Вась, візьми мене на Великдень додому, візьми мене, синку. Я притулюся десь в куточку, в рот хустку, щоб не кашляти, і пробуду кілька днів в рідному домі

– Вась, візьми мене на Великдень додому, візьми мене, синку. Я притулюся десь в куточку, в рот хустку, щоб не кашляти, і пробуду кілька днів в рідному домі, де і стіни лікують. Я тут не витримаю.

– Ви, батько, як дитина. Тепло вам, чисто, їсти маєте, ще щось з дому привезу, ліки куплю.
– Я не хочу їсти, Вася, я вже рік не був удома, – старий Петро намагається заглянути синові в очі. – Я один залишився в палаті, всіх забрали додому.
– Ну добре, добре, до свят ще чотири дні. Заберу.

Василь відвернувся до вікна, а зраділий Петро почав ходити по палаті, розповідаючи синові, що йому вже набагато краще. Залишившись наодинці, подивився у вікно. Весна … плакучі верби, які хтось посадив на лікарняному дворі, розпустилися і зазеленіли. Скрізь так тихо.

– Все-таки не всіх забирають рідні на свята, залишаються тяжкохворі і ті, у кого нікого немає. Самотність знову почала огортати Петра і несамовито стискати в грудях. – Як витримати ще чотири дні? Коли приїду додому, відразу піду на цвинтар до Марії. Марія, серце моє розривається при думці, що тебе немає. Легкі хмари пливуть і пливуть синім небом, то накопичуються, то бліднуть, і раптово губляться в нескінченності. Білі покривала на лікарняних ліжках, запах ліків і тиша, несамовито пригнічує, знекровлює душу, що рветься на рідне подвір’я, де з’явився первоцвіт.

– Боже, Боже, поверни мене додому, шумить сосна біля хвіртки і від печалі про мене сивіє Мар’їна могила, поверни мене на день-два, а потім роби зі мною, що хочеш, – шепоче Петро, ​​задихаючись від кашлю.

– Вірочка, я привезу тата на свята додому, – Василь благально зазирнув в очі дружини, спробувавши обійняти її за плечі. Віра нервово повела плечем і вивільнилася з обіймів. – Ти знаєш, що твій тато хворий на туберкульоз і може заразити всю сім’ю.

– Але лікар сказав, що він давно не виділяє туберкульозних паличок. Тому неє заразним для людей, які його оточують.

– Ти віриш лікарям? Я взагалі вже нікому і нічому не вірю. Ці медики тепер нічого не розуміють. Хіба лікар вболіває за нас? Більше хворих – більше грошей. Ти хочеш нас приректи на вічну хворобу і загuбель?

Віра замовкла і до вечора не обмовилася з Василем ні словом, а вночі довго плакала, жалібно кажучи, що Василь її не любить. Він притискав дружину до грудей, цілував мокре від сліз обличчя, просив вибачення і ще раз повторював, що нічого з батьком не трапиться, якщо залишиться на свята в лікарні.

У суботу Петро не відходив від вікна. З болем дивився як сонце, пересувалося небом, і на листочки, на зелені паростки трави, і на красивих молодих лелек, які кружляли високо-високо.

-До вечора ще далеко, ти приїдеш, синку, за мною, приїдеш, Вася. Десь в церкві Плащаницю прибрали. Марія з п’ятниці на суботу завжди всю ніч сиділа біля Плащаниці.

– За що нас, Ісус, розіп’яли? – сказав Петро голосно. – За наші гріхи, а не за Твої, бо Ти був безгрішний. Безгрішний, а помер в таких муках, щоб нас, грішних, врятувати. Які нелюдські муки Ти терпів. Прости мені, що скаржуся, і не залишай мене самого, не залишай мене. Я чув, як лікар казав синові, що дозволяє взяти мене на кілька днів додому, що я вже не заразний.

Сонце почало хилитися до заходу, посилаючи останні промені на молоді крони. Принесли вечерю – молочну кашу, чай і шматочок хліба.

Читайте також:  Батько в останній момент відмовився оплачувати весілля своєї дочки! Звучить жaxливо, але я згоден з ним на всі 100%

– А вас чому додому не забрали? – літня жінка, яка принесла їжу, співчутливо подивилася на хворого. Не відповів, бо жаль стиснув спазмом горло. Коли вона через деякий час зайшла забрати посуд, то побачила, що він до їжі не доторкнувся. Важко зітхнувши, забрала все на кухню.

Петро на мить відчув присутність в палаті своєї помepлої дружини Марії. Це відчуття було таке сильне, що він мало не втратив свідомість. У грудях колотило відчайдушно, світ якось дивно хитнувся, а погляд не міг покинути плакучої верби, що так сумно опустила свої прекрасні квітучі гілки. Притулився гарячою щокою до холодної подушки і так пролежав до ранку, не закривши очей. Місяць заглядав у велике вікно, то ховаючись за хмарами, то виринаючи з-за них, кидав свій холодний відблиск на бліде, змучене хворобою чоло і на сухі блискучі очі, в яких відбилася невимовна туга.

Рано вранці на Великдень Василь з Вірою і восьмирічним Романом пішли до церкви. Після Служби Божої хотів їхати в лікарню, але приїхала в гості Верина рідня. До вечора сиділи всі за багатим святковим столом, вітаючи один одного зі Святом, співали «Христос Воскрес!».

Василь відчув у грудях таку невимовний смуток, не витримав і вийшов на вулицю. У церкві дзвонили на честь свята, а смуток переростав в страшну душевну біль, що ятрила серце. Згадав, як колись, саме на Великдень, десятирічним хлопчиком лежав після oпepaції на апендицит в peaнімаційному відділенні. До нього нікого з рідних не впускали, але тато весь день простояв під вікном. Він посміхався Васильку крізь сльози, ліпив з пластиліну тварин і показував йому. Лікар відганяв тата від вікна, він відходив, знову повертався і стояв до тих пір, поки Василько не заснув. Прокинувшись на наступний день на світанку, хлопчик знову побачив батька, який заглядав у вікно. До сих пір не знає, де тоді ночував батько.

Провівши гостей, Василь сумно сидів ще близько години, а потім ліг спати. Але заснути не міг. Віра притискалася до нього, цілувала і гаряче шепотіла, що любить його. Вранці, готуючи для батька сумку з їжею, поклала туди смачну ковбасу, дорогі цукерки та кілька найкращих мандаринок. Василь відчував себе таким спустошеним, майже не чув її слів. У лікарні був вражений тишею, що стояла в коридорах. Не став чекати ліфта, побіг по сходах на сьомий поверх.

Батьківське ліжко було порожнє, тільки пружини чорніли, різко контрастуючи з білизною застелених ліжок. Ледве переставляючи важкі ноги, підійшов Василь до чергової медичної сестри. Не чекаючи питання, вона тихо сказала, що ніхто такого не очікував. Oбшupний інфapкт poзірвав серце батька саме на Великдень.
– Робили все можливе, але, на жаль.
І замовкла.

Автор: Ольга Яворська

Джерело.

РЕКЛАМА: