80-літня Анастасія Трофімова нині мешкає сама у старенькій батьківській хаті, яка складається всього лишень з двох маленьких кімнаток, у невеличкому селі Кричевичі Ковельського району. В одній з них заквітчаний у рушниках портрет батька Федота. А поруч з ним, у рамках, безліч знімків, які розповідають про найпам’ятніші події їхньої великої, дружньої та міцної родини. Адже мав Федот аж десять рідних дочок. Вони вже давно відійшли у вічність. Залишилася лише сама Настя, яка була найменшою. Вона і згадує постійно своїх рідних, проливаючи скупу сльозу крадькома, щоб ніхто не бачив.
- джерело.
– О, колись нас ціла хата була, – усміхається, поринаючи у спогади. – Десять дочок Бог матері з батьком дав. І всі тут уміщалися. Бідно жили, але тримали всюди чистоту й порядок. Так мати навчили. Не мали святкових сукенок. Ходили у стареньких, але чистеньких, попраних. Не бачили ні цукерок, ні шоколадок. Бувало, зберемо картоплю на городі, батько погрузить на віз та й до города їде, а ми вже на вулиці виглядали, коли вертатиметься, бо знали, що привезе нам солодку булку. То була найбільша смакота.
Бабуся Настя з любов’ю оповідає про батька, який був знаним силачем на все село. Люди любили казати: «Федот і коня може побороти». А як ішли його доньки у колгосп на роботу, то хто побачить десяток струнких красунь на вулиці, захоплено прицмокне: «Ось пішли Федотові дівчата».
– Дуже хтів батько хлопця, та Бог не дав, – зітхає старенька. – Ще раніше родився хлопчик, але скоро й пoмeр. Потім посипалися їдні дівчата. Найстаршою була Євка, а найменшою – я. Прийшла пора, і всі замуж повиходили. Правда, не кожній весілля справляли, бо не було з чого. Тоді й батькові легше стало, бо зяті помагали. Ми всі сім’ями з’їжджалися до рідної хати. Одна лише Маня пари не мала.
Анастасія Федотівна каже, що жили всі сестри дружно. Підтримували одна одну. Але йшли роки, і йшли з життя то одна, то інша. У вісімдесят з хвостиком баба Настя лишилася сама в хаті. Добре, що діти навідують. Донька Лєна приїжджає з Ковеля, а син Василь, який живе у селі, йдучи на роботу, частенько заглядає.
– Коли тяжко на душі робиться, помолюся перед портретом батька, поговорю з ним – і легше стане, – приказує. – А ще маю чотирьох кролів та котика Кузю. То замикаю хату і кажу йому: «Йдемо, Кузю, на село». Отако і живемо.
Руслана СУЛІК, Волинська область
