– Так, – грізно сказала моя роботодавиця тітка Люба, покурюючи смердючу беломоріну, – ось тобі прилавок, на прилавку бачиш взуття?
- джерело.
– Ти його продавати будеш – продовжила тітка Люба. – Ну ладно, – роботодавиця з тріском сіла на кволу табуретку. – Рахувати вмієш? Вмієш. Ти ба, вищу освіту здобуває! А ти попаши, попаши, як я пашу! Ну ладно, чого це я.
Товар разхвалюй, – вона метнула на мене суворий погляд з-під густих сивих брів, – ну я думаю, впораєшся. А поки повивчай вміст коробок, разміри подивися. Взуттям торгувати вміти треба. Хе-хе.
Це тобі не ядерна математика в інституті твоєму, тут мізки потрібні. Щоб до вихідних вивчила, в якій коробці яке взуття лежить, – грізно гаркнула тітка Люба, – а то знаю я вас.
Я слухняно почала відкривати незліченні коробки, розглядати взуття і порівнювати його з виставленим на прилавку.
– Ну гаразд, – сказала тітка Люба, відкинувши убік чергову сигарету, – пішла я в кафетерії посиджу. Зберешся – приходь, – звернулася вона до мене.
Вона пішла, а я залишилася наодинці з взуттям. На кожну пару був наклеєний цінник, так що вигадувати ціни самій не довелося. Але ось розміри. У якому ящику лежить те чи інше взуття – я й гадки не мала. Гаразд, як-небудь викрутимося.
Я тупо сиділа на табуретці і кліпала очима. Ось уже півгодини до мене не підійшов жоден покупець. Я вже почала дрімати, занурившись в обривки фраз перехожих.
З сонного стану мене вивела тітка, яка підійшла до прилавку. Вона безцеремонно схопила босоніжки на платформі і почала крутити їх в руках.
Потім зняла зі своєї ноги брудні шльопанці і одягла біленьку босоніжку на немиту спітнілу ногу з прилиплим піском. Я судорожно проковтнув слину, але продовжувала ввічливо посміхатися.
– Що-небудь шукаєте? У нас багато – почала було я.
– Скажіть, дівчино, – різко перебила мене покупець, – а як вони носяться?
Я подивилася на бабу поглядом удава. Звідки ж я знаю, як вони носяться? Я їх бачу вперше в житті.
– Ммм. Добре, звичайно, – пробурмотіла я. Ну невже дурна баба думала, що я скажу що-небудь інше?
– Хм, добре! – фиркнула тітка, – Добре, це як? Всі ви говорите, що добре!
– Ну, ніхто ще не скаржився, – викрутилася я.
– Ні, не подобаються вони мені, – капризно простягнула, – несіть мені стілець і лопаточку, буду щось інше шукати.
Тітка з брудними ногами ганяла мене півгодини. Я переворушила всі свої ящики, повідкривала всі коробки, підносячи їй потрібну пару взуття. В результаті нахабна баба пішла задоволена в своїх старих босоніжках, залишивши мене червону, втомлену, в украй зіпсованій футболці і з чорними нігтями збирати взуття по шухлядах.
В тупому байдикуванні проповз робочий час. Пора було збирати товар. Ось тоді я ще раз зрозуміла, наскільки моя праця важка і невдячна.
Працювати за 7 відсотків і не продати нічого за день – це жaxливо.
Я оглянула прилавок скорботним поглядом, подивилася на свої чорні руки з двома зламаними нігтями, оглянула забруднені сірим пилом штани і зрозуміла – треба вчитися. Ні, ну я і так вчуся, отримую вищу освіту, на канікулах вирішила попрацювати. Але раніше я не розуміла, для чого вчуся. П’яти годин роботи на ринку вистачило мені, що б зрозуміти це.
Я позакривала ящики кришками, заклеїла коробки поганим скотчем, витерла руки об свої робочі штани (так, мої улюблені чорненькі обтягуючі брюки перетворилися в брудні сірі робочі штани) і сіла на прилавок, чекаючи вантажника.
Через 15 хвилин прибув спітнілий, з бігаючими очима aлкoгoліка, мужик в брудній жилетці. Перед собою він штовхав деренчливий візок, що розвалюється на ходу. Без зайвих слів він став спритно закидати ящики на віз. Здавши вантажникові хабар, я пішла в кафетерій розшукувати тітку Любу.
За одним столиком з нею сиділи три товсті баби в обтягуючих бриджах і безрозмірних футболках. Дами бурхливо обговорювали досить цікаву тему про шкоду і користь aлкoгoлю.
– Ні-ні, дівчатка, корисно тільки натуральне червоне вино пити, – протягнула товстуха з рум’яними щоками.
– Так Ларіс, горілку теж корисно вживати, – заперечила інша дебела особа, – просто треба міру знати.
– Кинь ти, Мариська, – не погодилась Лариса, – то, що горілка корисна, це мужики придумали, щоб нажuраться щодня.
– Правильно кажеш, Лариска, – вступила в розмову тітка Люба, – я геть горілку п’ю, і толку? Ніякого здоров’я не додалося. Тільки похмілля вранці.
Я стояла, притулившись до стіни і чекала, коли ж мене, нарешті, помітять. Очі злипалися, рот роздирала позіхання, хотілося одного – дістатися до ліжка і спати, спати, спати.
– Хе! Катька! – нарешті, помітила мене тітка Люба, – ну як, що продала?
– Нічого – винувато простягнула я.
– Ну добре! Не переймайся. Завтра осіннє взуття підвезу.
Я тупо кивала головою, чекаючи, коли ж мене відпустять.
– Ну все, іди додому. Завтра в пів-восьмого щоб була на ринку, як травневий соловей.
Так. Чудово. Це потрібно буде встати о шостій. Прощай, солодке життя ледащо.
Тепер дні у мене однакові, як ящики з-під бананів, в які я складаю взуття. Дзвінок будильника на мобільному телефоні в 5.45, дзвінок будильника на годиннику о 6.00, самовключення телевізора в 6.15, підйом о пів на сьому.
На ринку розвантажують і переставляю з місця на місце 26 своїх скриньок плюс стільчик і дві розкладачки – додаткові прилавки.
За два тижні роботи дійшла висновку, що у половини жіночого населення міста випирає кісточка на нозі, а у третини – волохаті ноги. Вже навчилася не стискати кулаки, коли дамочки, проходячи повз моє взуття, недбало говорили: “Ой, тут все страшне”.
