35-річний Ярослав з Тернопільщини чотири роки працював у Росії. Поїхав на заробітки через москвичку, у яку закохався.
- джерело.
Ярослав – будівельник, економіст. Прізвища не називає. Народився у селі Бучацького району. Закінчив Тернопільський інститут економіки та підприємництва. Ніде не працював – не міг знайти роботу. Після навчання вдома зайнявся господаркою. Обробляє город. Садить картоплю, квасолю, кукурудзу. У 2009 році працював у Польщі на садах. До Росії їздив з 2012 по 2016 рік. Не зустрічався з жодною дівчиною із свого села. Має імідж самітника. Любить читати історичну і психологічну літературу, пише ПроТе.
Я був з перебоями у Москві, не міг бути там довше 3 місяців. По документах можна було прострочити, потім платиш штраф на кордоні. Але вдруге, коли в 2014 році вже стріляли серйозно у наших хлопців, я ризикнув і поїхав на півроку. Йшов у метро в Москві і випадково взяв газетку «Метро плюс», вона всюди є, в Лондоні, в Нью-Йорку безкоштовно. Пише, що міграційна служба РФ продовжила українцям ще на 180 днів перебування в Росії. Мене це зацікавило. Думав, що дозволили. Але вони не уточнили, що лише для громадян східних областей.
Помітив, що москвичі часто одягаються у спортивні костюми. Як правило, у тих триколорах. Вважаю, що некультурно ходити у спортивному костюмі по Москві. Це ж столиця країни, хай і чужої. Москва зараз перетворилася у таку брудну столицю, з якої інтелігенція російська вже давно виїхала. Здебільшого в Америку. Залишилися тільки люди, яких Путін тримає за гроші. Платить великі гроші. Тримає професорів, викладачів вишів, медичних працівників. Але більшість втікають за кордон – Ізраїль, Штати, Англія. Вони не їдуть в Іспанію, Португалію, такі країни їм не цікаві.
У Росії дуже багато розлучених жінок, які були в шлюбах по три-чотири рази. У сім’ях панує насильство. Переважно чоловіки б’ють жінок. П’ють і чоловіки, і жінки. Йшов раз у районі східної частини Москви, дуже цікава картина була. Шкода, що не мав телефону біля себе. Розпивали спиртне чоловіки і жінки, десь такі по 35-40 років. Діти біля них гралися у пісочниці. Дитина заплакала, мама почала кричати: «Не ори». Матюкається, пляшка горілки біля неї, якась закуска. Ось така картина. Вони так часто збираються під будинками. У барах – дорого. Москва дороге місто і люди просто під будинками шашлики роблять, сидять собі, п’ють. Я не дивуюся. Це велике місто і воно слабких людей поїдає.
Хто туди приїжджає, ризикує, тому що більшість не матимуть пристановища. Їдуть на роботу, але не завжди виходить з роботою нормально. Людина може попрацювати тиждень, два, місяць і її потім викидають. Не заплатили гроші. А якщо не заплатили, що без грошей робити у Москві? Стаєш бомжем. Можна спати у парку, де зранку вигулюють собак. На вокзалі небезпечно – поліція. Спіймають, будеш 2 тижні підмітати.
Бажано з собою не носити грошей, великих купюр. Бо великі шанси, що їх просто забере поліція.
У Москві головне – себе не видати. Бажано знати російську мову – раз. Нормально одягатися – два. Не бути переляканим. Не оглядатися на різні боки. З часом звикнеш. Просто наші люди багато чого не знають – розглядають усе, не знають, як дорогу перейти. Світлофори там по-іншому працюють, багато є таких нюансів, по яких видно наших людей. У них є такі секунди на зелене світло, коли не потрібно йти. Підготовка йде, поки кожна машина не зупиниться. Наші люди вже би пішли. Я зауважив, що вони не переходять так світлофори, як ми. Почекають ще 5, 7, 10 секунд, аж тоді переходять дорогу. У Тернополі світлофори трішки не так працюють. Я у Москві трьох-полосну дорогу, на яку дається 70 секунд, не можу перейти. Просто настільки зроблені світлофори, щоб люди були уважними. Або ти переходиш, або ти чекаєш. Треба бути обережним, бо рух машин там просто скажений.
Перед дорогою потрібно перестрахуватися. Бажано їхати до якихось друзів. Нехай навіть через інтернет познайомився, але щоб зробили тобі якесь екстрене пристановище. Ти можеш працювати на роботі, а тобі скажуть: «Ми тебе виганяємо, ти нам не підходиш, з гуртожитку карточку твою забираємо, пропуск”. І ти залишаєшся без житла». Щоб такого не трапилося, легальні роботи для українців у Москві є. Треба виробити патент на роботу. Потрібно спочатку її ще знайти, щоб тебе туди взяли. Потім патент заплатити, ніби було 13 тисяч, зараз не знаю скільки, бо там законодавство постійно змінюється. В основному – будова, жінки на прибираннях.
Є у Москві сім’ї, що на роботу беруть тільки українок. Переважно хочуть слов’янок. Азіатів не хочуть, бо ті можуть бити їхніх дітей. Вони з собою Коран мають, як йдуть на роботу. Приділяють Корану багато часу. Там відібрані спеціальні години, що на день можуть молитися навіть 5 разів. Робота почекає, дитина кричить, а вона мусить помолитися. Через це росіяни не хочуть брати азіатів. До того ж вони не дуже акуратні люди. Росіяни чомусь дуже люблять сербів, болгарів. Вони так навчилися, що у них має бути все по християнському, все цивілізовано. Був того року випадок. Жінка робила в одній московській сім’ї, а у тій країні, звідки вона приїхала, були якісь заворушики. Вона настільки помстилася, що відрізала дитині голову і з тієою головою ходила біля метро. Всі думали, що то муляж, що голова не справжня, але таке дійсно було. Є такі азіати, що накладають на себе руки. Бо вони дуже все близько до серця сприймають. У них обман – то рахується дуже велика кара. Якщо його хтось набреше, він може витворити щось таке, що просто жах. Може або помститися, або щось собі зробити. Я таке бачив на будовах. Таке собі можуть зробити, як ті самураї. А що тут дивного? Був у Москві один випадок. Дівчина біля входу станції метро рекламувала якийсь магазин. Не сподобалося росіянинові, відкрив вікно і з мисливської рушниці застрелив її на смерть.Біля самого метро. Страшні речі, які відбуваються в Росії. Може нам дещо не показують по телевізору, але я думаю, що в інтернеті воно є.
В Росії зараз хаос. Особливо в сім’ях. Діти не відповідають перед батьками. Батькам наплювати на дітей. Дуже багато неблагополучних сімей. Або мама не хоче робити, або батько п’є. Дітям нема що їсти. Насправді Москва – то дуже страшне місто.
Переважно там працюють приїжджі люди, корінного населення, москвичів – там нема. Вони за ті гроші робити не будуть. Приблизно 1000 доларів в місяць, а для них – то не гроші.
Москва відсіює людей. Якщо ти не можеш з перших днів призвичаїтися до того життя, вона тебе викине. Просто поїдеш звідти. Це бетонні джунглі, які виганяють людей.
Зауважив, що тепер у Москві стало важче. А чому? Долар у них виріс. В основному українцям платять в місяць 35 тисяч, до 40 максимум. Хіба якщо дуже пощастить з роботою. Є українці, які працюють і на дорогих роботах. Але там вимоги дуже строгі. Наприклад, ти попадеш в котеджне містечко, елітне. Там бідні люди не живуть. І квартири коштують 6-7 мільйонів російських рублів. Щоб зробити ремонт тої квартири, тобі можуть заплатити навіть за 2 місяці 180 тисяч, 200. Рублів. Доларами зараз у Москві не платять. Але якщо перевести, то це буде біля 3 тисяч доларів. Якщо в гривнях, то біля 80 тисяч. Але таке мало кому попадає.
Я працював з українцями з Гусятинського району. Люди спочатку нормальні, але потім помітив, що вони починають зі мною грати в гру і ця гра досить цікава. Я розкусив зразу. Є робота. Ми живемо в хаті і в тій хаті робиться супер євроремонт. Такий, як у журналі, глянеш – очі розбігаються. Не у всіх домах Парижу таке є. Робимо чорнову роботу. Муруємо перестінки, перегородки різні, балкони зносимо, різні тераси, лоджії. Роботи багато і вона важка. А ті хлопці кажуть – ти тут працюй сьогодні, а ми йдемо десь там. Вони роблять легку роботу, а я за них роблю важку роботу. Потім вони мене виганяють з роботи і доробляють декоративне – пошпаклювати і таке інше. А що? Вже стіни вимурувані, перегородки зроблені, чорнова робота готова. І ось так наші наживаються на своїх. Вони не те що не заплатили, просто я там довго не працював. Сидимо за столиком, вечеряємо. Я кажу: «Що, Олег, хочеш мене бортанути? Я це вже зрозумів». «Та ні, Ярик, що ти видумуєш, все нормально». А я кажу: «Нічо не нормально, бо бачу, як відношення змінилося. Ми ж тобою разом в бусі їхали, сиділи поруч». І у дорозі він жартував, а насправді такі люди їздять багато років і вже знають, як можна використати своїх.
Українці в Москві використовують один одного. Наприклад, ти знайшов собі роботу. А знайшов через українців. Вони тобі підшукали, ти працюєш. А гроші твої вже діляться під час роботи. Вони тобі дають аванс – на їжу, подзвонити. А основна твоя зарплата вже зробила крила і каже до побачення. Їм видають гроші, а вони розподіляють. Посередників настільки багато, що ти просто не знаєш, у кого ті гроші видерти. От ми робили, попалися нам хлопці із Запоріжжя. Я працював з одним сербом на квартирі. І той пан Олег із Запоріжжя пішов на обід. А ми проникли в його бухгалтерію. Лежав блокнот на тумбочці. Ми відкриваємо блокнот, а гроші наші вже розписані, куди пішли. І ми вже знали наперед, що він крутить. Думали так зробити – сказати, що робота зроблена, треба розрахуватися. Але замовник, якому ми робили ремонт, не приїжджає. Ми до нього дзвонимо – нічого. Олег каже: «Не дзвоніть, бо він зайнятий». Ми чекаємо тиждень, нема зарплати, чекаємо другий, нема зарплати. Серб каже до мене: «Ярик будемо йти. Збирай речі, підемо, бо нічого з того не вийде». А я кажу: «Цвєткович, почекайте, бо саме легше просто піти». З’явився тоді посередник пан Віталій. Він з міста десь біля Донецька, але яке саме, я забув. Прийшов – такий акуратний чоловік у дорогому одязі, джинси дорогі, сорочка якісна. Поговорили з ним, довіряти йому на 100 відсотків не дуже хочеться. Він з тобою ніби говорить гарно, а насправді гроші важко видерти. Вибиваємо ми якось частину тих грошей, не всі. Серб забирається, лишає мене самого. Думаю, що мені робити. В мене багато сумок, бо я взяв солідний багаж. Це була помилка, не треба було брати так багато одягу. Взяв ті великі сумки і їду з тим Олегом в дачний район Кубінка під Москвою, де живуть сім’ї військових. У мене просто виходу не було іншого. Думаю – якось вже там зачеплюся. Якщо не зможу з тими працювати, то знайду якихось інших.
Приїхав у Кубінку. Там працювали хлопці із Запоріжжя, Маріуполя, Сімферополя. Якраз тоді молодь масово тікала через Керченську протоку тими поромами. То був 2014 рік. Вони боялися, щоб на сході України їх ДНР, ЛНР не полапали. Бо якби злапали, то дали б автомати і відправили б стріляти на передову. І вони тікали через Керченську протоку, потім Сочі, в той бік, а як ні, то дорогою через Астрахань на Москву. Хто як міг – рятувався. Попалися мені українці, хоча насправді то не українці, то зовсім інші нація, яку не цікавить Україна. Їх цікавлять гроші. Хлопці вітряні, без освіти, кожен день випивка, пиво, сигарети, чужі жінки. Сім’ї полишали вдома, а самі повтікали. Розказували, як втікали. Вночі, посадками. Деяких вбили по дорозі. Це достовірні факти. Були навіть шахтарі з-під Донецька, так само розказували, як ввечері тікали. Вночі, щоб пересікти кордон. Бо кордон вже був неконтрольований. Стояли блокпости їхні, російські і не проконтролюєш. Кордон великий, десь біля 900 кілометрів. Тікали саме до Росії, бо для Європи вони не були готові. Треба мати закордонний паспорт. А вдома не лишалися, бо боялися, що прийдуть українські війська і будуть їх мучити. Вони ж переважно дивилися російське телебачення.
Стосунки на роботі були менш-більш. В районі 30 відсотків, але негативу було більше. Завжди якась штурханина, випивки. Я не п’ю, попав у те лігво. У мене плани були просто фантастичні, часом навіть кошмарні. Я міг вночі замовити таксі і спокійно поїхати. Але мова йшла за гроші. Бо я приїхав працювати і мені ті гроші треба було вибити. Гроші затягують. А за той час вони гроші твої ділять. А потім на твоє місце знайдуть інших людей. І таке в Москві постійно. Тут читається зразу по людині, як людина з тобою спілкується в перші рази. Якщо починає обіцяти тобі усілякі дрібниці, це значить, що вона вже бреше. Вже є недовіра до її обіцянок. Ви отримаєте аванс у кінці цього тижня, почекайте, але авансу на цьому тижні може і не бути, може буде наступного тижня. Нема конкретики. А аванс переважно дають у перші дні. Як тільки ти приїхав, щоб було з чим у магазин піти, подзвонити додому. Я часто воював за гроші. Чесно скажу– найчастіше воював не з корінним населенням, а з українцями. Навіть із Західної України – Бучацький район, Гусятин, Хмельницька область.
Люди зараз дуже голодні до грошей. Гроші над нашими людьми напевно взяли більший верх, ніж над росіянами. У наших головне – чим швидше забрати гроші, зберегти їх чи додому вислати. А ще – іншого українця надурити, забрати його зарплату і похвалитися жінці в Україні, що я більше заробив. І можна навіть такого очікувати від людей з того району, з якого ти і сам приїхав. Бо тепер є багато неадекватів. Він може з тобою говорити, а через 5 хвилин тебе пошле. Може вдарити. Жорстокості зараз дуже багато. Мені здається, що це для того, щоб щось доказати, помститися за те, що українські війська нібито захопили їх територію. Вони завжди звинувачують нас, західних, чому ми прийшли на їх територію з армією.
Цікаво було дослідити росіян. Мене цікавило, як вони живуть. І я це побачив. Зрозумів, що більш адаптований, ніж вони до того середовища. Я сам з села, можу вижити в любих умовах. Зварити, попрати, роблю будь-яку важку роботу. Була така важка робота, що ми просто валилися – з відбійними молотками. Ми робили розвилки по Москві, де будують мости об’їзні. Це дуже важка робота. Ми збивали бетонні опори. А ті молотки важкі і шкідливі. Бо при ударі об тверду поверхню у тебе починає відшаровуватися м’язова тканина в руках. Я сам цього не знав. Але дізнався від деяких старожилів, що люди, які колись працювали на тих стаханівських рекордах, себе дуже сильно зношували. Ці відбійні молотки просто їх калічили. А той молоток тільки втримати в руках чого варто. Якщо будеш неуважний, він тобі може і руку пробити. Важить десь біля 8 кілограмів. Можна сказати, як ручний кулемет.
Працював з різними людьми, з різними професіями, від зварювальників до монтажників і штукатурних робіт. Євроремонти, шпаклювання, плитка. Українців чекають переважно будівельні роботи. Є роботи, на які можна влаштуватися, мебельні фабрики, але треба мати зв’язки. Дехто навіть стає у них на біржу. На приватні біржі. Там за якийсь відсоток їм знаходять роботу.
Чи патріотично їхати туди на роботу, коли між Україною і Росією війна? Думаю, що з однієї сторони так. І патріотизм тут у тому, що ти починаєш там “внєдряти” свою політику. Починаєш змішувати звичаї, трохи їх розконсервовувати. Бо вони настільки зазомбовані тим комунізмом, що жах. Я не дивуюся, йду по Москві, а у них проводять ярмарки, освячені комунізмом. Там виступають маленькі діти від 3 років і їх вчать такого, що здається, таке ще дитині не дозволено знати – якась військова тематика. Для чого? Я думаю, то така кремлівська машина. Дуже багато дивляться телевізор. Постійно ті новини. Я також дивлюся їхній телевізор, але не бачу, що там можна дивитися. Можу подивитися хіба їхній телеканал Культура. А патріотизм у тому, що я вношу якусь частку у те, щоб ці люди щось усвідомили.
Свою культуру демонстрував переважно у розмовах. Часто за столом. Сидимо, чай, кличуть мене. Ярик, просимо до столу. Починаються різні питання. Від сім’ї і політики, до культури. Я бував у різних сім’ях, бували і бідні, а бували і колишні генерали. При Горбачові писали системи для військових. Якраз в тому районі, де я працював на Кубінці, там генерали, які на дачах відсиджуються. Шофери возять їх дітей до школи, до гімназії, в приватні школи. А вони ходять на гриби, на риболовлю, метеликів ловлять.
Спокійно ставився до того, що вони пропагують мені. Я не старався у відповідь пропагувати. Просто говорив ті речі, які насправді відбуваються. Казав, що на Сході України воюють більшість не російських військ, а таки дійсно наймані бойовики, яких наймали по всій території Росії. Росіяни казали, що такого не може бути. Вони взагалі вважають, що це їх територія, починаючи від Харкова і закінчуючи Одесою. Я так думаю, що у них були плани створити такий ланцюжок – від Москви, пройтися по Півдню України і дійти до Придністров’я. А ще так думав – чи не оточують вони нашу територію? Бо там Угорщина, яка дружить з Росією і Румунія. Дійдемо до Словенії, а там газопотік. І вони зв’язані з “Газпромом”. Я намагаюся все аналізувати, дуже люблю статистику.
Були у мене ситуації заплутані, страшні. Доводилося думати по хвилинах, по секундах. Мова йшла і про ризик для життя. Могло навіть дійти до конфлікту з ножами. Тоді я намагався просто відійти, уникати агресії. Кажу: «Хлопці, я втомився, хочу поспати». Вони приходять, будять. А я знову: «Що ви, хлопці, я втомився». Намагався у таких випадках грати блазня. Блазня перед королями. Це було переважно з українцями зі східних областей. Вони звинувачують нас у тому, що втратили роботу. Мовляв, ви прийшли і такого наробили. А ось хлопці з Криму вже трішки по-іншому мислять. Зрозуміло, що їх цікавлять гроші, в Криму все дороге, не таке, як на сході України. Кожен намагається жити, як йому подобається. Хтось хоче великої зарплати, а хтось хоче просто перебитися. І я задав собі таке питання – невже Україна дуже єдина? Від сили дам 30 відсотків. Якщо ще їх назбирається. Бо Україна – то великий суржик. Нас настільки змішали. Я думаю, що то вже давно готувалося знищення нації. Посіяне таке зерно зла. І воно процвітає, бо коріння дуже довге. Щоб його обрубати, то нам треба перерости їх. Тобто як? Треба, щоб дуже прогресувала молодь. Від Києва до Західної України. Бо я ті області не рахую, вони ніколи не підтримають нас. Те, що вони з синьо-жовтими прапорами приходять на стадіони в Харкові чи Донецьку, це не завжди патріотизм. Патріотизм не завжди символізує сильний націоналізм. Націоналізм не дасть патріотизму. Це треба робити відповідальні вчинки. Що ти зробив перед іншою людиною – це є патріотизм. Бо ти поважаєш людину і вона тебе буде поважати. На жаль, того нема.
Люди інших національностей у Москві ставилися до мене дуже добре. Серби, білоруси і наші браття азіати. Але ці азіати, хлопці, які не були в школі, не вчилися. Не мають освіти, не вміють читати, писати. Він до тебе відноситься нормально, як людина. А взяти таких, що вже в школу ходили, вони вже трошки мислять, але мислять в сторону Путіна. Їм Росія подобається. Для них Москва – то мама-годувальниця. У них змалечку закладено – поїхати до Росії на заробітки. Я оце вивчав, досліджував, думав – чому вони в Європу не їдуть? Культура у них є своя, але я б сказав навіть дуже жорстока. У них дуже все відповідальне – відповідаєш за все перш перед мамою, ти закінчив школу, а тобі вже батьки жінку підібрали. У них такого нема, щоб ти сам собі знайшов кохану. Там батьки ще змалечку дівчину засватали. І нічого дивного, вони так живуть за тими законами дотепер. Ще раз кажу – серби, білоруси… Як не парадоксально і страшно, але в Білорусі більшість населення сиділи в тюрмі. Багато молоді по тюрмах. Там ще дотепер велике безробіття. Лукашенко видав закон – люди, які не працюють, мають платити податок по безробіттю. Через це минулої зими були конфлікти, мітинги. Молодь там не прогресує і вони не дуже стараються виїхати до Росії. Їх більше цікавить Польща, Прибалтика. А щоб кудись далі, треба мати гроші, вони не спроможні поїхати.
Наші не були чесними на роботі. То щось вкрадуть, то зарплату затримують. Не було довіри. Люди різні, а я їхав сам. Передостанній раз взяв із собою свого брата. Але він так само любить показати феєрверки. Може напитися. А це дуже велика відповідальність. То не Польща, що я поїхав і роблю там в господаря. У Росії більше небезпек. До всього треба бути готовим. Ну, з’їдає Москва людей. Просто з’їдає. Але не тільки Москва. Якби я опинився у Лондоні, у Нью-Йорку чи в Чикаго, мене таке саме чекало б. І я потрапив би в те саме середовище, де могли б мене самі українці знищити як особистість.
Був до всього готовий там. Мав розкладушку, на якій я спав. Інші спали на надувних матрацах, на двоповерхових ліжках. Я собі на розкладушку кинув матрац. Мені для щастя переночувати вистачає і того. То в мене завжди в кросівці лежав ніж. Я таки вибив ті гроші. Попав у генеральську сім’ю в Кубінці. Генерал добре до мене ставився, а жінка його були налаштована проти України. Порошенка дуже не любила. Турчинова називала кривавим пастором. Генерал казав, що такого не мало бути, що цей конфлікт штучно придуманий. Каже: «Цей конфлікт не має конкретного плану, нічого чітко сформованого. Так, захопити. Але що воно дасть? Буде заморожене. Доведуться всю інфраструктуру з нашої країни перекидати. Відбудувати Крим. Дороги. А це вдарить по бюджету простих москвичів. Це призведе до страйків у Москві. Добре, зараз Путін нагнав до фіга поліції і поки що може придушити. А якщо страйки піднімуться від Санкт-Петербурга, що тоді? Тоді вже доведеться Путіну втікати».
Тепер до заробітків ставлюся інакше. Не те що пасивно, просто вже знаю, що мене може чекати. Всюди чекає те саме. Та ж дорога, по якій треба пробиватися. То дуже важко. Постійно маєш бути у формі. А кожна поїздка щоразу забирає якусь частину з тебе – або здоров’я, або людей втрачаєш. Телефонуєш до когось, а відповідає вже інша людина, бо там три місяці не покористуєшся карточкою і її передають іншому абонементу. І все – як ту людину вже знайдеш? Совість мучить, що так по-дурному із тим сербом розійшлися. Він казав: «Кидай все і йдемо. А будемо разом триматися, не пропадемо». У мене не було вибору. Або я йду в кодло тих вовків і там борюся сам, або… Але то було дуже важко.
