Від самоучки до відомого італійського дизайнера: історія кравця з Луцька. ФОТО

Кравець і дизайнер з Луцька усе, що вміє навчився сам. Танцював, служив на флоті, потім – вирушив до Італії. А тепер – відомий на всю країну.

Кравець і дизайнер із Луцька Руслан Лазарев – людина-оркестр. Він багато років займався народними танцями, встиг відслужити на флоті по сусідству з білими ведмедями та поїздити «на Польщу», а потім став кравцем-самоучкою, – пише ВолиньPost.

Згодом чоловік поїхав до Італії вивчати мистецтво високої моди і протягом 15-ти років здобував кравецьку майстерність у кращих вчителів. З самоучки Руслан перетворився на майстра, який мав за честь змагатися у престижному конкурсі італійських кравців та працювати у столицях світової моди Римі та Мілані. Декілька місяців тому він повернувся в Україну, аби відкрити ательє високої моди у рідному місті.

Постійно усміхнений маестро сидить на інтерв’ю у дійсно ідеальному костюмі. Руслан Лазарев виготовляє одяг ручної роботи, який «лежить» бездоганно – для виготовлення такого костюму треба понад тиждень працювати руками, виконати тисячі стібків та маніпуляцій.

«Все має бути, як кажуть італійці, «перфетто», – усміхається Лазарев. Нині він працює над своїм черговим шедевром та мріє відкрити у Луцьку ательє-лабораторію.

Від танцюриста до моряка і знов до танцюриста

У юності Руслан Лазарев аж ніяк не пов’язував свого майбутнього із шиттям – після того, як у молодших класах його вперше відвели на народні танці, він мав амбітні плани стати хореографом. Після закінчення школи Лазарев вступив на хореографічне відділення Луцького училища культури, та на другому курсі навчання його на 3 роки забрали в моряки на Північний флот.

«Я тоді в училищі вчився, танцював у «Волинянці», у нас було багато поїздок по Україні та ближньому зарубіжжі. До мене кілька разів приходили повідомлення з військкомату, бо я не ходив вчити азбуку Морзе – ну яка мені азбука, якщо у мене концерти? Тому за деякий час мене викликали у військкомат – тоді військком сказав, що відішле мене до білих ведмедів. І це таки справдилося. То, мабуть, було найкрутіше і найстрашніше місце – поселення Гримиха. Там бували такі вітри, що буквально здували людей, тому часом доводилося пересуватися навкарачки, аби просто не викрав вітер», – сміється Лазарєв.

Два з половиною роки він відслужив на флоті, а повернувшись додому пішов танцювати у Волинський народний хор.

«У нас бували концерти в селах, де клуби не опалювалися, часом менше 16 градусів у приміщенні – дихаєш, а з рота пара йде. Я досягнув певної техніки, був задоволений собою, але, певно, просто настав такий момент, коли треба було все кинути. Невдовзі у мене з’явилася родина і треба було заробляти гроші», – пригадує чоловік.

На той момент Руслан Лазарев вже трохи шив вдома. Перешивати речі він намагався ще зі школи – в часи Радянського Союзу важко було знайти оригінальний одяг, тому майбутній кравець «підглядав» цікаві моделі на людях і намагався трохи «модернізувати» свої речі. Згодом у нього з’явилася мрія – пошити для себе шкіряну куртку.

«На початку 90-их це було в тренді. Я собі хотів куртку, а вибір був невеликий – люди якийсь цікавий одяг діставали із-закордону. Тому з того, що я бачив, старався скомпонувати і пошити», – розповів майстер. Тож в 1990 році першим виробом стала омріяна модна куртка. Результат сподобався кравцеві, тому він вирішив працювати далі.

«То був той час, коли Варшавський ринок мав тільки кілька рядів з прилавками, а далі люди торгували з машин і з рук. Мій перший досвід – я сам стояв біля паркану і продавав свої куртки. Але доводилося казати, що вони привезені, бо люди, не знаю чому, не хотіли купувати пошите. Парадоксальна ситуація, бо ж тоді часто шили одяг в ательє», – пригадує майстер.

Тому своїм клієнтам він розповідав, що привозить куртки і просто їх перепродує. Коли ж щось не підходило за розміром, Лазарев обіцяв за тиждень «привезти» потрібний одяг. Повертаючись додому, він сідав та починав шити нові куртки за параметрами клієнтів.

«Я не міг взяти і поміряти людину, тому шив «на око» – прикидав розміри і практично завжди ідеально вгадував. Робити викрійки мене навчив мій тесть. Крім того, я трохи «підглядав» за модою, тому першим в місті почав шити шкіряні плащі. Люди хапали ті пальта і я був задоволений, мій маленький бізнес набрав оборотів. Звісно, коли я робив куртки та плащі, то не казав людям, що це я їх пошив, бо їх би не купували. То був такий час, що ручної роботи не розуміли», – каже майстер.

Згодом він шив на замовлення, а через деякий час знову почалася криза і клієнти більше не мали змоги купувати шкіряні речі. Тоді Руслан зайнявся транспортними перевезеннями, але зрозумів – він хоче продовжувати шити. І шити добре.

«Люди вже менше боялися ручної роботи, – пригадує чоловік. В той час люди почали масово виїжджати за кордон на роботу, а я захотів поїхати і навчитися більшого. Італія – це найкраща академія кравців, столиця моди і я подумав, що треба їхати і «зачепитися», аби оволодіти їхньою майстерністю пошиття одягу. До того моменту я був просто хореографом, який самотужки здобув вміння кравця. Якщо людина чогось хоче, вона може досягти – є підручники, які навчають крою, можна вивчитися по формулах, хтось щось підкаже. Але коли я поїхав до Італії то зрозумів, що там зовсім інші технології – мені довелося повністю перевчатися навіть того, що я вмів».

Переїзд до Італії

Найважчим моментом стало власне наважитися на переїзд, адже майбутнє було туманним та складно було будувати якісь плани. Переїхавши до Італії у 2002 році, Руслан не знав мови і зізнається – спочатку таки було важкувато. Але йому вдалося потрапити на роботу в римське ательє до відомого кравця Гаетано Алоізіо.

«Окрім розкручених у нас «брендів», як, наприклад, «Armani», існують й менш відомі для нас кравці, які є майстрами своєї справи і визнані на світовому рівні. Ці люди дійсно просувають моду. В Італії інститут кравців ручної роботи закладений майже 600 років тому. У питанні ручного пошиття італійці перевершили всіх.

Зараз Гаетано Алоізіо мільйонер, має власний будинок моди у Римі – його не знає широкий загал, бо він не є частиною індустрії, але його роботи високо цінують у світі. Його костюми одягають принци і відомі бізнесмени – розкручені бренди вартують 800-1000 євро, ручна робота – 3-5 тисяч євро», – розповідає Руслан Лазарев.

Ручне пошиття костюму – це ціле таїнство. Кравець, лише побачивши людину, вже бачить, як на ній «лежатиме» виріб. Найважливішим є перший крок – правильно пошити основу, на яку потім нашиють матеріал, вибраний клієнтом. Від професійності пошиття цієї середини костюма, яку італійці називають «телла», залежить, як костюм «сяде» на клієнта.

Кожен костюм ручної роботи унікальний і є єдиним у світі екземпляром.

«Ти заходиш у магазин брендових речей, а їх там ціла партія різних розмірів. Костюм ручної роботи – це єдина у світі річ, яку виготовляють під конкретну людину, з урахуванням всіх деталей. Навіть піджаки для одного клієнта дещо відрізнятимуться між собою, хоча усі сидітимуть ідеально», – каже кравець.

Аби пошити один костюм треба більше тижня. Та тут є теж різні нюанси, наприклад, залежність від тканини. Адже якщо на піджаку є орнамент, наприклад клітинка, то майстер звертає увагу, аби при зшиванні спинки кожна клітинка співпала із сусідньою.

«Коли відбувається зшивання, то тканина трошки втягується, – розповідає дизайнер. Тому в кожну клітинку треба вставити окрему булавку. Потім треба слідкувати, щоб клітинка на рукаві прилягала до спини. То все залежить від костюму – може бути й два тижні. Все треба робити руками – підшивати, вставляти підкладку, робити петлі. Але навіть зараз я вчуся».

Читайте також:  Злочинець з Хмельниччини намагався виїхати в Італію

Мистецтво тисячі дрібниць

Головне у ручному пошитті одягу – знання, адже тут важлива кожна ниточка і кожен стібок. Треба враховувати сотні і сотні нюансів аби отримати «перфект», як кажуть італійці – ідеальний результат. Без спеціальних знань не можна навіть правильно попрасувати річ, адже для цього існує особлива техніка.

«Спеціальна праска з причепленими вантажами загалом важить 7 кілограмів. Є тканинний помазок і ще спеціальний шматочок матерії, через який треба прасувати. Процедура виглядає так – кладеш на річ тканину, легко змазуєш водою і ніби робиш відбиток, штамп праскою. І так повністю всі штани, щоб було дуже акуратно, фактично прасуєш кожен клаптик окремо. На піджак треба витратити 2,5-3 години, а на пальто – 5. Уявляєте, скільки разів треба підняти ту 7-кілограмову праску? Одного разу я навіть не зміг зранку піти на роботу, бо в мене підпухла рука», – сміється Руслан.

«В Італії така система – ти приходиш в ательє, тебе вчать і ти постійно робиш одну роботу, відшліфовуючи її ідеально, роками, – розповідає кравець. Але так можна навчитися робити примірку, правильно прасувати чи кроїти, а я хотів повністю освоїти процес. Так, італійці кажуть тобі, що ти станеш великим кравцем, матимеш майбутнє, але не дуже поспішають всього вчити. Тому я і нині знаю людей, які сидять по 10-15 років на тому самому відрізку роботи. Я так не можу. За всі роки, поки я жив в Італії, я змінив 5 чи 6 ательє».

Аби стати майстерним треба досконало вивчити всі процеси, адже важливий кожен етап створення костюма і не можна нехтувати жодною процедурою. Спочатку лучанин підшивав шатни та піджаки, але на серйозну роботу його не призначали. Тому Руслан обрав для себе цікаву тактику навчання – зазирав, як працюють та шиють майстри, а згодом вдома все конспектував, аби не забути, та відтворював процес.

«Золоті ножиці»: як лучанин змагався із кращими кравцями Італії

За трохи більше ніж 10 років перебування в Італії Руслан Лазарев фактично самотужки дістався вершини – у 2014 році його запросили взяти участь у конкурсі «Золоті ножиці», на якому змагаються кращі кравці Італії із багаторічним досвідом. Кожен із них отримує модель та завдання пошити для неї костюм, а згодом відбувається дефіле у Національній академії кравців. Тут роботу оцінюють провідні майстри, які займаються ручним пошиттям, мають власні ательє чи будинки моди.

«Знову ж таки, у брендах працюють кравці, які десь навчалися. Але я певен: кожен із них мав би за честь навчатися у цій Академії. Тут навчають технології ручної збірки і пошиття костюмів. Бренди мають знання основ, але далі вони працюють з індустріальним пошиттям, де виграє модельний ряд – якщо він зручний і хороший, то він продається. Багато бізнесменів із Росії чи України козиряють речами від «Armanі» чи «Guccі», але ті, хто знає, яким має бути костюм, шиють їх на замовлення вручну», – вважає дизайнер.

Тож академія збирає майстрів ручного пошиття – з кожного регіону вибирають по одному кравцеві. Руслану Лазареву випала честь представляти Римський регіон.

«Для мене була велика честь представляти Рим і область, це велика нагорода за роботу. Але я намагався не думати про те, бо, напевне, просто втратив би свідомість, – усміхається кравець. Не лише для мене, а й для багатьох людей, які займаються цією роботою, це вищий клас. Вона потребує великого терпіння: один костюм – це понад 30 тисяч стібків голкою, зроблених вручну.

Ми отримали тканину і модель, яку мали одягнути. Зробили заміри, підготовку та усі прибули до Риму. За два дні кожен із нас мав виготовити костюм і представити його на дефіле на розгляд журі, до якого увійшли кращі кравці Академії. Вони дуже прискіпливо оцінювали і мені було цікаво, що скажуть майстри такого високого рівня. Загалом у мене все дуже добре вийшло».

Руслан із захватом пригадує дійство – величезний подіум, десятки фотографів, кращі майстри Італії та моделі, які дефілюють у костюмах разом із авторами одягу.

Руслан Лазарев: італійський кравець високої моди з Луцька

«У журі був Гаетано – мій перший вчитель, – додав лучанин. Він бачив мене, ще коли я у нього підшивав штани, а тут я вже готував цілий костюм. Він був здивований і попросив подивитися мою роботу – я саме вже завершував костюм та робив петлі. «Ого! Ти дуже виріс», – сказав він. Мені було дуже приємно почути це від такої людини».

Тоді на «Золотих ножицях» переміг італійський кравець, який має 40-ка річну практику, але для Лазарева це стало чудовим досвідом. Невдовзі після конкурсу лучанин переїхав працювати до Мілану, де співпрацював із майстром, який, окрім бренду, запустив лінію костюмів ручного пошиття.

«У нього була лінія індустрії по 500-600 євро і ручна робота від 2,5 тисячі євро. Спочатку він попросив мене пошити костюм йому – він був здивований, як костюм лежить вже після першої примірки. Він відчув різницю, бо раніше носив костюми, які пошті на фабриці – не хочу нікого образити, але це плита, яку одягають на людину. Коли ж ти робиш костюм для конкретної людини, враховуючи усі особливості, вона відчуває комфорт, це ніби ти одягаєш другу шкіру. Згодом я зробив цьому чоловікові ще 3 костюми (сміється) та працював у нього понад рік».

Бути в Мілані чи Києві – однаково, все одно не вдома

На той час лучанин вже серйозно задумався повернутися на Батьківщину та далі працювати тут. Шалене бажання поїхати додому постійно підсилювалося. Тож трохи більше 3 місяців тому він втілив цей задум і переїхав із Мілану назад до Луцька.

«Хоча рівень життя там, звісно, не такий як тут, але мені хотілося просто побути з батьками. Я розумів, що матиму тут менше, але ж це вдома. Ручної роботи в Україні ще мало – є Лілія Пустовіт, Олена Голець, Андре Тан, але кожен робить по-своєму. В Римі є 50-60 ательє ручної роботи і у них немає між собою жодної конкуренції, бо кожен має свого клієнта. Тут теж має бути так. Я з гордістю можу сказати, що вчився у кравців високої моди Італії, а тепер у мене є своя мрія – хочу у Луцьку відкрити ательє-магазин, при якому я б організував лабораторію кравців», – розповідає майстер.

Варіант переїзду із Луцька Руслан Лазарев навіть на розглядає, адже де б не був – все одно не вдома.

«Бути в Мілані чи бути в Києві, це, певною мірою, однаково, бо я все одно не вдома – я лучанин. Це просто або з Мілану приїжджати до Луцька, або з Києва приїжджати до Луцька. Так, може в Києві більший потенціал, але насправді немає проблеми взяти замовлення із Києва, можливо, колись там також відкрию салон», – розмірковує кравець.

Першою гучною заявою після повернення в Україну було представлення колекції костюмів під час осіннього «Lutsk Fashіon Weekend».

«Це колекція моїх персональних речей, костюми, як я пошив раніше. Я вдягнув їх на моделей, аби представити в Луцьку. Після цього вже маю кілька замовлень. Кілька років тому я робив костюм для ведучого 1+1 Олексія Душки, а нещодавно за його рекомендацію звернувся актор Артем Позняк. Я дав йому свій костюм, підігнав під його мірки і у ньому він продефілював по червоній доріжці премії VIVA! Найкрасивіші 2018».

І хоч Руслан Лазарев остаточно повернувся до Луцька, тут його можна застати не завжди, адже чоловік отримує пропозиції з різних куточків світу. Нині майстер знову готується летіти до Швеції, аби прочитати другу частину курсу з пошиття наполетанського костюму та мріє, що повернувшись додому таки зможе відкрити маленьку затишну майстерню, де буде шити ідеальні італійські костюми.

Текст – Василина БОРУЦЬКА

Джерело.

РЕКЛАМА: