З дитинства мені снився один і той же сон – я йду по хиткому підвісному мосту і жaхливо боюся. Начебто і міст міцним виглядає, і всі люди перейшли на інший бік річки, а я йду, хитаючись і спотикаючись. Міст – для інших тверда опора – у мене весь час норовить піти з-під ніг, і мені дуже страшно.
- джерело.
Але який опорою може бути людина, яка сьогодні одна, а назавтра стає зовсім іншою? Людина, яка обіцяє і забуває про свої обіцянки. І на всі мої слова і закиди відповідає зі сміхом, що нічого страшного не сталося, що він любить мене, і чого я ще від нього хочу ?!
Напевно, всьому виною моє виховання. Мене з дитинства привчили до відповідальності за все: за свої справи, за свої слова. І я не можу зрозуміти, як можна, наприклад, пообіцяти прийти в шість, а заявитися додому о дев’ятій, не попередивши і відмовляючись тим, що зустрів друзів і забазікався або, тим більше, пообіцяти щось дитині і обдурити його очікування. Як можна тиждень домовлятися, що запросимо гостей, а коли вже все готово, гості на порозі, подзвонити і сказати, що тут оказія трапилася, і він з друзями поїхав на риболовлю.
Найгірше переносити його поводження з дитиною, тому що синочок вже навіть перестав приставати до тата з походом в зоопарк, так як другий місяць тато обіцяє, але знаходить купу причин, щоб не піти. І трансформер чоловік йому так і не купив, хоча син дуже чекав. Я сама цю іграшку купила і віддала йому, щоб він синові подарував. А він в черговий раз зойкнув, що забув сам це зробити.
І чоловік зовсім непогана людина, добрий, веселий, не п’є, не гуляє. І з іншими людьми він зовсім інший – з усіма слово тримає, а ось в сім’ї. Ну, наприклад: недавно ми тиждень домовлялися, що їдемо на дачу, готувалися, збиралися, а в суботу чоловік сказав, що не поїде, тому що обіцяв одному речі перевезти. А то, що він нам обіцяв, що батьки чекають, це не має значення. Я ніколи не знаю, що він зробить завтра, післязавтра, перестала вірити йому навіть в дрібницях, перестала сподіватися. Виходить, що я все повинна робити одна, не покладаючись на нього.
Майже два місяці тік кран на кухні, чоловік сказав, що сам полагодить і заборонив мені викликати сантехніка. І, звичайно ж, нічого не зробив, знаходячи сотні відмовок. Я змушена була потайки від нього, поки він на роботі, викликати майстра, щоб кран полагодили. А він ще й образився на мене. І так у всьому рішуче. Я розмовляла з його мамою, намагаючись зрозуміти, звідки в ньому це, але вона образилася і сказала, що я не ціную, який мені золотий чоловік дістався, і роблю з мухи слона.
Намагалася я неодноразово розмовляти з чоловіком, пояснити, що мене лякає, що не подобається, але як об стінку горох – віджартовується, а варто натиснути, так ображається, і знову за свою платівку, мовляв, він нічого поганого не робить, не п’є, не гуляє, зарплату пристойну додому приносить. А я йому не вірю вже, жодному слову. Навіть у дрібницях. Пообіцяє купити хліба, так я все одно сама йду в магазин, тому що сто раз забував. Він ображається.
А я всього лише хочу, щоб раз сказано, то і зроблено, щоб обіцяне виконувалося, щоб не розкидалися попусту слова, щоб була відповідальність за них і за свої вчинки. Подруга сказала, що потрібно перестати звертати увагу і все, жити, як самій хочеться. А хіба так проживеш, коли кожен сам по собі, як чужі в одному будинку.
Вчора у нас сімейна дата була. Я знову два тижні нагадувала, він клятвено обіцяв прийти раніше. Я все приготувала, дитину до бабусі відвела а він прийшов уже до півночі ближче, повідомив, що втомився і голодний, мовляв, на роботі затримався. І все! Коли я стала дорікати, сказав, що все це нісенітниця, головне, що він мене любить, а квіти і завтра купить, яка різниця ?!
Не знаю, може, це і нісенітниця, а я чіпляюся до нього. Тільки я все про хиткий місток згадую. Хіба це життя, що весь час, щодня зростає невпевненість в самій близькій людині?
Ірина Гоголєва
