Їхня історія починалася так само або майже так само, як історії багатьох сімейних пар. Сонце світило яскраво, життя тільки стартувало. Все було так прекрасно, і попереду сліпучим світлом сяяли роки щастя і любові
- джерело.
– Що трапилося?!
– Нічого, – він спробував взяти себе в руки, натягнув на обличчі усмішку.
– Не знаю, ми святкуємо, а мами немає з нами. Наташа помітила, що молодий тримає в руках маленьку фотографію. Вона простягла, було, до фотографії руку, але Вова з незрозумілим завзяттям відсторонив її.
– Усе. Я в порядку. Іди до гостей, я зараз підійду.
Дійсно, через кілька хвилин Володимир з’явився в кімнаті. Усміхнений, чарівний. А Наташа дивилася на нього, і почуття незрозумілої тривоги змінило раптом розгубленість від побаченого нею кілька хвилин тому … Втім, неприємний осад розчинився з першим криком «гірко». Губи новоспеченого подружжя зімкнулися в поцілунку …
Вова познайомив Наташу з батьками через тиждень після того, як вони прийняли рішення «зустрічатися». Батько, як дві краплі води схожий на сина, зворушливо залицявся до дівчини: «А який чай ви полюбляєте? Вам не холодно? Ось вам плед, укрийте ноги. Я вас зараз пригощу вином власного приготування! »
Мати справила двоїсте враження. Ні, вона посміхалася, була привітна, але щось в її поведінці здавалося Наташі натягнуто-неприродним. Холодним. Материнські ревнощі, вирішила Наташа, перехопивши погляд майбутньої свекрухи на сина. Погляд, наповнений любов’ю і тугою. «Не хоче пташеняти з гнізда відпускати», – вирішила про себе дівчина. А доведеться. «І відліпись від матері своєї …» – прийшли звідкись рядки з Біблії
Життя молодих походило на життя тисяч інших сімей. Все йшло своєю чергою. Обставити квартиру (житло подарували батьки Наташі), з’їздити на море. Наташа отримала розподіл до Вінницької міськлікарні, Володимир – у Вінницький опiковий центр. Під час навчання він міг годинами гортати медичні довідники, знав теорію назубок. Тепер він мав на практиці показати, який він хірург. Показати, що роки навчання не пройшли даремно.
Батьки Володі жили зовсім недалеко від будинку молодих, але на подив Наталі вони ніколи не заходили відвідати своїх сина та невістку. Вірніше, заходив пару раз Володі батько. Один. Поклавши безглуздий плащ на стілець у передпокої, розпитував про життя-буття, цікавився здоров’ям. Вова досить холодно ставився до його візитів і, якби не приголомшлива зовнішня схожість, Наталя подумала б, що вони не рідні батько і син.
Зовсім по-іншому поводився чоловік Наташі при зустрічі з матір’ю. Зазвичай вони зідзвонювалися по телефону, і Вова починав радісно збиратися. Наспівуючи під ніс щось веселеньке, бризкав на себе одеколоном.
– Я з мамою в парку зустрінуся, буду через пару годин, – повідомляв він дружині. З собою не кликав.
Одного разу Наташа з інтересу пішла за ним. Син і мати прогулювалися по парку, весело сміялися. На прощання Вова цілував мамі руки. «Зворушливо», – думала Наташа. Це треба ж так трепетно ставитися до жінки, яка тебе народила! І так ревно оберігати зустрічі з матір’ю від зазіхань власної дружини.
Коли їх первістку виповнилося два роки, раптово помер Володі батько. Асфіксія дихальних шляхів внаслідок застарілої астми. Володимир плакав на похоронах, підтримував матір, посірілу від горя. Наташа намагалася не порушувати похмурого мовчання, в яке занурився чоловік на кілька днів. Нехай побуде один, якщо йому так хочеться. Рана така свіжа. Лише час лікує, словами тут не зарадиш.
Через день після похорону жінка прийшла з роботи раніше, ніж зазвичай. Намагаючись не дзвеніти ключами, відкрила вхідні двері. Тихо пройшла на кухню. І почула розмову чоловіка по телефону. Він сміявся. Щиро, як дитина. Наташа прислухалася.
– Так, так, мама. І я. Бувай, цілую.
Наташа відчинила двері кімнати. Чоловік лежав на дивані. Посмішка ще не покинула його обличчя. Побачивши дружину, Вова якось напружився, в очах з’явиласяь жорстокість.
– Ти давно вдома? – губи стиснулися в тонку нитку.
– Досить давно, щоб почути, як ти заливався. Що це все означає?
– Ти не чіпай мене, люба, – сказав м’яко, але у Наташі від тону, з яким це було сказано, мурашки побігли по спині.
– Я повинен мати підтримати ?! Як ти вважаєш? Вона і так всі очі виплакала!
Цілком природне пояснення неприродної поведінки.
Володимира звільнили. Це не було звільненням в повному розумінні слова. Його перевели на «менш відповідальну ділянку». Але всі розуміли – звільнили. До операційного столу він більше не підійде. Посадили в реєстратуру. Сиди – пиши. Дружині він пояснив подію цілком правдоподібно – підсиділи, талановитих фахівців всюди затискають.
-Не впадай у відчай, коханий.
– І не подумаю. Вони ще у мене поплачуть.
«Поплачуть», – відгукнулося в голові Наташі …
Коли їх синові виповнилося вісім років, Володимир запропонував Наташі поїхати на море з батьками. Її і його.
– Мама так давно не була на півдні …
Жінки дуже подружилися (всі роки до цього їх спілкування зводилося до застільних розмов ні про що на сімейних святах), ходили з самого ранку на пляж, вечорами грали в карти на веранді. За два дні до закінчення відпустки до Наташі підійшла її мати і сказала, що їм необхідно поговорити.
– Ти розумієш, тут щось не так, – в голосі жінки відчувалася явна стурбованість.
– Вони ТАК один на одного дивляться! Як чоловік на жінку, ти розумієш?
Наташа лише розсміялася у відповідь. Вона давно звикла приймати чоловіка таким, яким він є. З усіма його маленькими дивацтвами.
В останній день відпочинку мати Володі раптово відчула нездужання.
– Ні! – категорично заявила вона. Я не буду вам доставляти незручностей. Вова посидить зі мною, а ви купайтеся, засмагаєте. Останній день, все-таки.
Наташа вирішила не кидати чоловіка на самоті. Сказавши, що йде засмагати, вона сходила в аптеку (своїх ліків вистачало, але хотілося зробити свекрусі приємне, проявити турботу) і через півгодини повернулася до будиночка. Двері були зачинені зсередини. Жінка обійшла будинок і заглянула у вікно …
Її чоловік і його мати були в одному ліжку. Те ЧИМ вони займались не вкладалось в голові . Ліки випали з рук. До горла підступила нудота, ноги підкосилися, і Наташа втратила свідомість …
Коли туман розсіявся, жінка побачила схилених над собою чоловіка і свекруху. На обличчях обох – щирий переляк.
– Як ти, кохана? Що з тобою? – чоловік гладив її по голові.
– Це сонце, – авторитетно заявила свекруха.
– Ви одужали? Я все бачила, – прошепотіла Наташа.
– Ти н і ч о г о не бачила, – після паузи прошипів Вова. Батько бачив, і де він зараз? – очі чоловіка випромінювали явну небезпеку. Вона бачила раніше такі очі. У психіатричній клініці. У хворих людей …
У Вінниці Наталя заявила чоловікові:
– Вимітайся з моєї квартири. Я подаю на розлучення.
Він посміхнувся.
– Синку! Іди до тата! – повернувся до дитини, підхопив на руки. Гладив по голові, провів кілька разів по шиї. Злегка, на мить, стиснув пальці. Тут же відпустив. Хлопчик закашлявся.
– Вибач, малюк, тато зробив тобі боляче? – співчутливо подивився на сина.
– Ну, тримай двадцятку, збігай, купи морозива.
Хлопчисько в один момент забув про секундний біль, променисто посміхнувся, поцілував батька в щоку.
– Дякую, па.
Коли за сином зачинилися двері, Вова глянув в обличчя дружині.
– Ти не зробиш цього, – губи її тремтіли.
– Я вже дещо в житті робив. Повір …
Вона повірила.
Через два дні Наталя тримала в руках лікарняну картку свекрухи. З неї випливало, що Інна Володимирівна неодноразово проходила курси лікування від шизофренії. Мабуть, хвороба передалася у спадок синові. Перед Наталею постало питання – що робити? Їй, як медпрацівникові, було відомо, що за новим законодавством ніхто не може бути підданий госпіталізації без власної на те письмової згоди. Останнього алкаша в білій гарячці можна насильно госпіталізувати. Свого часу переборщили КГБшники зі своєю «млявобіжучою шизофренією». Тепер всі бояться. Ну а їй що робити ?! У міліції пояснили – чекати, поки він не зробить чогось протиправного по відношенню до неї або дитині.
– Він вбити мене може, ви розумієте? !!
Співробітники правопорядку знизували плечима …
Наташа живе з цією людиною і понині. Вона замикає їх з дитиною кімнату на ключ. Ночами часто прокидається від звуку ЙОГО кроків. Він готує собі каву о третій годині ночі. Іноді сміється якимось своїм, одному йому відомим думкам. Іноді плаче. І кожен день телефонує до мами. І наспівує під ніс веселеньку мелодію, збираючись. І бризкає на себе одеколоном. І підморгує синові на прощання …
Автор: Анатолій Шарій
