степан, так йому важко буде після смepті дружини. Спочатку ніби не вистачало її в будинку, а потім з’явилася в душі якась порожнеча, байдужість.
Тепер часто так сидить Степан на лавці біля будинку і згадує життя. Перебирає ті спогади, як чотки. Не старий ще, міг би і вдруге одружитися, або хоча б якусь господиню в будинок привести, але Стефан про це і не думає.
«Ой, Надька, Надька, якби те життя повернути назад, – кожен раз каже він про себе. – Я б. Я б! »
Але змінити вже нічого не можна, тому що життя не повернеш.
