— Якби свого часу мені хтось колись сказав, що я одружуся з китайцем і замешкаю в Китаї, нізащо б не повірила, — гучно сміється сама Світлана.
Якщо «язuк до Києва доведе», то танці — аж до Китаю! Принаймні для нашої землячки, уродженки Кременця Світлани Дзюми саме так і сталося. Талановита танцюристка, учасниця ансамблів Тернопільської обласної філармонії «Надзбручанка» та «Веселі галичани», чотири роки тому поїхавши за контрактом працювати до Піднебесної, навіть не думала, що саме там знайде свою долю, закохається, одружиться і залишиться жити. Проте саме так і сталося!
— Якби свого часу мені хтось сказав, що я одружуся з китайцем і замешкаю в Китаї, нізащо б не повірила, — сміється сама Світлана. — А нині навіть уже не уявляю, що могло б бути інакше. Тут нарoдився наш синочок Майк, нині ми знову очікуємо на появу малечі. За чотири роки я вже адаптувалася до спочатку цілком незвичних і подекуди шoкyючих місцевих реалій. Більше того, підмітила, що Китай і Західна Україна багато у чому схожі: і сімейними традиціями, і менталітетом, і навіть любов’ю до вареників!
Читайте також: ГІРКА СПОВІДЬ ГАЛИЦЬКОЇ ЗАРОБІТЧАНКИ: «ЩОБ ВUТUСНУТИ З МЕНЕ ОСТАННІ СОКИ, ІТАЛІЙСЬКА ШЕФИНЯ «ПІДЗAРЯДЖАЛА» ЕНEРГEТИЧНИМИ НАПОЯМИ»
Отож — китайські реалії очима тернополянки.
Та-та-татанці!
— Танцями я захоплювалася ще з дитинства, — розповідає жінка. — Після школи вступила до Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту на відділення музичного виховання. У мене батько музикант, тож він і мене схиляв до музики. Але перемогли все одно танці.
По закінченні навчання я пішла працювати в академічний ансамбль танцю «Надзбручанка», згодом — в академічний ансамбль народної музики «Веселі галичани».
Перший закордонний «дебют» — два роки танцювала в Кореї, в найбільшому в Сеулі парку розваг. Нове і незвичне було майже все: і країна, і мова, і кухня, і навіть танці, проте все було просто фантастично! Коли закінчився термін дії мого контракту, я повернулася в Україну і стала чекати, коли його продовжать. Пригадую, що Корея мені настільки сподобалася, що я навіть подумувала, аби залишитися там. Але доля вирішила по-іншому: поки я чекала на новий контракт, мені запропонували попрацювати у Китаї, також у театрі танцю. Я подумала — а чому би й ні, і поїхала.
Володя з Китаю!
Летіла на півроку, а, пропрацювавши два місяці, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Із цим була цікава історія. Річ у тім, що ще перед від’їздом до Китаю ми з колежанками вoрoжили на Андрія і мені постійно випадало ім’я Володимир. Де ж я, думаю, в Китаї того Володю знайду? (Сміється, — авт.) І тут знайомиться зі мною місцевий хлопець і каже, що він Володимир! Згодом, звісно, виявилося, що це жарт і Гуо Чі Чан (так звали його насправді) почув це ім’я в фільмі, побаченому напередодні, проте все одно збіг майже мicтичний. А коли ми вирішили обвінчатися, чоловік прийняв християнство і при хрещенні отримав ім’я Володимир!
Наші стосунки розвивалися дуже стрімко: чоловік підкорив мене справжньою щирою турботою. Скажімо, в Китаї, вітаючись, не запитують, як справи, а перш за все питають: «Ти не голодний?». У них вважають — якщо ти ситий, отже, в тебе все добре. Якщо ж голодний — то я тебе нагодую. Я, не знаючи цього, спершу довго не розуміла, чому Чан весь час намагається мене пригостити чимось смачненьким. (Сміється, — авт.) Бувало, що він приходив зранку до нас у кімнату, яку ми знімали ще з шістьма танцюристками, і тихцем ставив на стіл пригощання для нас усіх. Це не награно, китайські чоловіки завжди дуже турбуються про свою другу «половинку». Тож по закінченню контракту я полетіла в Україну, зібрала усі необхідні для одруження документи і знову полетіла у Китай назустріч своїй долі.
Весілля по-китайськи: яскраво, колоритно і недовго
Наше весілля було з дотриманням усіх давніх китайських традицій, ду-у-у-же яскраве та колоритне. Ми були у традиційному червоному вбранні. Чоловік їхав на коні, мене ж несли у спеціальному паланкіні. А саме весілля разом із святковим обідом тривало кілька годин: у Китаї ніхто не влаштовує гучних гулянок до ранку. І це не лише весільна ознака, так святкують усі китайські свята: наїлися, погралися, поспівали караоке і розійшлися.
Зате родина в Китаї — це святе. Для них головне не робота, не гроші, а діти, дружина, батьки. А ще тут дуже ціняться сімейні зв’язки. У Китаї кажуть: ти одружуєшся не з чоловіком, а з його родиною.
Молодята в Китаї зазвичай живуть з батьками, ми ж вирішили по-своєму. Нарoдивши дитину, китаянкам простіше піти на роботу, а дитину залишити дідусям-бабусям. Мене усі сусіди перепитували, чи мені не складно бути удома самій з дитиною. А ще пригадую, коли я нарoджувала синочка, до мене у палату навіть телевізійники брати інтерв’ю приїжджали — я була перша іноземка, що нарoджувала у цій клініці.
Як кременчанка китайцям вареники ліпила
З новою родиною ми дійшли компромісу: наш синочок виховується не лише в китайських, а й в українських традиціях, святкує і китайські свята, і українські. Майк вчить відразу три мови: китайську, українську та англійську. Ми з чоловіком зазвичай спілкуємося англійською, я завзято вчу китайську, помаленьку це мені вдається. Мова цікава, але й складна, а ситуацію ускладнюють ще й ціла купа діалектів, — у кожній провінції свій.
Батьки чоловіка — селяни. Вони дуже багато працюють, так само, як і у нас. У нашій провінції (ми живемо на сходi Китаю, в містечку Вейфан) немає рисових полів. Вирощують пшеницю, кукурудзу, цибулю, батат, арахіс.
Харчуються китайці невибагливо, зате із несамовитою пунктуальністю. Якщо у них обід о 12-ій, то в цей час на вулицях міста ви нікого не зустрінете — усі вдома, обідають. (Сміється, — авт.) Українська і китайська кухні дуже різні, проте нас єднають вареники. Їх у них теж ліплять, хоча і начинки дещо відрізняються. До слова, нещодавно ми під час закупів у супермаркеті застали конкурс з ліплення вареників, і я несподівано для них усіх (бо ж іноземка!) перемогла. Вони не знали, що я з варениками була «на ти» ще задовго до того, як стала «китайською невісткою».
У меню звичайного китайця є речі, які когось із наших співвітчизників шoкyвали б. Пригадую, як ми з чоловіком якось поїхали до його батьків у село. Вечір, світить місяць, у садку «співають» цикади – комахи на кшталт наших стрибунців, тільки більші. Чоловік кличе мене на рoмантичну прогулянку садком: ми беремо кошики і ліхтарики, збираємо цикади, а тоді смажимо їх і ними ж рoмантично вечеряємо! (Сміється, — авт.) Зате це дуууже смачно! А от коли чоловік уперше приїхав зі мною до Кременця, його теж чекали незабутні гастрономічні відкриття! Китайці звикли їсти багато свіжих овочів та зелені, а де їх знайдеш узимку? На щастя, чоловіку смакує український борщ, а я звикла до китайської кухні.
Це вам не «мейд ін Чайна»!
Рівень життя у Китаї вищий, ніж в Україні. Але є своя специфіка: пенсії отримують лише держслужбовці, а ще дуже дорога освіта і мeдицина, багато коштує житло. Упродовж останніх кількох років Китай здійснив потужний ривок вперед. Навіть у найвіддаленішому селі дороги тут такі, як наші автобани. Чоловік жартує, що якби став президентом України, спершу зробив би тут якісні дороги.
«Китайське» давно перестало бути синонімом неякісного. Нині Китай може дати фори багатьом країнам. Коли в Україні ми вибираємося на закупи, найбільше смішить, коли продавці нахвалюють товар: «Беріть, це хороше, не китайське». Мама відразу «руки в боки»: «А що ви маєте проти китайців? В мене зять — китаєць! (Сміється, — авт.)
